Роман Романчук з Гіркої Полонки, що на Волині, відносно недавно навчився ходити на протезах. У свої 30 з гаком років він після важких поранень став ветераном російсько-української війни.
Чоловік відноситься до когорти українців, які у перші дні широкомасштабного вторгнення росіян в Україну покинули облаштоване життя за кордоном і приїхали захищати свою державу. Роману довелося стати учасником і очевидцем однієї з найскладніших операцій Сил оборони на лівому березі Дніпра на Херсонщині, селі Кринки.
Ми зустрічаємося у нього вдома – у Гіркій Полонці він живе у невеличкому будиночку, який планувався під лазню. Обіч – недобудова. Це дім, який взявся будувати Роман до війни. Заробляв на нього у Польщі. Тепер у його «лазневій» кімнаті з’явилося крісло колісне, а на стіні – прапор його бригади із підписами побратимів. Стяг із підписами хлопці привезли під час відвідин.
Роман Романчук з позивним Ромашка приїхав з-за кордону на початку березня, як тільки почув про велику війни. Коли розповідає, як приймав рішення, мимохіть береться за протез лівої руки. Чи покинув би те спокійне життя, якби знав заздалегідь, через що доведеться пройти? Усміхається і ствердно киває головою. Каже: «Я себе знаю. Інакше б не зміг».
Його служба почалася на луцькому аеродромі. Був там і під час другого обстрілу… Ще як строковик в армії Роман отримав спеціальність «гранатометник». Наприкінці 2023-го, за новою кваліфікацією, як штурмовик – він з побратимами форсуватиме Дніпро, щоб вибити окупантів з села Кринки на Херсонщині. У жовтні того року цю операцію Сил оборони, яка тривала майже 9 місяців – до липня 2024-го, тримали в строгому секреті. Тепер про її слабкі і сильні сторони написало й показало не одне українське медіа, зокрема й Українська правда. Серед читачів тих публікацій є і Роман Романчук: приміряє оприлюднене через призму того, як виконували свою частину завдання із побратимами у Кринках.
«Наше завдання було перепливти Дніпро, зайняти позицію і або утримувати кацапів, або при можливості штурмувати будинки на Кринках. І ми це робили»
Каже, росіяни села не шкодували – рівняли його «під нуль».
Під час одного з боїв Романа важко поранили. То було 28 лютого.
«Ми хату відбивали, бо туди залізли кацапи. Їх треба було звідти вигнати. Вони були неподалік нашого підвалу, де ми ховалися від обстрілів і відпочивали. Коли побачили, що ми підходим, почали обстрілювати з автоматів. Ми відповідали. Тоді мені прилетіло кульове: розпороло руку майже від зап’ястка до ліктя. Я зразу накинув турнікет. Побратим кинув гранату, щоб піднявся дим, щоб нас не видно було. А далі вже їх дронами-скидами там і оставили».
Суцільні обстріли і те, що евакуйовували поранених тільки по воді, призвели до того, що Роман й інші поранені чекали лодку три дні.
«Там по дньові ніхто не ходить. А вже коли по-сірому прийшли хлопці – мене забрали на евак у місце, куди ми припливли. Ми ждали лодку… Думали, вона зразу припливе, а вона не могла прибути ні перший день, ні другий, ні третій… 3 березня ми посідали в ту лодку і нас через скількись там метрів – ну недалеко ми відпливли – і розбили. Десь з якихось хатів: вони, певно, вже чекали нас. Тоді я отримав поранення в стегно... Вони обстріляли спочатку мотор, потім пальне загорілось, лодка відповідно. Мусили вискакувати звідти. Думав, що потону. А шо – стегно перебите, нога одна не працююча, рука так само».
Роман Романчук розказує, як встиг скинути шолом, який налазив на очі, як плив у важкому бронежилеті у холоднющій воді. Коли невдовзі натрапив на острівець – зітхнув з полегшенням. Невеличкий – десь 2 на 2 метри, але для нього рятівний. Там наклав на ногу турнікет. Благо, турнівкети військові завжди мали при собі в плитоносках. А далі – далі мусив покладатися на Божу волю. Окрім, як чекати, більш нічого вдіяти не міг. В мокрому одязі. Їжі не мав, ліків теж, а воду пив з річки.
«Лежав там десять днів… Спочатку взагалі не знали, що я живий. Бо там хлопці, як порозбивали, то порозбігалися. Взагалі думали, що я 200-й. Мене й не шукали. Та я і знав, що шансів звідти вибратися дуже мало. Але на третій день мене знайшли. Дроном. Як дрон наді мною завіс – думав, що ворожий. Думав, може, свій, може, не свій. Боявся, шо як мене побачить, то шось кине. Скинув. Але то була водичка (сміється. – Ред.), і я зрозумів, шо то наші».
З острівця посеред води Романа Романчука, Ромашку, уже з обмороженнями, змогли забрати аж на десятий день. Коли більш-менш стихли обстріли. Він пам’ятає, як його рятівники із ним разом позастрягали в болоті вище колін, як хлопці його тягнули, а потім по черзі несли на собі, перепливали річку і ще з іншими хлопцями вибиралися далі знову. Нікого особисто, каже, зі своїх рятівників він не знав. Та й познайомитися не було коли.
А далі були госпіталі та ампутації.
«Зразу сказали, шо руку будуть ампутовувати. Та я й сам знав – вона чорна була. Геть почорніла. І тоді мене відправили на Одесу. Взялася гангрена. А на обох ногах пальці геть повсихалися. Тоді вже вибору не було. Мусили ампутувати, спочатку одну, потім іншу… Було важко, але шо лишалося робити? Без того ніяк. Треба шось робити, над собою працювати».
Тепер Роман Романчук має оформлювати інвалідність. Особливих планів на майбутнє поки не будує. Вболіває, щоб було кому захищати Україну. Коли розмова переходить до теми з перекриванням вулиць ТЦК, зауважує, що було б добре, якби мобілізацію проводили людяніше. Каже, не кожен готовий боротися зі своїм страхом, а там, у Кринках, він душив страх загинути постійно.
«Було, коли вже ми підпливли до берега на Кринках, зразу нас артилерія почала накривати – і то всю дорогу до позиції. І мусили бігти – і то всю дорогу, не зупиняючись. Оце було страшно…
Якщо людина боїться – і його силою забирають, то який з нього воїн? Він користі не принесе – тільки проблеми будуть… Всі бояться. Є різні люди. Дехто боїться, але виконає завдання. От таких треба забирати. Але не насильно. По-людськи більш-менш… Але палка два кінці має. Якшо так само ніхто не піде – людей і так не вистачає. З теє сторони якось не так і з іншої, певно, ніяк».
Роман Романчук з гіркотою переповідає випадок зі зрадником, який був у сусідньому підрозділі.
«Боявся виходити на позицію – лишив зброю і пішов на сторону росіян здаватися. Все здав, розказав про позицію. І тоді хлопців накрили…».
Можливо, допомогла б поповнити військо більша зарплата? Роман обмірковує відповідь і зі сміхом зізнається, що сам, коли пішов добровольцем у військкомат, і не підозрював, що йому належить зарплата.
Я не за гроші сюди приїхав. Може, для когось і гроші важливі, хтось і за гроші йде. Я взагалі не знав, шо будуть платити. Вже був на аеродромі і не знав, шо будуть шось платити. Потім сказали, зарплата ше буде. Я такий: «Серйозно? Просто я не за гроші пішов».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
