Вони пов’язали своє життя з цивільною журналістикою, а з моменту вторгнення росії на територію України одягли український однострій. Вони –офіцерки служби зв’язків з громадськістю окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Надія Замрига та Катерина Литвинчук.
Їхні історії розповідає Аrmyinform.
До того, як приєдналася до лав ЗСУ, Надія працювала в цивільній журналістиці (з 1998 року). Спочатку була журналістом, потім редакторкою на місцевому телеканалі у Володимирі, на рідній Волині. З 2009 року стала ще й редактором приватної газети.
«У 2014 році, коли розпочалася війна на сході країни, кілька разів їздила на фронт як волонтер і представник ЗМІ. І після чергової поїздки я зрозуміла, що чи то цивільна журналістка у мені вичерпалася, чи я в ній… Адже редактор — це та людина, яка повинна виношувати ідеї і втілювати їх, а у мене на той момент у голові була лише війна — матеріали про війну, про людей, які воюють. Тому 2 лютого 2016 року я стала військовослужбовцем Окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, обійнявши спочатку посаду офіцера, а згодом — начальника пресслужби», – розповіла вона.
Буквально за місяць, 2 березня, Надія опинилася в районі АТО! Перед тим отримала форму, зібрала необхідні речі й поїхала в бригаду — вона на той момент займала смугу відповідальності в районі Мар’їнки.
Зізнається, найважче зі служби в армії було завоювати довіру — командира бригади, командирів підрозділів, довіру побратимів.
«Наша робота на 90 відсотків, певно, ґрунтується саме на цьому. Мені потрібно було всім довести, що я та людина, яка не підведе, не скаже зайвого, нікого не підставить, адже кожен кадр, зроблений мною або представником ЗМІ, якого я супроводжую — це безпека військовослужбовця. Та і моє життя в багатьох аспектах залежить від хлопців — як вони себе поводять на позиціях, куди ми підемо з журналістами, як діють на випадок обстрілів. Але дуже швидко ми таки знайшли спільну мову», – каже пресофіцерка.
Надія пригадує, як вперше поїхала на позиції з командиром бригади:
«Він мені тоді все показував, розповідав, що воно і як, а я вникала в справу. І ось дорогою він мені каже: «Перше правило — ви йдете за мною слід у слід. Починаю бігти — біжите разом зі мною, падаю — падаєте і ви. Тобто робите все те, що роблю я». Це було 3 березня — весна, в окопах багнюка, а в мене новенькі берці, які так не хотілося бруднити… А командир швидко йде прямо по калюжах! А я вирішила її обійти, ту калюжу, і розумію, що в мене, певно… поцілив снайпер… В момент страшенно заболіла голова! І так мені образливо стало — вперше приїхала на ті позиції і мене вже вбили! А друга думка була — ну якщо я думаю, певно, ще жива! А потім дивлюся на командира — а він дуже голосно сміється! Виявилося, що коли я обходила ту кляту калюжу, я не помітила трубу, яка проходила наді мною, і вдарилася! Але той випадок теж став для мене досвідом — на війні очі повинні бути зі всіх боків і бачити все, що відбувається навколо!».
Коли розпочалося широкомасштабне вторгнення, Надія разом з бригадою на той момент перебувала на Рівненському загальновійськовому полігоні, де проходили бойове злагодження.
«В ніч з 23 на 24 лютого пролунала команда на марш. Усі заметушилися, а вже за пару-трійку годин цей галасливий вулик — полігон, просто вимер… Бригада тоді вирушила на Київщину і Житомирщину. А ми, чотири військовослужбовиці, до окремого розпорядження залишалися на місці. І це було жахливо, моторошно — заходити в намет, де ти буквально вчора пила чай з хлопцями, а тепер тут порожньо! Плюс були постійні повітряні тривоги, в Рівному лунали вибухи, а ми не знали, що робити, з ким порадитися… Душа просто завмерла…», – ділиться спогадами військовослужбовиця.
26 лютого вона з колежанками сіли в авто і рушили до своїх. Яка ситуація складеться на момент приїзду — не знали.
«На той момент бригада вже зупинила просування ворога по трасі Житомир-Київ. Приїхавши туди, ми побачили дуже епічну картину — траса була повністю заставлена спаленою ворожою технікою, а окупанти лежать обабіч дороги в дуже непоказному вигляді…
А вже буквально за пару днів ми включилися в роботу — до нас приїхали журналісти Мар’ян Кушнір і, на жаль, вже покійний Макс Лєвін. Працювали тоді з командиром у Макарові, який бригада просто «вигризала» у ворога. Пам’ятаю, ми тоді зупинилися біля церкви і почався обстріл. Було взагалі незрозуміло, звідки летить, що летить! Але попри все, ми працювали — це треба було показати! Я, до речі, вперше тоді стояла в церкві на колінах — просто ховалася під опорною стіною будівлі», – пригадує вона.
У Надії є дочка. У 2015-му, коли мама вирішила призиватися, доньці тоді було лише 10 років. Але, як каже пані Надія, це було спільне рішення.
«Я багато тоді говорила, що наше з нею життя зміниться докорінно — і це те, що ми або можемо пережити разом, піти далі, стати сильнішими, або цього всього не відбудеться — ми просто злякаємося… І тоді ця 10-річна дитина промовила фразу, якою я керуюся в своєму житті: «У кожного з нас свій фронт». Вона казала, що її фронт — це шкільна парта, а мій був там, де перебувала бригада. Донька фактично виросла без мене, пережила підлітковий вік, але ми таки дали раду цьому… Ми постійно на зв’язку, ми знаємо думки одна одної, ми відчуваємо одна одну на відстан».
Про вибір, який зробила 7 років тому, Надія не шкодує.
«Я б шкодувала, якби не пішла служити, – зізнається. – Я багато чого за цей період навчилася, багато чого пережила, дуже змінилася — можливо, не на краще, але це мій досвід і розвиток. Зросло моє внутрішнє «я» — я навчилася цінувати те, що маю, навчилася мріяти. В цивільному житті я практично не мала мрій…».
Життя Катерини Литвинчук до армії теж було пов’язане з журналістикою. Спочатку вона працювала на місцевому телеканалі у Володимирі-Волинському (нині — Володимир). Там ми познайомилися з Надією і спільно працювали спочатку на телебаченні, потім в газеті. До війська Катерина призивалася з посади радника міського голови.
Тоді, зізнається, не мала впевненості в тому, що не пошкодує про своє рішення. Але достеменно знала: якщо не зробить цього, не спробує, то ніколи собі не пробачить. У серпні 2017 року Катерина Литвинчук стала військовослужбовцем окремої механізованої бригади імені князя Романа.
Спочатку, пригадує, пристосовувалася до нових умов в пункті постійної дислокації бригади.
«До зони бойових дій на сході країни потрапила вже навесні 2018-го. Надія за час перебування на посаді начальника служби зв’язків з громадськістю пропрацювала величезний шар роботи, тому, коли я обійняла посаду офіцера служби, мені було значно легше, ніж їй — була системність, структурованість, напрацювання тощо. Я ж мусила вивчити людей, зрозуміти, з чим я маю справу, як працювати з результатом», – розповіла вона.
Найскладніше в нинішній службі, зізнається, коли цивільний журналіст вважає, що знає краще за тебе, як поводитися на передовій.
«Жоден найцікавіший, найяскравіший сюжет не вартий людських життів. На щастя, більшість журналістів, з якими ми працювали і працюємо, це розуміють», – переконана Катерина.
Перебуваючи в цивільній журналістиці, каже військовослужбовиця, не вважала себе журналістом в повному сенсі цього слова.
«Я ніколи не любила матеріалів, які належать до категорії «на злобу дня». Все, що я писала, створювалося з творчим підходом. А на сьогодні я військовослужбовець, який намагається якісно робити свою роботу», – зізнається.
Попри непросту службу ресурс Катерина шукає в своїх побратимах. Це дає сили сили працювати.
«Коли ти знаєш, хто тебе захищає, коли тобі з ними спокійно і надійно, коли розумієш, що вони наразі виборюють навіть не перемогу, а майбутнє України і світу — ти мусиш писати, працювати заради них. Це і є та сила… Ну а решта — це родини, близькі, друзі», – акцентує.
Катерина пригадує випадок, коли перебуваючи на Київщині, в перші дні широкомасштабного вторгнення, дали собі слово не плакати.
«Зараз час для війни, а час для сліз буде потім — після перемоги», – наголошує.
Нині ж, на думку речниці бригади, надзвичайно важливо тримати інформаційний фронт.
«Треба демонструвати все, що відбувається наразі в Україні. Світ повинен розуміти, з ким ми боремось і як ми боремося. Тільки так ми можемо отримати підтримку світового суспільства, без якої чинити опір ворогові буде вкрай складно».
Пресофіцеру бригади доводиться жити в різних умовах. З моменту широкомасштабного вторгнення, розповідає Катерина, вони змінили 23 місця.
«За цей час ми встигли пожити в автівці, в майстернях, якихось хатах, де до нас років сто ніхто не жив. Іноді не було елементарних умов, щоб помитися. І ми дякували Богу і побратимам, що у нас хоча б була вода, аби сполоснути обличчя, руки й почистити зуби. Тоді про якийсь комфорт взагалі не йшлося. Потрібно було одне — вижити! Нині ми живемо у відносно комфортних умовах, але ніхто не знає, куди нас може занести завтра», – розповіла пресофіцерка.
Вибір, який зробила у 2017-му, приєднавшись до війська для Катерини – це все досвід, який, як каже, в неї ніхто не забере.
Після перемоги мріє просто – жити:
«Отримувати максимальну радість від речей, які наразі нам недоступні. Дивитися, як ростуть діти, як старіють батьки, спостерігати, як розквітає квітка в твоєму, а не чужому, квітнику. Простими словами, проживати елементарні людські речі, яких нині ми не маємо».
Оксана ІВАНЕЦЬ, Руслана БОГДАН.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
