Сучасна російсько-українська війна — це не тільки про героїзм, а й про лідерство. Вона вже виховала чимало молодих командирів, які пройшли шлях від солдата до офіцера. Один з таких — Максим Зайченко, лейтенант Третьої окремої штурмової бригади.
Кореспондент Армія TV зустрівся з «Максоном» ранньої осені неподалік зони бойових дій, щоб дізнатися про його 10 років війни, ставлення до людей та роль лідерства в сучасній армії.
Школа — ПТУ — завод
— Ти родом із Запоріжжя. Якщо порівняти місто 15 років тому і зараз, що змінилося?
— Я народився в Запоріжжі 1992 року. На футбольний сектор потрапив у 2007-му. Згодом почались репресивні дії з боку тодішньої влади стосовно фанатів. Це я про справу Павличенків. Ми підтримали акції в Києві, для мене це був прояв моєї громадянської позиції.
Бувало, що «Беркут» нас просто за червоно-чорний прапор намагався в асфальт покласти. І в Запоріжжі, і на виїзних матчах. Тому от саме такий прес з боку держави, з боку силових органів, він змусив нас об’єднатися.
І коли уже почалася революція, фанати виступили як єдина сила. Наше місто дуже індустріальне, складалось враження, що ти маєш рухатись тільки типовим вектором: вивчитись на якогось електромеханіка — школа, ПТУ, завод.
Для мене було важливо думати про своє майбутнє, щоб його визначав я, а не оточення. Я ж знайшов однодумців, які вважали, що Запоріжжя — це не тільки заводи, а дуже багато різних сфер. Козацький дух, як не крути. Просто треба їх розвивати.
— Ви уже тоді думали, що буде війна? Що доведеться воювати?
— У мене це після Революції Гідності чітко сформувалося. Я був студентом, активну участь у революції брав і на Запорізькому майдані, і на столичному. Коли почалось захоплення населених пунктів всякими «ополченцями» і росіянами, звісно, вже було розуміння, що треба реагувати.
Критичним моментом став Іловайськ. Це для мене було розуміння, що ситуація не така райдужна, як я собі і уявляв. Я зрозумів, що мені треба йти у військо. Я мав йти на третій курс університету, але зібрав речі і поїхав у Київ.
У готелі Козацький у нас був мобілізаційний центр. Декілька тижнів там побув, пройшов підготовку і відправився на Схід. Приїхав в Урзуф під Маріуполем. Отримав зброю, отримав броню, це був добровольчий батальйон МВС.
— Як оточуючі, близькі сприйняли твоє рішення поїхати на війну в 14-му?
— У родини була реакція, що, мовляв, може ти залишишся, не треба їхати — там можуть і вбити. Але я пояснив свою позицію. І мене підтримали, сказавши, що я все правильно роблю. Для мене і мого оточення це було органічно. Ще раз, я звичайний хлопець із Запоріжжя.
Давай, збирай таких, як ти
— Розкажи про свій бойовий шлях. Як ти опинився тут?
— Протягом кампанії 2014-2016 років я був був гранатометником, кулеметником в ударно-штурмовому взводі, як тоді це називалося. Я був у групі швидкого реагування, брав участь у Широкинській операції. Також у Мар’їнці стабілізаційні дії проводили. Інколи виконував завдання командира відділення, але офіційно звання не мав. Звільнився старшим солдатом.
Уже в подальшому в цивільному житті почав заглиблюватись у військову тематику. Сформував у нас в місті штаб оборони, вже безпосередньо зрозумів, що треба отримувати навички, не тільки володіння зі зброєю, а також з медицини, тактики, військового управління.
Якраз перед широкомасштабним вторгненням переїхав у Київ. І я знав, що у разі чого з хлопцями з «Азову» будемо збиратися на АТЕК (завод у Києві). І от 24 лютого, справді, всі там були на місці. Мені кажуть: «Максон», давай, ти ж сам ветеран, збирай таких, як ти, люди прибувають з різних регіонів, організовуй.
Так буквально за перший же день у мене зібралось більш ніж сто людей. Частину я знав, частина тільки приїхала. Приїжджали ще. І мене от ввечері питають, скільки у тебе людей. На той момент було десь сто тридцять. Поставили мене командиром роти, кажуть: займайся розподілом особового складу, структуруй, організуй, думайте про забезпечення, думайте про бойову підготовку.
Близько тижня займався саме організацією цього. Юридично це просто група людей була. Водночас із цим вже виникали ситуації, коли противник дуже близько підступав до Києва. Я збирав групи людей, які уже були готові до виконання бойових завдань, і вони їздили на виконання таких завдань уже в ті дні.
Була така собі «суматоха», але треба було робити роботу, наприклад допомагали одному з підрозділів 72-ї бригади утримувати рубіж на річці Ірпінь. Була ще низка інших схожих бойових завдань.
Буквально за кілька тижнів ми змогли вибудувати структуру управління, розподілити ролі людей відповідно до їхніх знань і вмінь. Але були і люди, які мало чого вміли, їм треба було за ці кілька тижнів набути базовий рівень підготовки. Отже, ми пройшли злагодження, сформували роту, у той момент це був підрозділ територіальної оборони «Азов-Київ».
На основі цієї роти ми потім переформатувалися в роту батальйону ССО «Азов-Київ». Будучи фактично комадиром роти, коли оформили в ССО, от тільки тоді уже отримав сержантське звання.
Навколо всі — герої
— Як далі розвивалися події?
— Далі ми відправились на Запорізький напрямок, де складом у роту вступили в бій, допомагали утримати Времівку. Там була складна ситуація. Ворог тоді заволодів Нескучним, зовсім трохи залишалося, щоб зайти у Времівку. Ми зайшли туди, підсилили побратимів з територіальної оборони, з ДШВ.
Був ще епізод, коли противник зайшов у населений пункт, і ми одразу його звідти вибили: нам надали три БМП, наша піхота на них заїхала і зачистила цей населений пункт. Отже, ми працювали над тим, щоб зупинити просування ворога на Запорізькому напрямку.
Після цього прийшло розуміння, що треба розвиватися як підрозділу, бо у нас не було тяжкого озброєння, бронетехніки, артилерії, танків. Ми зрозуміли, що постійно бути приданим комусь — це неперспективно. Тому було ухвалено рішення переформатуватись і створити бригаду у складі Сухопутних військ.
У той момент мені запропонували зайнятися розвитком батальйону. Так я отримав первинне офіцерське звання — молодший лейтенант. Ось так я пройшов від старшого солдата, потім фактичного командира роти, був ще начальником розвідки на Бахмутському напрямку, потім ще працював на Авдіївському напрямку, Тернах, і от зараз тут уже як т.в.о. начальника штабу батальйону.
— Є люди, командири чи солдати, на яких ти рівняєшся?
— Тут мова не про історичні постаті чи якихось полководців, а про те, що поруч дуже багато хлопців, які дивляться страху в очі. Я сам для себе розумію, що страх може бути в кожного, але що відрізняє сміливого, це не відсутність страху, а спроможність цей страх перебороти і виконати те завдання, яке ти маєш, яке ти сам собі поставив.
І це не тільки про війну, це взагалі про життя. І от я дуже радий тому, що багато хлопців, які в нас тут є, дійсно, от майже всі — герої. І кожен, кого я бачу, я з великою шаною ставлюсь до того, хто в нашому підрозділі, і на них можна рівнятися.
Загалом у відповідь на це запитання, я можу багато командирів батальйонів назвати. У нас немає «піджаків». Середній вік офіцерського складу, мабуть десь у районі 30 років. Всі вони виросли всередині бригади, грубо кажучи.
Зараз ми вийшли на рівень, коли у нас між офіцерським і рядовим складом є злагодженість, є порозуміння між бійцями. І питань немає, мовляв, що там хтось сторонній прийшов командувати.
— Якщо б не Третя штурмова, то в якій бригаді хотів би служити?
— Та нема такого. Буває, що люди не хочуть витрачати власні зусилля, прийти на все готове. Але ж ми з хлопцями побудували цей підрозділ з нуля. Все, що є в Третій штурмовій, це було створено з нуля. Створено безпосередньо хлопцями, які в цій бригаді. Бійцями всіх рівнів. І солдатами, і командуванням. І волонтерами. Дійсно, це те дитя, яке ми створили, народили разом. Я просто не можу сказати, що я десь себе бачу ще.
І це не про те, що ми якісь ідеальні. У нас насправді дуже великий спектр напрямів, які треба розвивати. Ідеального нічого не існує. І навіть якщо десь ми найкрутіші, все одно є куди рости. Тому от кожен, хто прийде, він, я впевнений, зможе себе у нас реалізувати. Якщо ідеї дійсно конкурентні, то людина себе проявить, і ми створимо всі умови для цього.
— Розкажи про те, як ви готуєте новобранців?
— У нас є рекрутингові центри. Людина приходить, розпитує, що їй цікаво, підписує контракт. Далі наші інструктори дають базові навички, роблять все для того, щоб людина була, насамперед, в змозі влитися в колектив. Після того, як людина до нас прийшла, вона проходить також злагодження.
Тобто це не так, що прийшов новобранець, одразу його відправили кудись. Це те, що лякає багатьох. Ми так не робимо. Тому що ми б втрачали через непідготовленого бійця позиції. І нам невигідно непідготовленого бійця ставити на передову. Ми зацікавлені в тому, щоб людина була готова до виконання базових завдань.
Давимо, як тарганів
— Розкажи про нещодавню роботу (розмова була записана наприкінці вересня. — Ред.). Яка зараз ситуація у вашій смузі відповідальності?
— Якщо говорити саме про наш підрозділ, Другий штурмовий батальйон, то ми з весни перебуваємо в активній обороні, були переміщені з Авдіївського напряму на відновлення. Але відновлення відбувається в бойових умовах.
І останній час противник намагається заволодіти плацдармами, просунутися в бік Борової, до річки Оскіл. Тиск здійснюється на декількох напрямках. Зокрема, і через смугу відповідальності нашої бригади. Але ми намагаємося диктувати власну ініціативу.
Давимо противника, відповідно, оборона активна, ми проводимо контратакуючі дії. Десь ми допомагаємо іншим підрозділам. От прямо зараз наші бійці проводять активні штурмові дії на фронті. І підготовка до цих дій була дуже виснажлива, динамічна, шкода, що не можу про неї розказати.
За нашими оцінками, основна мета у ворога до зими заволодіти конкретними населеними пунктами. Для того, щоб перейти на нашій ділянці річку. Щоб у них був плацдарм і з нього продовжити наступ та захоплювати українську територію далі.
— Що запам’яталося за ці дні?
— Хіба те, що піхота противника йде навалами кожен день. І в мене зараз інколи таке відчуття, зранку особливо, така ніби часова петля, «день сурка». Майже кожен день одне і те саме. Противник намагається лізти, йде майже по тих самих маршрутах. Ми його там чекаємо, ми його зустрічаємо, завдаємо ураження, давимо, як тарганів. Але вони наступного дня продовжують це робити. І використовують ті ж самі неефективні методи.
— Чи очікуєте ви, що з дощами та холодами зміниться характер бойових дій?
— Є концептуальна думка, а є практична. Якщо з практичної почати, то завжди зимувати краще в підвалах, а не в бліндажах у землі. Тому суто з практичної, дійсно, таке враження, що противник намагається зайняти саме населені пункти, аби нормально зустріти зиму. Ми зіштовхувалися з тим, що насправді зимувати в землі трохи складніше, ніж отримувати населені пункти.
А з точки зору більш глобального, то противнику треба компенсовувати ті репутаційні втрати, які він вже зазнав. Які були завдані діями Збройних Сил України. Я маю на увазі і Курську операцію, і ситуацію з флотом, на морі, як ми їх вибили.
Тому вони застосовують великий людський ресурс, значну кількість техніки. І він якихось результатів досягне, і, дійсно, от зима, і вже геополітичні ці моменти будуть формувати ту дійсність, яка буде відбуватись навесні.
— Чи говорять військові про потенційні переговори, якесь перемир’я?
— Такі думки, я вважаю, з’являються більше у цивільного населення і в ЗМІ. У військових не так. Ми думаємо про виконання бойового завдання, яке стоїть безпосередньо перед нами. Це безпосередньо моє ставлення. Ми маємо, незалежно від того, що відбувається в кабінетах в Києві або інших міст, інших країн, виконати те завдання, яке чітко видано як бойовий наказ.
Утримати рубіж. Забезпечити утримання взагалі. У кожної бригади є смуга відповідальності. Нам треба звикнути, що кожен має відповідати за свою смугу відповідальності. Адже коли ти провалюєшся в себе, ти цим самим підставляєш інших.
Те ж саме стосується, напевно, людей, які намагаються перекласти відповідальність із себе на когось іншого. Є громадянин, його відповідальність, вона прописана в Конституції, окрім прав. Так? Але є ще відповідальність захищати свою Батьківщину.
Чому часто кажуть, що Третя штурмова, у неї є ідеологія, є якийсь високий рівень психологічний. Тому що у нас люди, насамперед, готові брати відповідальність на себе. І коли ти розумієш, що в тебе є конкретно твоє завдання, ти будеш виконувати його незалежно від інших обставин. Тому от ми думаємо саме про це.
— Які плани після війни? Чи закінчиться вона колись?
— На війні складно говорити про плани. Але я точно знаю, що я повернусь до своєї родини, до дружини, до сина. Я з ними на контакті, зараз відеозв’язок виручає.
Але що я точно знаю, що поки я у Збройних Силах України, я буду виконувати свій обов’язок. Буду старатися максимально наблизити цю точку, не знаю, як її назвати, але ця точка — це чітке розуміння того, що східний сусід, я сподіваюсь, що він вже не буде у формі російської федерації, ця роздріблена вже структура не буде загрожувати нашій державі. І, відповідно, моїй родині. І родинам моїх хлопців, моїх побратимів.
Тобто це питання виживання. Ми ж воюємо не через те, що ми просто вперті. Або нам сказали західні партнери, що треба воювати. Тут питання виживання. Тому я хочу бути впевненим, що моїй дитині не доведеться воювати. Що моя дружина не буде в небезпеці.
Поки не буде цього розуміння, я буду використовувати найбільш дієві методи — це зі зброєю в руках захищати державу. І захищати тих людей, громадян, які в цій державі живуть. Ось це ми і робимо зараз.
Тарас Ільків
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
