«Ой за шо люблю фольклор, шо не треба причоски…» Острів’я. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

- Ало-о, чого ти не йдеш? Вже гості є. Шо хоч, те взувай. Я в тапках. Ми ж не на сцену…

Насправді серед будня-полудня вони вбиралися, як на сцену. Вдягали свої нові ткані спідниці. Вдягали свої старі, ще мамині-бабині вишиті сорочки. Вдягали хустки і пацюрки. Вдягали…

Словом, ми здалися і просто фіксували.

Поміж тим вони смажили бички зі свого озера і варили картоплю. На літо склали кросна у хліви. Але кожна хата у волинському Острів’ї - у тканих виробах. Такої кількості  різнобарв'я на один квадратний метр, як тут, мало де застанеш. 

Торік ці жінки ходили на чорниці з Дмитром Комаровим, але через війну так і не дочекалися сюжету про себе на 1+1. Вірять, ждуть, жартують. Досі переповідають, як його своїми сороміцькими анекдотами про боцюна шокували. У цьому селі Комарова тепло звуть Дімою, так наче ото Діма живе в сусідній хаті і ловить вугрів у сусідньому рові…

*Кросна - ткацький верстат.
*Вугрі - риба, яка є фішкою Шацьких озер.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «І всі тікали в бєлорусію в наймити». Невір. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Десь позаду лишається туристичний і спорожнілий через війну в Україні Шацьк і всі його курортні місця навколо. Машина крізь пісок, сосни і повз картату фігуру пробирається в Острів'я. Шацька тергромада. Хати. Жива автентика по два боки дороги - перше, що тут кидається у вічі. 

Друге - дивні хрести у квітниках під хатами. 

Третє - запах: село пахне озером, на клунях - рибальські знаряддя і так, це тут ловили вугрів навіть у канавах… 

- …І саме інтересне: сюди не йде жоден вугор, сюди йдуть тілько вугрихи. Все, шо тут є, - вугрихи, - згодом на березі озера, тихо, наче то щось інтимне і особливе, зізнаватиметься нам одна з них. - І якщо чесно, то я на тих вугрях виросла… 

 *  *  *

- Ой за шо я люблю фольклор, шо ни треба причоски! - сміялася Валя Карамач і прибирала під хустку коси. 

Трохи більш, як 10 років тому вона зібрала в селі всіх затятих «співунів» (а фактично - співунок) і створила фольклорний колектив «Острів’яночка» в  рідному їй Острів’ї. Взяли - своїм. Автентикою, голосом, вбранням, мовою і гумором.

І коли створювали, навряд чи думали, що так «зайде». Саме Валентина і її «острів’яночки» покинули все і зійшлися, аби нас зустріти.

- Ай. Уже рик на пенсиї, - махне рукою Валя, вона ж і директорка місцевого клубу, розпростуючи на паркані довжелезну ткану на остров’янських кроснах радюжку для гарного кадру. - Але ніхто не звільняє поки. Бо як мене тут не буде, то й колективу не буде. А хто буде скрізь їздити?

Жартує. Але в кожному жарті є правда, бо аби нагода, вони кидають домашні справи - і співати. Наїздилися фестивалями, набачилися зірок, наприймалися гостей… 

З гумору.

- Он в тій хаті все обласне начальство перебувало, бо якшо шо, то там на вечОрки збираємося. А он та тільки строїлася, як до нас Оксана Пекун приїжджєла. А той Комаров то такий простий хлопець… А я йому кажу: «Діма, ти в тєлєвізорі то такий малий, а в житті то такий великий, як я», - сміється Ольга Бакун, у цій команді вона відповідає за …сороміцькі анекдоти.

Слухала нас, слухала, поправила хустку і видала:

- Про печинку? Ну, дивіться, добре. Прийшла печинка до врача. Каже: знаєш шо, я вже стико одслужила всього, вже в мине нима сили, отправ мине на пенсию. Подивився, покрутив, туди-сюди вернув, каже: ну да, іди. Пушла.

Той побачив, приходить і каже: я тоже хочу на пенсию, я скіко зі свею бабею прожив, а скіко чужих кругом войздє, вже нима сили. Покрутив, покрутив. оглядів, каже: та точно, йди.

А та побачила і думає: а я шо гірша? Я тоже хочу на пенсию, вже в мине нима сили! і зо своїм скіко і з чужими скіко перебачилась, вже всьо, послідні сили отдала. Покрутив, покрутив, пообертав, каже: хаааа, дорогейка, губи накрасила і до роботи!

О, і вам так буде коли! Справна до здоху!

*Оксана Пекун – народна артистка України, співачка, ведуча програми «Фольк- music» на UA: Перший.
*Дмитро Комаров – журналіст, мандрівник, автор програми про мадри «Світ навиворіт». 

Вони підморгували і сміялися. Ми сміялися і червоніли.

Кажуть: а нічого складного у тому фольклорному житті, просто бути собою і збиратися, як на вечОрки, і вбиратися, і розказувати світові, як у цьому селі «матьорИ» їх вчили не тільки співати, а й ткати та вишивати… Бо в їхніх хатах да «тих кросьон», що хотіли цьогоріч в одній поставити так, щоб навіть на Великдень не приймати і щоб туристи їздили і дивилися, а то й пробували. Але - війна.

Усе, що ми слухали і бачили цього дня в Острів’ї, - так чи інакше було про традиції і війни, війни і традиції. Унікальне, глибоке, рибальське, з вмінням сміятися з найпростішого - життя і з вмінням особливо шанувати …смерть.

ЯК МАТЬОРИ

Під столом білий як молоко кіт чекає  нагоди смикнути собі підсмаженого бичка. Ті лежать у посудині, щойно з кухні, з чорними боками і теж чекають свого часу. Навколо від порога до стелі - все у тканих та вишитих речах. Навколо ходять жінки, дістають барвисті дорожки, і складають іх одна за одною на веранді… 

- А то тоже ткани пудзорник. То все узори тканиї, то не вишити, - пояснюють вони.

- Ат ти дивись! Зара вкраде! - кишкає на кота хтось.

- Бо й котови треба…

- А во тіво рушники я ше у 80-х роках ткала! Тут витканий рушник і за одним разом виткани узори, так воно робиться. Ше колишні такиї рушники є, у шафи лєжуть. Хай лєжуть. А рамки на гору повіносіли тиї всі.

- А застели но тею скатертиною, якій тоже більше сто років. Вєрина! То її баба колись вишивала.

- Старіші люди те зберігають, молодьож попалила…

- Вже реклама була, анонс того фільму. Їдемо машиною і співаємо. І ще: ми беремо ягоди, а Діма іде. Якраз мали показати - і війна. Ой… Ми йому тільки показали, як брачкою ягоди брати, самі ж - руками. А люди вже: ооо, то ж не можна... 

- Ми можемо співати  так, що цілий день слухали б - і жодна пісня не повторювалася б, - каже директорка місцевого клубу і водночас керівниця цього колективу Валентина Карамач, поки її «Острів’яночка» одягається. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Кози, масниці і ...«жесть». Хорлупи. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Паралельно сиплють анекдоти, розказують то про Пекун, з якою знімали колись передачу і для їздили на зйомки в Київ, то про Комарова, який, коли приїздив у їхнє село, «переїв пончикув бідний аж до панкреатіну», то про кросна, то якісь комедії з життя якоїсь Гапки та їхнього голови колгоспу… 

- Було як: я в полі собі полю. Та ше десь, та - так само. Дзвонить нам Оксана Степанівна з Шацька: так і так, за годину приїжджають продюсери Комарова. Як?.. А нигде никого: всі в полях! Бігом - і за 40 хвилин всі в збори в Іванівної, в нас репетиції в тій хаті проходять. Там все начальство перебувало, - згадує Валентина поміж черговими зборами.

Нас мучить совість, бо час від часу кожна з них поглядає у вікно, бо там хтось комусь повіз зерно… 

Хтось тим часом несе вишиту сорочку, яку років сто тому чиясь баба вишивала своєму нареченому на вінчання. Розкладає її на крісло - фотографуйте… Кажуть, їхні «матьори» (чомусь кажуть тут тільки так)  мали добрий зір, бо таке вишивати при личині - треба бачити.

Насправді у їхніх дорожках, рушниках і сорочках - нічого музейного і фольклорного, все - життя, все ношене і з побуту.

- Ой за зиму в п'ятьох хатах кросна ше точно стоять. А в тих, шо не стоять. то по хливах ше лежуть… А во я скіко основала цього року, чоловік 12 чи 13 буде, - коментує збоку одна з найавторитетніших тамтешніх ткаль Рая Богута. 

Основала?

- Основала - це зробити основу. Ходіте сюда. Треба найперш, щоб були нитки. Ну, бачте, зараз з нитками проблєми. Ото меланжови, тиї, шо колись в Луцьку були. Отут три губи у сім пасон. Губа - п’ять метрив. Ото я сновала, щоб отаківо дорожки ткати. А тоді ставиш верстать і вже натягаєш на воротило…

З історії.

Правильно по-їхньому: не острів’яни, а островці. До 50-х тут, на місці села Острів’я, була низка хуторів. Компартія так боролася із волелюбством та прагнула викоренити будь-які спроби підтримки українського підпілля, що з усіх хуторів людей фактично депортувала у одне визначене партією місце.

Так усі, хто жив по хуторах, з’їхалися у невелике село Острови над самісіньким озером. Відтоді воно стало Острів'ям.

- Бо кругом вода. Колись село називали Острови, потім Острівки, бо тут були такі піщані підвищення, досі ще одне поле так і називається. Люди селилися на хуторах, де вище грунт - там хата. От і називають людей досі за їх хуторами: Селиський, бо на Селиську жив, Лискова Ганна, бо жила там, де лисок, ліс тобто… А тут тільки була одна вулиця  на березі озера. Пішов наказ. Мабуть, в колгоспи людей зганяли. І коли звезли всіх, назвали село Острів'я. Як Придністров'я, Поозер’я…

Їм природньо казати «возеро», а не «озеро», «Воля», а не Оля… Хтось зізнається: «не можу казати «багато», а тільки «мніго та мніго»…

- А во возеро через дорогу. Картопля ше кипить, йдем дивитися?

Для частини вулиці озеро тут добігає просто під хати та хліви, воно - у дворах. Щоб піти на озеро, ми йдемо просто у чийсь двір. І так тут ходять аби що… 

За трохи з цього двору буде чути розлоге: «З далеких країв зустріли синів…». Тим часом в Острів’ї життя йде розмірено і буденно так, село жнивує, хазяює, літує, ніхто не зважає на спідниці та пісні, на камери і дивний «двіж». 

ШРАМИ

Їх помічаєш одразу: тут під вікнами хатів, просто у квітниках стоять хрести або традиційні цвинтарні пам’ятники. Десь - аж чорні, дерев'яні, без дат і слів, але досі зі стрічками. Десь - бетонні і датовані, скажімо, аж 1911-м.

Насправді село в хрестах нагадує село у шрамах.

Усі ті шрами так чи інакше від якоїсь війни. Шрами від цієї війни - ще не такі видимі, але є. 

Поки ми фотографуємо синій пам’ятник під вікнами, 92-річна Степанида Юрчук каже, що то «мої стариї» поставили своєму синові, «шо його на світи нима». Гриша Юрчук прийшов з фронту, пішов у клуб на збори, сів на останню довгу лавку, «став сядати і полетів»... А був «раняний», та «вельмо добрих три баби пудписалося, що він їх перебив». Посадили на три роки. Вбив Гришу товариш, який з ним сидів, як тільки той вийшов з тюрми.  Де, як і хто поховав його, ніхто не відає, а пам’ятник Гриші стоїть в Острів’ї досі просто під хатою його батьків, які давно повмирали. І якщо запитати у Степаниди, чому це село ставить хрести непохованим людям, то вона скаже: 

- Стариї так робили…

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Генрі Форд у сільраді за 2 км від ЄС. Поромів. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Традиція кенотафів тим, хто не повернувся додому, збереглася у низці сіл біля Шацька. Якщо ви помічали «сині острівки» хрестів, що стоять один біля одного попід старими церквами - то оце вони. Десь так увінчують пам'ять зниклих безвісти у Другу світову. Тут - ще раніше… 

- Варабухи були першими, - казатиме колишня вчителька Олександра Катеринич.

Вона заведе нас у церкву. Церква синя і стара - найдавніша на Шаччині. Попід нею - озеро. А навколо хрести і хрести. 

- Вічна пам’ять діда Матвія, баби Олени, батька Івана, матері Ярини, дядька Федора, сестер Прузини, Наталки, Євдокії, Варвари, братів Гната, Максима, Матвія, Олексія… - Олександра Іванівна читає текст на бетонному старезному пам’ятникові. 

На ньому свіжі гілки липи і нові стрічки: хтось був тут геть недавно. Це Кузьмичі, каже, увічнили своїх рідних, які поїхали перед Першою світовою в евакуацію і не вернулися в село, загинули дорогами…

- У 1914-му перед війною з кайзерівською Германією людей вивозили в Казахстан, в Пермську область - всюди. Залишилося в селі тільки три сім'ї. Така була політика. Люди туди їхали, багато повернулося, а багато й не повернулося. У  тих мандрах багатьох застала чума. Вимирали цілі сім'ї, лишалися одиниці. От сім'я одна наша втратила так дуже багато членів родини своєї. А ті, що повернулися, вирішили ото поставити це у пам'ять про тих, хто помер. Бачите? Похоронені так, можна сказати. Варабухи - то їхнє сільське прізвисько, вуличне. А так вони всі Кузьмичі. 

Читає далі:

- «Загинули внаслідок війни та евакуації населення Волині від фронту в тил Царської Імперії в 1915-1921 роках. Похоронені: два на фронті, двоє в місті Самарканді, четверо - в селі Стара Порубьожка Самарської губернії, двоє - від голоду в місті Козлові, одна віком 4 роки замерзла у вагоні міста Брест». І вічна пам’ять їм… Є ще родина в селі, дивляться за цим кенотафом. 

Під церквою на традиційних для Волині синіх пам’ятниках, які ставили у 40- 50-х, теж промовисті підписи. Там не тільки ті, які загинули у світах в Другу світову. От, наприклад, 1921-й: «Максим Шачанін. Помер в Росії». Усі ці імена поминають у храмі під час служби. Так село молиться за упокій тих, хто у свою землю не ліг.
 

Рипить кований замок. Насправді він рипить тут кілька століть. На старих дошках усередині видно, шо тесали їх сокирами. Стіни цієї Свято-Варварівської церкви тримають тиблі, а не цвяхи. 19-ть років, акурат до Незалежності, вона стояла зачиненою, а малі діти бігали заглядати усередину крізь дірку в замку. 

- І ми дивилися, а іконостаса немає: всі ікони вирізани… - розказують.

Трохи далі у цьому селі натрапимо на інший храм: він у простій хаті. Розпізнаємо церкву за вивіскою над дверима та іконами у вікні. Ну, й за синьо-жовтим стягом над нею - ПЦУ. Теж Варварівська.

У центрі поміж могилами стоїть і старий клуб. Селу, яке має крутий фольклорний колектив і де просто зашкалює від збережених традицій, автентики, кольорів і голосів, випало мати старезну споруду, із зіркою на причілку (напротивагу сонячному промінню на причілках тамтешніх хатів), що вже віджила своє. Поруч - блоки: ще до війни тут планували реконструкцію. Але історія відклала плани в шухляду.

Люди звикли до свого клубу-музейного експонату, згадують тепло його минуле, але розуміють, що кожним стінам приходить кінець. Значить: будуть інші.

- Краще ви б нашого клуба не фотографували, нема на що дивитися. Але в нашом клуби всі села були. Клуб нехороший, а - найлуччий. Піщєнівський клуб хороший, а всі все одно тут, - щебечуть.

Якби не війна, ми б його не застали, переконують. П’ятикутною зіркою старий клуб впирається у сквер. За ним - не просто монумент загиблим у Другій світовій, а реальна могила чотирьох невідомих радянських солдат. Після «визволення» села їхні тіла познаходили на прилеглих полях, згодом переховали у центрі.

- Ше мій батько робив їм гроби… - скаже Іванівна.

Так хрести і старі поховання спокійно вписуються у простір Острів’я. Простір, в якому земля тримає сліди згублених війнами та загарбницькими муштрами людей навіть якщо ті поза нею.

*Тиблі – клинки з дерева, якими зєднували деревяні конструкції. 
*Кенотаф - увічнення пам'яті загиблого не в місці його поховання, хрест чи пам'ятник померлому, який вважається надгробним, але під яким немає поховання. Символічне поховання на спомин про людину. Дуже древня традиція, споруджували кенотафи ще у скіфські часи.

З історії.

На території Острів'я у 1941-му німці (а в 1941-му німецькі війська окупували землі Волині, окупація тривала аж до 1944-го) організували табір для радянських військовополонених. Люди до цих пір згадують, як підготовували полонених солдатів.

- Плєнниї стоєли, бо лагєр був за тополєма і коло калхоза. Як баба моя винесе запіл картоплі, то зачіпали пльоткою, а як діти малиї, то нє. І хліба, і картоплі кидали, а солдати вже скоріше збирали. Потім додумалися: плєнних гонили копати канаву з нашого озера в Ладинку, от гонять вранці їх, а селяни хочуть же їх підкормити, вбігають в колону і що небудь втнуть в руки, там картоплю чи хліб. Але комусь то як дав німець прикладом, то так і померла жінка старенька. То шо придумали: беруть чи картоплину печону чи кусочок хліба, замотують в лопуха і знають, що скоро будуть іти, то на дорозі розкладають. Тим дали знати, вони йдуть - нахиляться, возьмуть. А потім пушли вони разом з німцями.

У 1944-му з села забрали на фронт 45 чоловіків. Усім Острів’ям їх проводжали аж на околиці. Повернулося тільки троє. Частині з них теж стоять кенотафи. 

От як згадує цей фрагмент із життєпису села найстарша його мешканка, 100-річна Олена Бакун.

- Як віте кажете, і почалася та война. Беруть у нас сорок п’єть людей на ту войну й беруть мого чоловічка. П’єть літ з ним не дожила, бо взєли вже в п’єтому… і восталася. А в мене два сини було. Єдненькому пувтора року, єдному - пувроку. Як забрали тих людей, то ми проводжали їх за наше село Острів’є, нас мінго було, бо забрали з хати в хату.  І во він там побув, і його забили… Тіко їх пушло сорок  п’єть, а прийшло додом три, а тиї всі побили.

Майте як воювали. Забрали в жнива. Майте він письма пише мині… Вельмо добрий хлопець був Хведь. А на Ївдохи… Віте ни знаїте Ївдохи, таке свєто?  На Ївдохи майте приходять, шо помер. Ми заводили, ми плакали… І це ж треба вдовою сто літ і два місяци прожити…
 

ВУГРИХИ

Усього в «Острів’яночці» - восьмеро учасниць. Найстарша поміж них - та ж таки Олександра Катеринич. Як Іванівна була молодша, то казали на неї просто: Шура або Шурка. Тепер же - поважно, бо Іванівна більшість із цих жінок вчила в школі.

Іванівна, кажуть вони, - «наша любіма вчителька».

- Вже я 46 рокув, як кончила школу, а віте мине вчили…. - згадує Валентина, якій Іванівна - не просто вчителька, а перша вчителька.

Сьогодні школа у селі вже не така гамірна. У повоєнні роки тут було до 40 дітей у класі, нині значно менше. Більше 45 літ Іванівна викладала в Острів’ї спершу російську, тоді зарубіжну літературу та українську мову. Вона - донька педагогів, яких після Другої світової відправили у волинську глибинку викладати в цьому селі. Батько Іван Устимович з Кіровоградщини, матір Євдокія Кузьмівна - з Сумщини.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Ходіте покажу стопку, з якеї голєндри пили горілку». Забужжя. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Хтось ніс тарілки на озеро, хтось - торбу зі смаженими бичками, а Іванівна нарихтувала згорток зі старими фотографіями.

Каже: всі пишуть про село, а ніхто не скаже, які тут завше були вчителі. Це вони, мовляв, навчили оце все берегти. Дістає світлини, де всі випускники школи в одному кадрі - в національних костюмах. Усіх - 52. Кожному директор зробив фото на згадку.

- А хор який був, керувала ним Ольга Паленичко, їздили з концертами всюди, як ото ми… Ви думаєте, чого ми зараз усі так співаємо?

Із раритетів - фотографія 34-го року. Це батьки Іванівної у костюмах з вистави. Навіть тут, у селі, вони організовували сценічне життя і ставили, скажімо, «Наталку Полтавку». І «мама грала Наталку, а батько - Петра…».

Той самий Іван, який грав колись Петра у «Наталці Полтавці» і на якого сходилося дивитися все село, - хоч і не волинський зроду, але тут швидко став одним із місцевих рибалок. 

З історії.

У ту пору, згадує Іванівна, в Шацьку працював місцевий рибзавод (ще з 1939-го). Навіть найменшу дрібну рибу з озера консервували, і колись консерви із назвою «Шацький частік» купували аж у Архангельський області. Іван був єдиним у селі, хто зміг би розібратися із мотором до човна. Тому виловом риби часто керував саме він. Тому в хаті риба не виводилася. 

- Коропа запускали, лєщів коптили… А я виросла, чесно кажучи, на вуграх… - зізнається Іванівна. -  У селі тоді не було такої людини, яка б розбиралася так в моторах, як мій батько. Дали йому з рибзавода «Вихрь», великий мотор, щоб тягати всі човни з неводом. Й ото щоб було 11 рибаків, батько 12-й:  невід розкидати, кожен повинен мати своє місце, а батько - біля мотора. Коли виловлять рибу сьогодні, то кожному пайку. Карасів - то по карасьові, вугрів - то всім вугрі. А раптом зловили два вугрі, то: «Устимовичу, забирайте собі, хай Кузьмівна юшку зварить». От коли треба, завжди були в хаті вугрі і юшка з них. Отак я на них виросла. У той час по два центнери вугрів здавали на завод…

Старші люди казали, що вугрі тут по траві ходили. Переходили з озера в озеро, бо вони ж мігрують. Тоді меліоративної системи не було, більше води кругом, вони рано на світанку переповзали з озера в озеро. Можна було побачити це. Ловили їх у ровах. Дотепер в селі згадують, як до війни одна жінка вугрів зловила і казала, що «вужів принесла», а потім зрозуміла, що то така риба. А які вони смачні…

От вони чого ідуть сюди? Вугор - риба хижа і живиться мальком. Сюди йде на відкорм. А коли досягає п'ятирічного віку, то канавками і чим там переповзає та мандрує на північ назад у Саргасове море, в Балтику. Там  самки опускаються на дно і під великим тиском (бо в них така тверда шкіра, що не можуть видавити самі ікру, тому коли за 5 років тут відкормиться, то вже тоді відправляється і має силу) метає ікру. Там уже самка зустрічається із самцями. Але головне: ні один самець сюди не йде, тільки самки.

Тепер якщо всі, хто ловить тут рибу (киває на озеро, - авт.),  два вугрі за літо знайдуть, то добре. Дуже їм важко перебратися через оту меліоративну систему. А де беруться? Зараз уже в Польщі спеціально годують вугрів, ферми такі зробили. Якщо сюди вугор потрапив, то це той, що з Польщі, а не той, що тут. 

…Колись то вони в рові біля нас мішками ловилися. Риба і зараз ловиться там, коли водяно, але вугрів нема. А якщо попаде, то случайно і «міцно великий». 
 

Поки ми слухали Іванівну та її рибацькі спогади, над озером гуділи жартами і піснями. Комарову напевне «ікалося», голові колгоспу, про якого в Острів’ї море анекдотів - на тому світі теж. 

- Ой Петрівну пудрять, знаїте, перед зйомками там. Та й пудушли до неї… Ну, скажи сама… 

- Ай шо сама. Ну пудушли до мене з тим всім, а я кажу: «Гей, а ви зуби на ходу не вставлєєте?». А якраз тутово зуба ни було.  «Нєєє, - сміються, - такого ше не робим». 

Ми відпрошуємося у жінок: їм - на лохину, на жнива й на поля, нам - дофотографувати всі острів’янські хрести на фоні вікон. Острів’янське озеро шумить, пишемо коротке відео для Комарова, обіцяємо передати. А під завісу просимо ще раз сказати, як же кого звати, щоб правильно записати у репортажі.

- А то Ольга Бакун, по-нашому - Пєтьчина. А то Васютиха, бо чоловік Вася. А то Вєра Сянова. А то Валя Мельчукова, Карамачиха. А Райка то одна в селі, то просто Райка, - сміються.

Отак і написали.

*  *  *

Вони неперевершені. І якщо ви раптом зустрінете їх на якому фестивалі з бичками, у столітніх сорочках, тканих спідницях з їхнім «мніго», «вставлєєте» і «лєжуть», а ще коли почуєте анекдота, від якого червонієш, то - це вони.

Тоді це не ви в Острів'я приїхали, а Острів’я - до вас.

Ловіть момент) 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».

This publication was produced with the support of the European Union and the International Renaissance Foundation within the framework of the EU4USociety project. Its contents are the sole responsibility of of the authors and do not necessarily reflect the views of the European Union and the International Renaissance Foundation.

Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

• #Занесло в село
• #історія Волині
• #Шацька тергромада
• #Валентина Карамач