Війна — це не тільки про бої. Це про тих, хто витягує з-під обстрілів, перевіряє чи надійно затягнутий турнікет, повертає до життя. Віктор на позивний «Тихон», медик 104-ї бригади, не планував рятувати життя. Але війна змінює все.
Ця історія — про шлях через гарячі напрямки, про побратимів, які стають сім’єю, і про мрію, що тримає в найтемніші моменти, пишуть на сторінці бригади.
Шлях у військо
«У війську вже сім років. Мріяв про це ще з 14-го року, коли мені було 15. Хотів рвонути в правосекторівську двіжуху. Не вийшло. У 18 закінчив училище в Луцьку (вчився на кухаря), забрав документи — і пішов у військкомат. Сказали: “Хочеш? Погнали зараз”. Через три дні я вже був у Старичах, в учебці. Це був 2017-й».
Артилерист, розвідник, медик — три життя в одному
«Починав артилеристом у 54-й бригаді, обслуговував САУ 2С1. Потім став навідником — це вже інший рівень відповідальності. Пам’ятаю, били по Первомайську — ціль стояла за 150-200 метрів від пологового будинку і газової заправки. Треба було влучити чітко, що і було зроблено.
Три роки ми жили там однією сім’єю — знали, у кого яка біда чи болячка. Потім дембельнувся. Працював на будівництві менше двох років. Аж поки не подзвонили з 54-ї — пахло війною. Я знову повернувся.
Був у Правому секторі, 10-й сотні, потім — у КДБ (контрдиверсійна боротьба), взвод розвідки. Ходили багато. Цікавезна робота, але зараз би в розвідку не пішов. Багато що пройшов, змінився».
Медицина — коли нема кого чекати, і ти стаєш тим, кого чекають
«Медиком став не через плани, а з потреби. Подзвонили, коли я був на реабілітації, і питають: “Станеш медиком?”. А я: “А я що, старший боймед?” — “Це вже інше питання”.
І я погодився. Бо знаю, як це — коли поруч немає нікого, хто хоча б тиск поміряє чи таблетку дасть. Пройшов курси, отримав сертифікат від ВООЗ. Тепер це не просто робота — це моє хобі. Хлопці кажуть: “Ти себе знайшов”. І я згоден».
Побачити побратима живим — найбільше щастя
«Найсильніше на війні — це зустрічати побратимів живими. Пам’ятаю, на Запорізькому напрямку зустрів Костю “Шило”. Ми давно не бачились. Раділи, як діти. Потім разом виїжджали з Куп’янська. Це і є справжнє щастя».
Що важко, а що легко
«Найважче — робити те, що не хочеш, але мусиш. А найлегше — те, що любиш. Для мене це медицина. Коли допомагаю хлопцям — відчуваю, що на своєму місці. Хтось прийшов з кліщем — я їду витягати. Турнікети, евакуація, такмед — це моє».
Мрія про спокій: риболовля і помідори
«Після війни? Перше — на риболовлю. Хочу спокою, без вибухів. А ще — город. Засадити все помідорами. Чорний принц, серце бика… Люблю це».
Родина і цивільні
«Вдома чекають мама, тато, молодший брат. Приїжджаю в село — місцеві кажуть, ніби виправдовуючись, що не у війську: “Вітя, бачиш, у мене діти…”. А я що — без нічого? Завжди відповідаю: “Піди та й захисти свою хату”».
Чи шкодую?
«Не шкодую. Якби міг усе переграти — пішов би знову. Ця війна — моя справа. Мене врятувала Волинь, її партизанський дух. А я сам з Криму, Джанкой. Якби залишився там — не знаю, ким би став. Але зараз я тут. І знаю, за що стою».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
