Прямий ефір «Луцького радіо»

Депутати в темі – Микола Собуцький: «Я розчарувався у політиці так само, як і у війні»

Депутати в темі – Микола Собуцький: «Я розчарувався у політиці так само, як і у війні»

Микола Собуцький – один з тих, про кого кажуть «політик Нового часу».

Молодий, амбітний, принциповий.

Багато хто його знає, як історика-археолога, та більш відомим він став у період Революції Гідності і війни на сході: участь в АТО, «Чорний тюльпан», вибори, депутатство… і незлічима кількість «вантаж 200».

Про життя, роботу, пошук і ексгумацію тіл загиблих, війну і політику Микола Собуцький відверто розповів Першому спеціально для рубрики Депутати в темі. 


- Ми познайомились у 2014 році, коли ти став депутатом. Яким був для тебе цей рік?

- Це важкий рік, бо була війна. Я був на сході у добровольчому батальйоні «Донбас». Потім був «Чорний тюльпан» і лише потім було депутатство. Для мене це був переломний період в житті, тож нині я розчарувався у війні.

Я був молодим, завзятим. Ми реально їхали і думали, що від нас багато чого залежить, що ми приїдемо на схід, виграємо війну і все змінимо. Це були якісь такі дитячі амбіції та юнацький супермаксималізм.

Але я розчарувався у війні, коли побачив, що це таке. Коли гинуть люди і це все не кіно.

Не можна казати, що це не наша війна, але після Іловайська настало розчарування. Розчарування у владі, розчарування в генералах і навіть у батальйоні. Але я розумів, що війна триває і треба себе якось віддавати.

- Як вперше потрапив на схід і коли почав працювати у місії «Чорний тюльпан»?

- Вперше я поїхав зі своїми двома друзями з Луцька. Ми завантажили повний бус продуктів для наших хлопців. Згодом я ввійшов у склад добровольчого батальйону «Донбас». А коли мені від Олексія Златогорського надійшла пропозиція піти працювати у «Чорний тюльпан», погодився, бо знав, що це. Я –  археолог і займався саме ексгумацією тіл. Першого разу нас поїхало троє – я, Златогорський і Трофімук Андрій. Потім до нас вже приєднався Юрій Сковорода

У «Чорному тюльпані» я розумів, що роблю таку роботу, яку не кожен може виконувати. Ми їздили по ту сторону лінії розмежування, жили там і спілкувалися з ополченцями, виконували їхні різні прохання, заправляли. Але я відчував, що саме на нас покладено цей обов’язок… Пошук і повернення 200-х.

Крім того, ми не лише проводили ексгумацію тіл і забирали загиблих, а й допомагали нашим полоненим. Ополченці дозволяли нам привозити продукти, передачі, ліки, теплий одяг.

- Коли ти вперше потрапив по ту сторону лінії розмежування і зустрівся з ворогом обличчям до обличчя?

- Вперше ми заїжджали в ДНР через пост Гамалія, де розстріляли автобус «правосєків». Була дуже неприємна ситуація. Ми їхали машиною на волинських номерах без жодних наклейок чи хрестів. Ми вперлися у блок-пост, а коли ополченець підійшов та взяв наші паспорти, він був у шоці: двоє з Волині, один з Закарпаття.

Вони думали, що ми переплутали. Чесно кажучи, у мене просто відняло мову. Я злякався і не міг слова вимовити, не міг нічого пояснити. Але вийшов наш старший групи Гена і все пояснив. Згодом якось звикся і страх пропав.

Напевно Донецьку область я вже знаю краще за Волинську і можу їздити без карт. Ми працювали там 2 роки і кожної експедиції був виїзд по ту сторону. Ми їздили практично всіма точками, де велися бойові дії, по всій Донецькій області аж під кордон з Росією.

- Як ополченці ставились до вас?

- Вони нас недолюблювали, бо ми бандерівці і «УКРОПи», але ставились до нашої роботи з повагою. Колись ввечері мені зателефонували і попросили забрати з Донецька маму одного солдата, яка місяць його шукала, але так і не знайшла… Він загинув у бою, але останки не вдалось опізнати. Провели експертизу і ДНК зійшлося. 

Це було 11 лютого 2015 року, саме тоді у Донецьку розбомбили автостанцію. Я саме проїжджав і все це бачив. Я так тікав звідти, що мене навіть поліція ДНР зупинила за перевищення швидкості. Поліцейські були дуже здивовані, коли побачили мій паспорт з луцькою пропискою. 

Проте ми завжди говорили, що працюємо у місії «Чорний тюльпан». Нас добре знали, бо ми забирали і ексгумували не лише тіла наших бійців. Ми викопували всіх і привозили у морг тіла усіх загиблих. Тому попри те, що вони називали нас УКРОПами, нас не чіпали. До нас ставилися з повагою. 

- Перепоховання столітніх останків – це одне, а ексгумація і вивезення тіл загиблих тиждень тому… зовсім інше. Чим відрізняється така робота і як ти наважився на це?

- Коли я допомагав працівникам КП «Доля», я більше займався розкопками і перепохованням в’язнів Луцької тюрми. Робота відрізняється тим, що це пройшло вже пів століття, тож ти дивишся просто на кістки… Усе відбувається спокійніше, у нормальному темпі, шукаєш якісь артефакти, бо це дослідження.

А там, на сході… усе було поспіхом: побачити, як він лежить, які предмети є, сфотографувати, тіло положити в мішок і швидко втекти, бо в будь-який момент може розпочатися обстріл. Бувало таке, що ми навіть не встигали забирати тіла.

У Дебальцево було таке, що ми підійшли забирати одне тіло, сфотографували табличку з написом, яку встановили ополченці, і мусили відійти. Так 2 місяці й не могли добратись і забрати його тіло. Часом починались бойові дії і ми відступали.

- Може банальне питання, які тобі часто ставлять, але що було найважчим у цій роботі?

- Я ніколи на сході не плакав. Те, що я бачив, не можу сказати, що я звик до тих тіл і решток… Але тут найгірше для мене було забирати тіла з моргу та привозити їх додому. Коли ти везеш Героя України, який загинув, обороняючи свою державу…Приїжджаєш в 3-й годині ночі і бачиш, як все село стоїть на колінах з квітами і свічками… У такі моменти мене трусило, я плакав. Оце було найважчим.

Важко було, коли ми поспіхом забирали хлопців з місць, де вони загинули, а описували їхні тіла вже в себе на базі. Потрібно було заповнити певні документи, щоб швидше загиблі були ідентифіковані і потрапили додому.

Для цього ми мусили їх роздягати, дивитись татуювання, шрами, родимки. Це все потрібно було описувати і це було нестерпно тяжко…

Особливо, коли на 200-му знаходиш паспорт і читаєш, що у нього двоє дітей по 2 і 3 роки залишилося сиротами. Оце тяжко. Коли ти дістаєш з хлопця, який загинув у Дебальцівському котлі, валентинку від дівчини. А ще - коли дзвонять їхні телефони…

- Скільки вам вдалось вивезти тіл загиблих з зони бойових дій?

- Більше 800 тіл… Роботи для «Чорного тюльпану» ще багато, бо є наші волинські хлопці, які досі вважаються безвісти зниклими. Ми готові працювати далі, бо ми – волонтери, які за покликом серця і душі пішли виконувати цю роботу. Зараз нас дещо відтіснили, бо цей напрямок виконує армія. Є спеціально створений підрозділ – цивільно-військова форма співробітництва, яку списали з американців. Саме вони взяли на себе нішу ексгумації і перевезення тіл загиблих.

Це правильно, але з іншої сторони, люди, які виконують це, як роботу – в них зовсім інше ставлення. Об’єктивно – вони можуть фахово провести ексгумацію, але до цього треба мати хист, уміння і знання того, як поводитись з рештками, не сплутати певні моменти. Часто буває, що беруть ДНК і воно підтверджується, коли ж повторно проводять, результат негативний. Отакий хаос.

- Чи отримав ти статус учасника бойових дій, адже не просто брав участь у боях, а й провів немало часу там, де не побували й половина атовців?

- Ні. Я отримав статус учасника війни, але він особливих привілеїв не має. Я проходжу по наказах штабу і ці всі документи в мене є на руках. Але мені треба судитись за статус УБД, бо ми – добровольці, а я судитись не буду.

Якщо держава не визнає мене, то для мене це неприйнятно. На сьогоднішній день я є в лавах Української добровольчої армії, буваю на сході і маю довідки, але я не старався з ними щось робити.

Коли хлопці повертаються з війни і починають здобувати для себе лаври, ділити земельні ділянки... для мене це неприпустимо. В мене також є нагороди… 2 чи 3, які я ніколи не вдіваю і не показую. Чим хвалитися? Які в нас здобутки? У нас війна закінчена?

Закінчиться війна, тоді й дамо всім заслужено, за те, хто і що робив. 

- Певно, одна з найбільших проблем для тих, хто повернувся зі сходу, – це соціальна і психологічна адаптація до мирного життя. Ти, як ніхто інший, розумієш важливість відкриття реабілітаційного центру у Луцьку і відстоюєш інтереси побратимів…

- Якщо вже зайшла мова про реабілітаційний центр і останні події навколо цього питання, то скажу відразу: спроба самоспалення - це не була наша провокація, як багато хто вважає… Доцільність і потреба велика.

Психо-реабілітаційний центр мав бути відкритий ще в 2014 році. Це питання мало підніматися ще тоді і мали б бути виділені кошти, скільки б це не коштувало – 17 чи 50 мільйонів. Влада повинна би була знайти на це гроші.

Якщо ми можемо собі дозволити виділяти 40 мільйонів на комунальне підприємство ЛПЕ, то, думаю, комунальний реабілітаційний заклад за 17 мільйонів можна було б до сьогодні зробити. За цим закладом стоять життя, сім’ї, діти. 

Ми знаємо, як воювали хлопці у 2014 році, багатьом навіть не було з чим іти у бій. Тому багато хлопців, після того, де вони побували, не витримують напруги. Вони повертаються додому і більшість сідає на стакан. Ви заїдьте в нашу психіатричну лікарню. Відділення забите атовцями і, зокрема, добровольцями.

- Чому?

- Бо хлопці, які призивались у перших хвилях - це були прості юнаки з села, які не «відмазались», не втекли, не «порішали». Він повертається до себе в село, роботи немає, зайнятись нічим. Мені простіше, я повертаюсь зі сходу і в мене купа роботи – фермерство, депутатська діяльність, машини на схід ганяю, поїхав у Польщу.

Я кручусь і відволікаюсь, тому в мене немає важких думок. А багато хто не може соціалізуватися. Війна втягує, а коли людина навчилася воювати, не вбивати, а знешкоджувати ворога, – у неї зовсім міняється психіка. Ця людина не може приїхати сюди і нормально ходити вулицями і жити звичним попереднім життям. 

- Як ти долав ці психологічні проблеми?

- Перші рази, коли я повертався зі сходу, коли заїжджав у місто на машині, в якій ще вчора ми під обстрілами вивозили тіла, а тут бачив ці дискотеки, п’янки і компанії… На перших початках мені хотілося взяти гранату або «муху», приїхати і «лупанути». І я реально над цим думав… бо ми там їздимо, воюємо, а ви… Але потім я себе змінив. Це все був не я, а моя психіка, яка на фоні всього вже була трошки надламана. З часом я себе заспокоїв. 

Зі мною багато говорила мама, тож я зрозумів, що таке мир і для чого я туди їжджу. Я туди їжджу за те, щоб тут, на мирній території люди одружувались, гуляли, жили повним життям, спокійно працювали і святкували. Оце є мир. Це те, за що ми воюємо.

Тепер мені хочеться, щоб тут ніхто не знав, що таке війна. Я не хочу, щоб наші люди бачили, як від заряду розривається хата, як гинуть молоді хлопці і дівчата, як горять поля. І для цього я готовий робити все – чи то на фронті, чи тут в тилу, як депутат.

- Зрештою, чому пішов у депутати?

- Моє пояснення людям і собі – це логічне продовження тієї громадської роботи, яку я розпочав в студентські роки, коли був на майдані і Революції гідності. Ми пішли у владу, щоб її змінювати. Щоб змінювати країну і своє місто. Але взагалі це вийшло випадково. Я не вірив свого часу, що пройду на виборах і стану депутатом. Можна сказати, що я це зробив для галочки, аби спробувати свої сили.

- Особисто для тебе – це певний важіль впливу чи навпаки тягар?

- Депутатство мало б бути непоганим важелем впливу, але з нинішньою тимчасовою владою це не виходить. Вони мають більшість і навіть хороші ідеї здебільшого не підтримують. Коли до мене звернулися хлопці за реабілітаційний центр, це була моя пропозиція виділити гроші. Але все довелось робити з бійнею: прийшли хлопці, заблокували двері. Вони не хотіли давати 5 мільйонів і казали лише про 1,5 млн. 

Дуже тяжко з ними працювати. Компромісів немає, домовленостей немає. Вони взагалі нікого не хочуть чути. 

Друга ситуація – зняття цих грошей. У мене були пропозиції зняти з чогось іншого: з тролейбусів, з доріг… але в них була єдина пропозиція – зняти на школу гроші виключно з реабілітаційного центру. І школа треба, ми ж не кажемо, що не треба. Не знаю, хто прийняв таке рішення, бо воно було дурне і нерозумне, бо в результаті зіштовхнули лобами дві групи людей - атовців і батьків дітей, які мали йти в цю нову школу.

Для чого це було зроблено, я не можу зрозуміти. Але питання залишається відкритим – ці гроші, які нам обіцяли, так і не прийшли. 

- Політичне протистояння – ти явно не вписуєшся ні в одну течію, ні в іншу. Як тобі працюється у цих умовах? 

- Я би говорив відверто – є дві групи: УКРОПівська і Континіумівська. Але я себе не відношу до жодної. Бо є третя. Я ні в кого не сиджу на зарплаті, тому я можу дивитись людям в очі і відверто говорити та відстоювати свою думку. Тому всі побачили мою позицію, коли на позачергову сесію одна група прийняла рішення не йти. Але в мене є своя позиція.

І я прийшов не за якусь політичну силу, а за хлопців, атовців, бо я їх розумію і вони мене розуміють. Ми були там разом і з деким зустрічався на «передку». На «передку», а не десь там по кав’ярнях. Вони мені довіряють, бо знають, що я відстоюю їхні інтереси, а не інтереси якихось політичних груп.

- Чому «Самопоміч»? Адже і твій батько, і ти раніше працювали з ВО «Свобода»?

- Я колись дійсно дружив зі «Свободою». У студентські роки ми організовували акції. Чому «Самопоміч»?.... Мені пропонували багато партій, в тому числі і УКРОП, йти з ними. Але я до цього всього ставився несерйозно. Які вибори? Тоді була війна, я вже був у «Чорному тюльпані» і на першому місці в мене був схід. 

Коли мені запропонувала «Самопоміч», я відразу пояснив, що на першому місці в мене схід, а потім політика. Тому я приїхав до Луцька лише за 5 днів до виборів. У мене не було ні виборчої програми, ні повноцінної передвиборчої кампанії.

- То як тобі вдалось пройти?

- Я сам був здивований, бо в результаті я зайняв друге місце в списку партії, а Алла Надточій перше, Тарас Шляхтич – третє. Насправді з передвиборчою кампанією в мене було все шикарно. Я витратив на неї 1500 гривень і ще 10 доларів в останній день на… піцу. Це все, що було в мене на той момент в кишенях. Отак ми завершили мою виборчу кампанію. Насправді за 5 днів я знайшов хорошу підтримку серед виборців.

У мене була надійна команда – моя сестра, моя дівчина і мій друг зі школи зі своєю дівчиною. Ми розуміли, що в нас немає багато часу, тому вибрали стратегію «від дверей до дверей». Чорно-білі листівки роздрукували на простому принтері і самі взялися ходити і роздавати їх.

Дуже багато людей дивувалось, чому це я сам особисто ходжу, мовляв, у мене немає грошей найняти агітаторів чи батьки бідні. Сміялись, що до них кандидати ще особисто не приходили.

Та, насправді, мене знали в окрузі і багато людей впізнавали ще з Революції Гідності, через роботу на сході, і, власне, через «Чорний тюльпан». Мені люди повірили, підтримали і так я став депутатом.

- Яким є твій округ і які проблеми потребують найбільш нагального вирішення?  

- Хоч я народився у селі Коршів, але виріс на Львівській. Тому я люблю свій округ і добре знаю його проблеми. Це частина Львівської, Потебні, Даньшина і аж до «політеху». 

Не хочу нікого образити, але наш округ дещо депресивний. Це окраїна міста, інфраструктура мало розвинена, кафе чи інших закладів не багато і за ним раніше не доглядали. Давненько проводився якийсь ремонт, не було освітлення.

Коли я проводив свою передвиборчу агітацію, то мені ставили багато питань щодо ремонту дворів, прибудинкових територій, адже восени до деяких під’їздів дуже важко дійти.

Я людям обіцяв і казав, що якщо пройду, то постараюсь ці питання вирішувати, як тільки могтиму. Коли ще був мером покійний Микола Романюк, то ми мали хороші домовленості і основна робота була виконана у перші 2 роки. Зараз це просто нереально. Це якийсь парадокс, але двір, в якому я виріс, досі не зроблений. Навколо вже поробили всі, а свій ще не встиг. 

- Що вже зроблено і що хотів би зробити на окрузі ще? 

- Коли я став депутатом, я почав задумуватися над кількома завданнями, які я маю зробити. Бо пройде каденція і щось має залишитися. І це не дороги. Щоправда, ми добре зробили двори у будинках на вулицях Львівська, 61, 61 а, 61б, 63 б, 73, Гнідавська, 60-63а, Потебні, 52. Також зробили освітлення і щебеневе покриття в приватному секторі. Але я шукав більш цікаву ідею. Вона лежала на поверхні. 

У нас є 3 будинки, де мешкаю і я сам. У радянські часи, коли вони будувалися в моєму будинку,  планувалася котельня, але потім усе змінилося, будинки підключили до центрального теплопостачання.

Тож приміщення досі пустує. Це шикарне підвальне приміщення. Тому в мене виникла ідея зробити там спортзал. Безкоштовний, щоб це був комунальний заклад для дітлахів і дорослих. І з цією ідеєю я ношусь всю каденцію. Нарешті передбачили кошти – 800 тисяч гривень і цим зараз займається місцеве ЖКГ та «Спорт для всіх». Проте щось воно тяжко все йде. 

- Чи плануєш продовжити справу батька в майбутньому?  

- Прадід був фермером, дід був фермером і батько господарює. Це буде не логічно, коли батько сам працюватиме над цією справою все життя. Я пам’ятаю себе з малечку і мої батьки були перші селяни, які вийшли з місцевого колгоспу. Для них це було непросто – в їхню сторону сипались прокльони, бо це було ненормально. Ця колективізація і ця радянщина так людям «промила мізки», поставивши шаблон: як це так, хочуть стати куркулями. Та батько все життя працював, господарював і збирав усе докупи. Тому буде нелогічно - покинути діло батька. Це справа всього життя моїх батьків і я розумію, що муситиму перейняти її. 

- Певно, для тебе обробіток землі  – це щось дуже близьке з археологією…

- Так, мені це подобається, тому що сільське господарство і обробіток землі можна поєднувати з археологією. Свого часу землю після виходу з колгоспу давали подалі за селом. Нам дали землю через річку навпроти Коршівського городища Київської Русі.

Коли цю землю обробляв колгосп, ніхто не дивився під ноги. А коли батько почав обробляти її, він почав це все збирати. Тому я з дитинства грався першими знаряддями праці – крем’яними сокірами, молотами. А ще у нас є мотика з рога оленя.

Це тисячі-тисячі років, і з дитинства це почало мене цікавити і захоплювати. Я був у темі, тож мені була відкрита дорога на історичний факультет. З першого курсу я вже почав офіційно працювати в Олексія Златогорського в ДП «Волинські старожитності». 

- Але плануєш продовжувати політичну діяльність в майбутньому?

- Чесно, я розчарувався у політиці так само, як і у війні. Це було дуже велике розчарування. У мене навіть виникали думки, щоб скласти мандат, бо все-одно ти не можеш там нічого вирішити чи вплинути на якісь процеси. Проте люди, мої виборці, атовці, мені вірять і покладають на мене надії.

Я радився з батьками і хлопцями, але вони не дозволили мені скласти мандат. Мовляв, «ти будеш нашим рупором у міській раді, ти хоча б вносиш нормальні адекватні пропозиції, бо решта нам навіть ніхто і слова не дасть. А ти можеш виступити і озвучити нашу позицію». Оце мене і тримає.

Я маю хорошу команду - нас 4 людей: Шляхтич – хороший юрист, Алла Надточій – більше по медицині і освіті, Вусенко – дуже хороший спікер і вона «рве всіх». Ми один одному допомагаємо в усьому, але часто нам бракує підтримки. У подальшому я не можу нічого казати. Я зрозумів одне – у владу треба заходити силою і цілою командою, бо «один у полі не воїн».

Текст: Еля КОРОТИНСЬКА (Перший)

Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший) 

Передрук заборонений 


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Показати коментарі (1)
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Чому чиновникам Луцькради і міським комунальникам перепало «на горіхи». ВІДЕО
Наступна новина На Волині знайшли підпільну заправку. ФОТО
Останні новини
Схожі новини