Найстрашніше – чути крики хлопців: розповідь лучанина, який пройшов пекло полону

Найстрашніше – чути крики хлопців: розповідь лучанина, який пройшов пекло полону

43-річний розвідник із Луцька Ігор Павляк потрапив у полон важкопораненим під час контрнаступу на Запорізькому напрямку 18 червня 2023 року. Три кульові поранення спричинили роздроблення правого плеча, великого пальця на лівій руці та втрату половини верхньої правої щелепи.

Суспільне поспілкувалося з військовослужбовцем про те, як йому вдалося вижити у полоні, про півторарічне утримання в російських тюрмах та повернення додому під час обміну 30 грудня 2024 року.

— Найперше хочеться запитати, як ви себе почуваєте?

Почуваю себе наразі відмінно, оскільки я знаходжусь вже вдома: вдома на своїй рідній землі, у своєму рідному місті, в оточенні близьких, друзів і рідних. На поранення і на півторарічний полон — те, що було зі мною до того, я не зважаю. Рухаємось вперед і тільки вперед.

— Як рідні, знайомі реагують на ваші поранення?

Більшість знайомих і рідних реагують адекватно, бажають мені здоров'я і одужання швидкого. Я залишився тим, ким я був до війни. А поранення, які виражаються на моєму обличчі й моєму тілі, це — лише поранення. Це тимчасово. Я думаю, ми приведемо все до ладу.

— Чи можете пригадати той день, 30 грудня 2024 року, коли Вас обміняли і Ви ступили на українську землю? Які були відчуття?

Я цей день пригадую щодня. Це була, певно, одна з найважливіших подій за останніх моїх декілька років, оскільки я до останнього моменту не вірив, що я буду вдома і що це обмін.

Але коли мені одразу після перетину кордону з Координаційного центру нашого надали фотографії моєї сім'ї, відчуття щастя і радості переповнили мене повністю. Я навіть заплакав. Я думаю, що сльози радості — це був найяскравіший прояв моїх почуттів на той момент. Я був щасливий і я несу ці почуття і зараз.

Коли вийшов з автобуса, найперше подзвонив додому до рідних, щоб повідомити їм цю радісну звістку, що я повернуся додому. Поговорив з дружиною, зі своїми дітьми, отримав купу позитивних емоцій та переповнився щастям і надією, що все буде нарешті добре.

— Коли й за яких обставин Ви потрапили в полон?

Я служив командиром взводу розвідки 65 окремої механізованої бригади, це був контрнаступ Збройних сил України на Запорізькому напрямку. Ми отримали бойове завдання щодо прориву другої лінії оборони противника. Я був у складі однієї з груп, які здійснювали цей прорив.

17 червня ми зайшли на позиції ворога, вступили з ними в бій, відбили певну позицію. Невеликою чисельністю особового складу утримували ці позиції протягом доби до ранку 18 червня.

На той момент у мене був полонений російський офіцер, який надав багато важливої інформації щодо розміщення мінних полів, чисельності особового складу противника, техніки тощо. Я мав бажання і надію доставити його до своїх командирів. Близько пів на п'яту ранку я почав зі своєю бойовою групою рухатись з позиції противника до своїх позицій, Збройних сил України.

Але у нас на той момент вже був втрачений радіозв'язок і я не знав, що рота морської піхоти зайшла нам в тил. Ми фактично потрапили в кільце і нам влаштували засідку, на жаль. І цей бій ми програли. Оскільки нас було всього 4 чоловіки, їх було близько 50 чоловік. Я отримав три кульових поранення з автоматичної зброї й був взятий в полон.

— Тобто, Ви потрапили в полон з пораненнями?

Мені роздробило праве плече і великий палець на лівій руці. Також отримав поранення в обличчя — відірвало половину верхньої правої щелепи. З цими пораненнями мене взяли в полон практично в напівпритомному стані.

— Чи припускали Ви коли-небудь, що можете потрапити в полон до росіян?

Знаєте: будь-який військовослужбовець ніколи не припускає того моменту, що він може потрапити в полон. Я думав, що скоріш за все я буду 300-ий або, можливо, і 200-ий, оскільки активна фаза була дуже пекельною, було багато артилерійських обстрілів з різного калібру. Я розумів, що війна така, що піхотинці доводиться вкрай важко на цій війні. Проте про полон я ні в якому разі не думав. Тим більше, що я попаду в полон важкопораненим.

— Чи робили Ви спроби, щоб не потрапити в полон, коли були вже пораненим?

Для себе я вирішив ще на початку війни, що я, як розвідник і як офіцер, в полон здаватися не буду. Я хотів підірватися — це правда. Але на той момент, коли я був поранений, через гострі больові відчуття я не розумів, що в мене вже і травмована ліва рука. І через це я не зміг просто привести гранату в бойове положення і здійснити те, що я хотів: свій шлях закінчити, як справжній офіцер.

— Як вдалося Вам вижити у полоні, попри важкі поранення?

Я думаю, що вдалося вижити насамперед завдяки тому, що я все життя займався спортом. Тобто, в мене організм доволі був сильний до фізичних і психологічних навантажень. По-друге, я завжди вірив в те, що я повернусь додому і цю віру я проніс скрізь весь полон. Вона мене тримала і надихала.

— Що було далі, коли після поранення Вас взяли у полон? Чи надавали Вам медичну допомогу?

Я був важко поранений і мій стан об'єктивно розцінювався як вкрай критичний на момент, коли мене вже взяли в полон. Я навіть не сподівався, що я виживу. Я вже подумки попрощався з усіма рідними, з дітьми, з дружиною.

Проте ворог мене врятував. Я думаю, це було зроблено через те, що я був офіцером, розвідником і я їм був важливий як полонений. Вони надавали мені медичну допомогу в своїх медичних закладах. Це було в Криму містах Сімферополь та Севастополь, якщо не помиляюсь. Мені прооперували обличчя і первинно склали праву руку, щоб вона була більш-менш була транспортабельна. Далі з цими пораненнями я потрапив в Таганрог в тюрму.

— Де і в яких умовах Вас утримували?

Якщо порівнювати з тюрмою, то в госпіталі ставлення було адекватним. Я думаю, що мені просто пощастило з лікарями. Оскільки той хірург, який лікував нас в Криму в місті Севастополі, був, скажу чесно, адекватною людиною. Я думаю, що він просто ставився до нас, як лікар до хворого. Після того, як я потрапив у тюрму, це був для мене певний стрес спочатку. Контраст був кардинальний: від толерантного і ввічливого ставлення до грубої нецензурної лайки, фізичних втручань і різних трешових речей, про які, в принципі, і не хочеться навіть розказувати. Тобто, тюрма є тюрма.

Утримували мене спочатку протягом року в російському місті Таганрог. Наскільки я знаю, це було СІЗО №2. Потім, на початку вересня 2024 року нас всіх перевезли в Пермський край.

— Як ставилися до Вас, як вихідця з Західної України?

Вони дуже моніторять військовополонених, вивчають їхні особові справи: хто, звідки, з якого роду військ. Вони дуже не люблять артилеристів, танкістів, снайперів, розвідників, тобто, тих людей, які завдають їм найбільше шкоди й найбільше втрати їхнього особового складу.

Також вони не люблять добровольців і такі підрозділи, як "Азов". Оскільки я сидів переважно з бійцями цього підрозділу, я на власні очі бачив, яке, на жаль, прикре ставлення до них з боку росіян. Слово "доброволець", "патріот", "українець" призводить до наслідків з їхнього боку — це буде побиття і ще деякі погані речі.

Ми сиділи в камерах від одного до 12-14 людей. Нікуди не виходиш, тільки раз в день виводять кожного ранку на перевірку. Для кожного військовополоненого ця перевірка була найважча подія за день. Бо дуже часто ці перевірки супроводжувались негативними речами з боку тих людей, які нас охороняли, якщо можна їх назвати людьми. Це могло бути агресивне спілкування через побиття або якісь приниження. Усе залежало від настрою, від зміни, яка охороняла.

— Куди найчастіше і чим били?

Були у ноги, стегна, гомілки, повністю по всім ногам, аж до колінних суглобів, спина, шия, потилиця. Приїжджали цікаві особистості, які не цуралися бити в печінку, в нирки, що могло призвести до летальних наслідків. Якщо били, то, в принципі, можна сказати, все тіло. Навіть і обличчя. Бували такі хлопці, що сиділи з синяками. Надалі трошки стало легше — вони почали моніторити, куди бити. Старались бити так, щоб наявних побоїв не було видно. Тобто, били по кистях рук, долоні, пальці. Зазвичай, на це місце не дивляться, а били так, що руки були геть чорні.

Були в них такі, як ми називали, кувалди. Це дерев'яний довгий держак такої форми, як відбивають м'ясо. Цією штукою могли бити по спині, по ногах. Також були вони дерев'яні тонкі палиці, якими били по кінчиках пальців. Це дуже боляче. Скажемо так, вони знали куди бити, щоб було боляче. Били також гумовими палицями, що є в нашої поліції. Це теж доволі неприємно, оскільки вони могли бити так, що тіло повністю синє ставало.

— Скільки разів і чим на день Вас годували?

Харчуватись було, звичайно, важко, зважаючи на моє поранення щоки. Я вчився по-новому їсти і це було вкрай складно. Харчували по-різному. Були каші, борщі — як ми казали, зафарбована водичка. Могли дати три таких гнилих картоплини, які просто в руках розлазяться, бо чорні, з дуже неприємним запахом і смаком.

Вибір був у нас невеликий: або ти будеш це в себе запихати, або ти можеш просто померти з голоду. Я схуд в полоні на 35 кілограмів. Щоб просто вижити, треба було їсти те, що дають. Або вмерти з голоду.

— Що примушували Вас робити як військовополоненого?

Ми сиділи в камерах, ніяких робіт ми не виконували. Нас просто утримували. Я перебував з підрозділом "Азов". До них відносяться як до особливо небезпечних. Ми були просто були зачинені й все. Єдине, могли вивезти на допит або додатковий огляд.

Допити були й в мене, але мені, скажімо, пощастило. У мене відбувалися вони в легкій формі. Те, що я чув на свої вуха, як це може відбуватися і те, що мені розповідали хлопці, які сиділи з 2022 року, то допити — це дуже жорстока річ, оскільки людина могла піти на допит здоровою, а повернутися інвалідом. Допити перетворитися в тортури. Вони не цурались ніяких методів, навіть середньовічних.

— Чи довелося Вам пережити у полоні знущання: і моральні, і фізичні?

Певні знущання: моральні, фізичні проходить будь-який наш військовополонений, який знаходиться в полоні. Ти відключаєш свідомість, собі ставиш установку, як я робив особисто для себе: тебе не існує, росіянин, я є один, а ти просто шум збоку. Якось я налаштував себе на такий манер. І навіть коли тебе б'ють, ти про це не думаєш, а думаєш про рідний дім, про свою сім'ю. Особисто мені це дуже допомогло.

У мене на правій стояв апарат зовнішньої фіксації кістки — це така металева конструкція, яка утримує кістку у правильному положенні. Одного дня цей апарат просто вирвали наживо без всяких знеболюючих. Я навіть запам'ятав дату — 19 листопада 2024 року. Орієнтовно 25 хвилин вони мучилися, бо він вже вріс в кістку. Але свою справу вони зробили і були цим задоволені.

Я думаю, що в цей момент, під час їхніх дій я себе вів гідно — як справжній військовий. Головне — це свідомість, яка керує тілом і керує болем. Цей шлях я вибрав самотужки. Я спробував один раз переключити свідомість. У мене вийшло. Я зрозумів, що так набагато легше переносяться всі ці фізичні негаразди і психологічно набагато легше.

— Що найстрашніше особисто для Вас із побаченого і пережитого в полоні?

Найстрашніше для мене — це було чути крики хлопців, яких допитують. Ти знаходишся в камері на першому поверсі, а на другому поверсі забрали нашого хлопця і ти протягом близько двох годин чуєш, як він кричить від болю. Це навіть страх був не за себе, а просто страх за ту людину, ти уявляєш, що він переносить і як йому важко.

— Ваше перебування в російській неволі тривало півтора року. Власне, як йшов час там, коли Ви були у полоні?

Ти просто намагаєшся не рахувати дні. Як ми завжди казали: мінус день на один день я ближче до обміну, на один день я ближче до повернення додому. І з цією думкою ти лягаєш спати, з цією думкою ти прокидаєшся і проходиш цей день.

Чим довше ти знаходишся в полоні, особисто я по собі замітив, тим швидше йде час.Так я пройшов весь полон. З вірою в те, що я раніше чи пізніше повернусь додому, з вірою в те, що це все тимчасове. Фізичний біль — це лише тимчасове явище.

Обставини мене не зламали. Якщо обставини ламають, особливо психологічно, то людина автоматично ламається і фізично. Як я казав, можна зломити тіло, можна навіть вбити людину. Якщо б ви не зломили душу, серце і розум, то ця людина незламна і непереможна.

Я знав 100%, що мене чекають вдома, але ніяких звісток не було. Я був в таких місцях, де ми були повністю ізольовані від зовнішнього світу. Ніякої інформації ззовні нам не надходило. Ми не знали, що відбувається ні в нашій країні, ні в світі взагалі. Навіть не знали, що відбувається надворі. Я просто вірив і надіявся в те, що я повернусь додому і це обов'язково колись станеться. Якщо втрачається надія в полоні, я думаю, що й втрачається сенс життя.

— Як війна і полон вплинули на Ваше життя? Чи можливо шкодуєте про щось?

Звісно, кожна людина після війни, після полону змінюється. Я сподіваюсь, що це не відбулося так кардинально і критично для мене. Стаєш більш врівноважений, більш роздумуєш над своїми вчинками, над своїми словами, особливо, перед тим, якщо сказати комусь, тричі подумаєш.

Так, я почав цінувати життя таке, як воно є. Бо життя — це є дійсно цінність, це є багатство. І після того, як ти бачиш на війні, як легко його втратити, на жаль, ти починаєш його цінувати.

Усе, що відбулося зі мною з 2022 року по теперішній час, — я не шкодую ні про що. Ні про те, що я був поранений, ні про те, що я був на війні, ні про те, що я був в полоні.

Я вважаю, що ці події тільки зміцнили мене і укріпили мій характер, як людини. Хочеться бути прикладом для інших, бути позитивним прикладом, бути справжнім українцем, бо ми того варті. А ще мрію, щоб настав мир в нашій країні.


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Волинь втратила захисника
Наступна новина «Весь час ці двоє дідів були попереду»: спогади про загиблих від одного пострілу бійців з Волині
Останні новини
Схожі новини

Публікації відсутні