Сьогодні, 16 грудня, – день народження у Володимира Чуйка. 24 вересня 2022 року на фронті, під час виконання бойового завдання, він загинув. Володимир – випускник Волинського національного університету імені Лесі Українки спеціальності «Історія», молодший сержант 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.
В університеті поспілкувалися з мамою Володимира Оленою Чуйко про дитячі та студентські роки сина, згадали найтепліші спогади з його життя.
Дитинство та шкільні роки воїна
«16 грудня 1981 року – найщасливіший день у моєму житті, бо саме тоді, о третій годині ночі, я народила свого сина, – згадує пані Олена, мати Володимира. – Він народився маленьким – вагою лише 2 кілограми 950 грамів. Але навіть із перших днів свого життя проявляв дивовижну силу та наполегливість. Тяжко хворівши, він не просто вижив, а став міцним, життєрадісним хлопчиком, який завжди хапався за живинку життя.
Володимир дуже любив і цінував життя, щиро спілкувався з людьми та завжди поводився справедливо. Це викликало до нього величезну повагу. Він умів знайти спільну мову з кожним – і з дорослими, і з дітьми. Для мене він завжди був найкращим сином.
Він був дуже чесним, навіть був момент, коли я в нього просила вибачення, – каже пані Олена. – Коли Володимир був у третьому класі, ми проживали в Комарово. Тоді часто робили туристичні походи і біля нас зробили стоянку. Хлопці приходили, ми їм чимось допомагали. Володі було дуже цікаво, що там хтось ходить, варить їсти. І один із хлопчиків прибіг і каже, що ваш Володя в нас вкрав ножа. Я, не вияснивши ситуації, насварила його. А потім того ножа знайшли під лушпинням картоплі, яку вони чистили. І тоді я в нього просила вибачення за те, що безневинно покарала.
У шкільні роки хлопчик був дуже активним. Він брав участь у виступах, дуже любив грати футбол, шашки, теніс, волейбол. Узагалі був дуже життєрадісним і любив життя. Брав участь у всьому, що потрібно було. Навіть перед війною, коли він був уже дорослим, перед районними змаганнями із футболу, він сам викосив футбольне поле, щоб усе було готове до гри. Володимир мав «золоті руки», він міг зробити все. І з дерева вирізав, й особливо любив працювати на землі. Він косив, орав, сіяв, навіть пас худобу. Життя в селі – для нього це був рай, як казав Володимир. Володя дуже любив життя, цінував життя і вмів гарно, чесно, справедливо жити».
Студентські роки Володимира
«Студентські роки мами вже не так добре знають. Мами знають, що потрібно скласти сумку, дати певні кошти. Володимир старався, він добре вчився, в нього дуже хороша пам’ять. Не було моментів, коли він не міг чогось здати, він не мав ніяких проблем із навчанням.
Володимир мав мрію, яка формувала його життєвий шлях. Він хотів бути військовим, це була його мрія, – розповідає мама. – Коли він вступив на історичний факультет, одразу сказав: «Я не знаю, чи буду працювати в школі, бо я хочу бути військовим». Після закінчення Університету 1 вересня був призначений на посаду вчителя історії Комарівської середньої школи.
19 жовтня 2003 року був звільнений із посади вчителя у зв’язку з призовом на військову службу. Службу проходив у Криму у Фороському прикордонному загоні для виконання спеціальних завдань ДПС України у 5 відділенні 1 прикордонної застави командиром відділення. В армії був відмінником строкової служби. Він дуже дорожив званням прикордонника, – додає мама військового.
Опісля звільнився у запас. Із 2005 по 2010 роки працював на різних роботах. Коли розпочалася війна з росією, вже 24 лютого 2022 року прийшов список тих, хто підлягає мобілізації. «Значить треба йти. Краще там їх зустріти, а не чекати, поки сюди прийдуть», – таким твердим було рішення Володимира Чуйка.
25 травня, коли він був уперше поранений, це був день прикордонників і також це був день народження його старшої донечки. Це було його перше поранення, під Бахмутом».
Про військову службу
Його бойовий шлях як воїна-захисника проходив через село Майданівка Київської області, Миколаївську область, місто Гуляйполе Запорізької області, село Василівка Донецької області. Тут він 28 травня 2022 року отримав важке вогнепальне поранення лівого стегна. Перша медична допомога була надана у місті Бахмут. Далі Володимира Чуйка евакуювали до міської клінічної лікарні міста Дніпро, де перебував на лікуванні.
Після першого поранення він востаннє бачився з мамою та улюбленими доньками. Далі бойовий шлях молодшого сержанта 14 бригади проліг у Харківську область. Саме бійці його роти піднімали прапор на кордоні з росією. Напередодні у селі Тернова він отримав друге вогнепальне, осколкове, наскрізне поранення лівого плеча, другого пальця правої кисті та голови. А тому прапора до вишки ніс Володимир Чуйко, але на саму вежу через хворе плече його не піднімав.
Воїн лікувався у військово-медичному клінічному центрі Північного регіону міста Харкова. Звідти мав відправитися на реабілітацію. Але коли він дізнався, що його хлопців попалили фосфорними бомбами, знову повернувся у стрій, незважаючи на стан здоров’я. 24 вересня 2022 року земний шлях Володимира вкоротили російські окупанти. Він разом із кількома бійцями під час зачистки села Гороб’ївка Дворічанського району на Харківщині наткнувся на рашистів. Зав’язався бій. Вороги нічого не змогли вдіяти з українськими бійцями і просто закидали їх гранатами.
Коли він був на службі, в нього був позивний Гіпс, такий позивний у нього був і на війні. Відділення, яким він керував, так і називалося “Відділення Гіпсів”, якого дуже боялися рашисти. І як хлопці казали, були поставлені перед ними завдання знищити це відділення. Я спілкуюся із побратимом із Нововолинська. У той момент, коли був цей Харківський контрнаступ, Володимир як командир відправив його у відпустку. Він не хотів їхати, але все таки настояв, і саме в цей момент Володя загинув. Це була чистка населеного пункту Гороб’ївка Харківської області. Коли вони захищали цей населений пункт, він і ще його чотири побратими, коли вони підійшли до рашистського штабу, там була металева загорожа, вони про це не знали, їх закидали гранатами, сім–вісім гранат. У цей момент трьох було поранено, а Володя і ще один побратим загинули, – ділиться мама.
Коли забирали тіло, то виявили, що біля Володимира були пусті чотири магазини. Відстрілювався до останнього патрона.
«За словами побратимів, був дуже вмілим командиром. Про його штурми говорили, що підручники треба писати, бо хлопці з того пекла виходили без подряпин. “Командир, за яким йдуть”, – так казали побратими», – розповідає мама Олена.
Кожна мама по-своєму переносить втрату своєї дитини. Це найтяжчий біль, який може бути для мами. Я не можу сказати за кожну маму, але я скажу, що для мене, коли я втратила Володю, все стало чорним. Навіть та душа, яка, напевне, не живе, а просто існує заради того, щоб побачити його очі на світлинці на кладовищі. Коли Володю поховали, мені зразу не хотілося звідти йти, були такі ночі ясні, місячні, я вставала, виходила з хати і мені хотілося йти його зігрівати.
За особисту мужність і героїзм, вірність військовій присязі командир відділення батальйону 14-ої ОМБр, молодший сержант Володимир Чуйко (з позивним «ГІПС») був нагороджений медаллю «За хоробрість в бою», орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) та пам’ятною відзнакою «Князівський хрест Героя «Навіки в строю» 14-ї ОМБр.
29 листопада було оприлюднено петицію на присвоєння йому Героя України посмертно.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
