У прокат вийшов новий український фільм «Передчуття» режисера В’ячеслава Криштофовича. Фільм про побутову драму, не позбавлений філософії. З цікавого – продюсер фільму голова Офісу президента України Андрій Єрмак.
Кіно українського режисера, з українськими акторами, події відбуваються в Україні – чим не привід сходити? «Перший» подивився «Передчуття» в порожньому залі кінотеатру (вкотре!) і готовий поділитися враженнями.
Читати також: Ми подивилися новий український фільм «Забуті». Чесно ділимося враженнями
У центрі сюжету – скандал, який розгортається у маленькому приморському містечку, назва якого глядачам залишається невідомою. Учений-іхтіолог помирає, а його колишня дружина подає до суду на нову кохану, яка не хоче казати про місце поховання. Таким начебто був заповіт покійного. На фоні – натяки на російсько-українську війну, що от-от має початись.
У головних ролях: Станіслав Боклан, Ксенія Ніколаєва, Лариса Руснак, Євгенія Муц, Ірина Бенюк, Олександр Токарчук, Сергій Пащенко, Юрій Євсюков.
Віта Сахнік: «Ніби прочитав ліричний вірш, в якому не вистачило глибини»
Перше, що впадає в очі чи, точніше, у вуха, – надто штучна театральна українська мова. Коли мешканці пів дня говорять слова на кшталт «бешкетник» у побуті, важко повірити, що вони справжні. Не слова, герої. І поодиноке «блін» ситуації не рятує. Кожен український регіон має свій говір і цуратись його не варто, як би він не здавався комусь неправильним. Суржиком, до речі, говорять яскраво негативні герої, що теж не додає реалізму.
Задумка режисера начебто зрозуміла – зняти фільм, де на фоні, здавалося б, цілком побутової історії розгортається драма. Подружжя, де чоловіка-мрійника врівноважує цілком приземлена жінка, яка бере на себе усе мирське: заробляє гроші, утримує дім. А потім той чоловік йде до молодшої, більш романтичної, тої, що розуміє його душевні пориви і небажання їсти рибу, бо «він її поважає».
Схоже, акцент у фільмі хотіли зробити на діалогах: кожен із героїв раптом у не зовсім відповідних для того обставинах починає відкриватись – розповідає усе, що накипіло. От тільки мені ті діалоги видались занадто вже філософськими і несправжніми. Переборщили з пафосом.
Задумка залишити місце події невідомим для глядача виглядає дещо дивною. Попри натяки на прийдешню війну, до кінця не розумієш – Крим це чи материкова Україна.
До речі, про війну. «Відчуття тривоги розлите просто неба. Щось має статися», – анонсують у кінотеатрах. Але я цим відчуттям не змогла перейнятись. Не спрацювали ні тривожна музика, ні російські кораблі, що наближаються до узбережжя. Про те, що вони російські, можна хіба здогадуватись, про країну-агресора у фільмі – ні слова. Фінал же виявився аж надто передбачуваним.
Фільм непоганий, ні. Але відчуття після перегляду – ніби прочитав ліричний вірш про море, в якому не вистачило глибини.
Олена Лівіцька: «Вони з вулиці Провальної»
«Ну, Боклан же… Йдемо на те «Передчуття», – ми на «Першому» маємо гарну звичку ходити в кіно на українські фільми, тому моя реакція на ідею була така.
Нічого не знали про «Передчуття», крім того, що фільм український. Купили квитки, чипсів (щоб гарно сфоткати похід для інстаграм) і вдруге після карантину пішли в кіно. У «Порт Сіті» було людно, а в нашому кінозалі – порожньо.
Хоч співай, хоч плач, хоч лягай і дивись… Кінотеатр у «Промені» останнім часом українські фільми геть не показує (а – «толієщьобудєт»...). Нас було троє. Кіно було про море.
Боклан. Море. Голос у нього – слухати і слухати. З першої хвилин помічаю, що фільм продюсував голова Офісу президента. Там говорили аж надто правильною українською. І якби то справді відбувалося в містечку на березі моря, то мова була б живіша.
Вони ловлять рибу з катера, а за обрієм – крейслер. Це – натяк на фінал. Потім суд – і життєві драми за драмою, що стосуються історій героїв, жителів одного містечка.
Він любив риб більше за людей. Ловив, кільцював і випускав у море. Він вірив, що риби… кохають. Кинув жінку заради коханої. Потім помер. Та розвіяла його прах над морем. А зраджена дружина через суд вимагає, щоб зізналася, де ж поховала закоханого в риб.
У судді дружина на візку. Оперна співачка. Яка впала в оркестрову яму. Він пішов на пенсію – і повіз її… в оперу.
У Боклана – донька і померла дружина. Він часом через це напивається «вдрабадан».
Кохання теж є. Між сином закоханого в риб і донькою… Станіслава Боклана (бо я ніяк не пригадаю, як же звали героя, хоч дивилася це вчора).
Ще там є дивний старий біля моря, який робить пісочні годинники.
Іноді містом ходять військові з синьо-жовтими нашивками. Але їх ніхто особливо не помічає.
До першого пострілу. Це як новела.
Р. S. То мало бути дуже філософське кіно. Вийшло – так собі. Я була стомлена від роботи і моментами просто брав сон. Враження таке, що прочитала книжку. Може, не таку, яку люблю, але в принципі добру. А ще й якщо зважити, що українську – то й поготів.
Хтось із них жив на вул. Провальній. І взагалі то фільм про війну. Без війни.
Ірина Васюхник: «Море, яке спершу заколисало, а в кінці струснуло об скелі»
Знову нас троє на всю залу... Ну, й нехай. Подумала: «Український фільм, а глядачів… Нічого, колись буде інакше. Колись».
Спочатку було море… Таке спокійне, хвилясте, воно заколисало. «Іра, зберись, ти прийшла дивитись фільм, тобі ще потім відгук писати», – внутрішній голос уже тут як тут. Добре, зібралась.
Помалу розгортається сюжет, уже впізнаю головних героїв. Суд, риба, море, люди. Кожен має нібито свою історію, але щось спільне їх об'єднує – передчуття, що щось має трапитись. Про це нагадують глухі вибухи десь, крейсери на морі, яких з кожною сценою стає більше.
Крім цих епізодів, весь фільм герої живуть зі своїми історіями. Жінка, яка хоче знати, де похований її чоловік. Інша жінка, яка не говорить про місце поховання. Рибалка, який уже багато років живе без дружини разом із дочкою. Хлопець, який іде до війська. Старий чоловік, який виготовляє пісочні годинники...
Красиві окремі кадри, не менш красиво знято, влучні фрази, як-от:
«Я думаю, дуже важко знайти свою рибу. Але ще важче пливти з нею поруч»…
Для мене все. На цьому прекрасність і захоплення фільмом закінчились. Ознака якості стрічки для мене – за весь сеанс не взяти жодного разу телефон до рук. Вибач, «Передчуття», телефон я брала разів зо п’ять, в кращому разі.
Вирвані історії, які мали б скласти картинку загального сюжету і мали б донести задум фільму – «Усе в житті потрібно робити вчасно». Мали б, але, як на мене, цього не трапилось… Якщо не враховувати прицільні, уривчасті фрази героїв.
Ще й кінцівка. Як уже писала в заголовку, вона мене струснула, але не з тим ефектом «вау», а зі словами: «Це точно все? Це вже кінець, так?». І пішли титри.
Тверда 6 з 10.
* * *
Ходіть дивитися українське кіно. Так ми робимо його кращим!
Далі буде...
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
