«Ходіте покажу стопку, з якеї голєндри пили горілку». Забужжя. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

У її хаті на причілку - сонце. От просто сонце буквальне. Жовте, очі вибирає, підпирає синій причілок, а з ним хату з її світом. 

Баба Надя біжить перебратися. Скидає квітчасту хустку і вдягає газувку, бурячковий костюм, дістає з тумбочки дідів армійський альбом, але перед тим, як ми сядемо говорити, відкриває нам двері у всі кімнати… Каже, за чоловіком вона стала Гнатюк, а була Розмариновська і «така фамілія колись була тико єдна» в селі. І Митрофанівна - єдна. 

У Надії Гнатюк кожна ікона і кожна рамка з фотографіями на стіні - у квітках. Підлога застелена. На ліжках - подушки вишиті. І таке відчуття, що в цій хаті - щодень свято. 

Потім бабині правнуки навчаться мінімалізму в просторі, пороблять собі білі чи сірі інтер'єри і - щоб ніяких рамок... А я сидітиму в її Забужжі на Волині, у хаті з квітами над іконами, триматиму «стопку, з якеї голєндри горілку пили»  і буду думати про те, як ми губимо сонце на причілках - світ, який нас визначає.

Забужжя - село Рівненської тергромади, за шкільним майданчиком якого - Буг, а за Бугом -  кордон. У селі показують липи, які підпирають майданчик і кажуть, що «за тими липами - Польща». 

У цьому селі вам скажуть ходиЛІ, буЛІ, збираЛІ. Тут Волинь з м'якою Л, але не без «віте»,  «гет» і  «мніго».

Тут досі згадують:

• як за Польщі гнали з лісу лісничому корів приганяли у вінках на Зелені свята, а навзаєм отримували гроші
• як розкидали хати на хуторі Синє і «два літи валєлися» у хлівах, на сіні біля корови, а борщі варили під небом
• як за відмову йти в колгосп садили у тюрми, а за втечу з донбаських шахт відправляли в російські «зачьотни лагєра»
• як голєндрів вивезли, а вони вже 80 літ  тужать за своїм полем і своїм кАштаном так, що їдуть сюди набрати землі в жменю, а десь у Сибіру живуть такі самі і співають точно так: «...а вже ми жита дожали і снопочки зв'язали» (уявляєте це в Сибіру?)
• як сьогодні діти йдуть на футбольне поле, беруть бутси і м’ячі, а м’яч як би хотів, то перелетів би повз сітку і сусідні липи, і опинився б - під самим ЄС
• як молодь пробує заробляти на землі та не опускає рук, а поля не пустують
• як школа тримається, попри тривоги
• як 80-літній дід роззувається на порозі лікарської амбулаторії, зведеної за кошти Світового банку, бо в тій так гарно і чисто, а він шанує жіночу працю…

  *  *  *

- Оце поле досі зветься Голєндри. Це найродючіші землі на території нашої громади, сюди хоч завтра готові прийти аграрії, але тут людські городи, ці землі ми нікому не даємо, - скаже голова Рівненської громади Юрій Фініковський.

Перед нами - просто поле, просто сіно на горизонті, шматки городів, мережка лісу. Ота темніша пляма попід небом далеко - то саме той їхній кАштан.Тут його називають з наголосом на перше А. І кажуть, що кАштанів було колись два, а то й три. Мовляв, саме за цим деревом хтось із голєндрів, які через десятки років вернулися на Волинь на місце виселеної перед Другою Світовою колонії Забузькі Голєндри впізнав сліди батьківського обійстя. Десь поруч – джерело, з якого досі люди воду беруть «на горілку», бо така чиста. А ще – ДОТ часів Другої світової, бо кордон же. А ще – хрест на місці голєндерського цвинтаря. Від самого цвинтаря – тільки місце і сосни на ньому. 

- Зараз я вам покажу стопку, з якої голєндри горілку пили! Ага. Зараз, де то вона… 

80-річна баба Надя відкриває буфета і шукає щось поміж чарками і сервізами. Одну маленьку дістає. Он він - чийсь шматок світа. 

- я її здибала.

- ааааа, то ви її знайшли?

- да-да.

- а де саме, на якому полі? 

- ну там, де голєндри.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Святий Йосип плакав. Мельниця. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Це в неї, Надії Гнатюк, яка народилася в 1941-му, - хата з сонцем на причілку. Сонцепоклонниками можна називати всіх поліщуків. Солярні знаки - чи не на кожній старій хаті. Так у селах Волині тримають міцний зв'язок із предками. 

Десь у 19 столітті біля Забужжя постала колонія німців голландського походження. І вони взяли у свій побут та своє життя чимало волинського, хоч і принесли - чимало. Голєндри жили тут ген до початку Другої світової. Про їх побут та господарювання досі ходять легенди. Їхні поля досі є найродючішими, а жінки у селі згадують білі фіранки з візерунками у їхніх хатах та вулиці з квітниками.

Поле, старі дерева, місце від цвинтаря на горі з соснами поруч із колонією Забузькі Голєндри - все, що лишилося після Другої світової на спомин про життя тут цієї спільноти. Можна припустити, що нова війна вперше за останні роки завадила комусь із голєндрів приїхати на свою волинську батьківщину. Але їхня історія дуже вчить про те, як можна міцно вростати в землю. І вона читається поміж історією Забужжя, бо – невід'ємна.

З історії.

Колонія Забузькі Голєндри заснована біля Забужжя у 20-х роках 19 ст. Її мешканці називали себе голендрами (у місцевому звучанні - голєндрами). Хоч їх часто називають етнічними німцями, а поселення – колоніями волинських німців. У 17 ст  німці з Пруссії і справді селилися біля річки Буг на теренах тоді Речі Посполитої, тепер Волині. Однак голєндри – то німецькомовні голландці, тому й звали себе відповідно. Біля Забужжя колонія проіснувала до 1940-го. 16 листопада 1939 року СРСР та Німеччина підписали міжурядовий договір,згідно з яким всіх німців-колоністів було вирішено виселити з України, в тому числі й німецькомовних голландців, колонії яких були на Волині. Депортація відбувалася зимою 1940-го. Голєндри були лютеранами і мали у колонії «свій костьол», тобто кірху. Частина голєндрів перед Першою Світовою війною, після столипінської реформи, виїхала з територій біля Бугу в Сибір. Нині їх нащадки відомі як піхтинські голєндри, бо мешкають навколо села Піхтинськ в Іркутській області рф. Досі живуть там відокремлено і зберігають побут, звичаї і навіть мову, дуже близькі до реалій волинських голєндрів та мешканців Забужжя. Спільними є і говірка, і ремесла (зокрема - ткацтво), і навіть деякі обрядові пісні. Сибірські голєндри називають свої села не офіційними назвами, а по-своєму: Замустече, Новина і Дахни. Геть би так, як би могли зватися села десь в глибинці Волині. Нащадки  голєндрів, які після Другої світової осіли в Німеччині, з постанням незалежної України періодично приїздять на Волинь, шукати сліди пам'яті. В часи СРСР такі поїздки були заборонені.

Забужжя Welcome

Іван Зубчик відкриває двері своєї майстерні і сміється. Зсередини на дверях написано: «Забужжя Welcome». У величезному ангарі, що тут з часів колгоспу, стоять трактори т інша техніка. Нею Іван обробляє свої кількадесят гектарів. 

Йому 30. І він ризикнув стати фермером у селі під кордоном із ЄС. Так само як голєндри ризикнули колись поселитися на цих українських землях і зуміли добитися від них врожаю. 

Різниця тільки в тому, що Іванові та земля - рідна.

Зізнається, міг би у свої 30 лишитися у столиці і зачепитися там, має дружину киянку. Але повернувся у села на краю Волині й пробує заробляти тут. 

Забужжя - одне з більших сіл Рівненської тергромади. Відрізняється від інших, розповідають, тим, що тут вдалося зберегти інфраструктуру господарських споруд з часів колгоспу. Колгосп амбітно носив назву імені 19-го з'їзду КПРС і канув у лету, так і КПРС. Але тамтешньому фермеру Володимирові Хоміку вдалося розвинути на забузьких свою аграрну справу, орендуючи кілька десятків гектарів. Донедавна цим він і займався, однак передчасно помер. Саме його історія переконала Івана, що забузькі поля можуть мати перспективу.

Років три-чотири тому Іван Зубчик  взяв в оренду перших три-чотири гектари землі, тепер господарює на 50-ти. Садить картоплю і гарбузи, випробовує зернові. А ще каже, було б добре, якби хто потужно розвинув у цьому кутку ягідництво, бо в тамтешніх селах - безліч людей, які, працюючи у Польщі, набули великого досвіду в тих справах, вирощують малину, полуниці та садки на своїх городах, могли б здавати продукцію крупнішому фермерові і працювати на такому підприємстві. 

- Казала мама: «На тій землі тільки горба наживеш». Може, й так, подивимося. Погано, що немає програм для підтримки такого бізнесу. От була в мене площа на 20 гектарів, два-три роки садив, а там як не затопить, то град поб'є, а компенсацій - жодних, скільки я не подавав. А це ж труда скільки вкладено. Ці механізми у нас не працюють. 

Як люди реагують? Як хто… Але знаєте, було так приємно, коли торік я посадів гектарів чотири картоплі (кому багато, кому ні, а для мене на перший раз, то чимало). Думав: головне - то посадити і забрати. А ні, виявилося - її перебрати (сміється, – авт.). І от коли я не встигав перебрати свою картоплю, то дуже приємно було, коли люди старші дзвонили і казали: «Іване, а шо ти там нічого не говориш нам, що треба помогти картоплю перебрати?». І було по 8, по 10 людей, які приходили і перебирали. Не за гроші. Мені було приємно дуже. Звичайно, я чимось їм теж якось, як міг, так помагав. Але ця історія мене зачепила.

Не все так погано у селі. Нікого й не кликав особливо, а йшли з кошиками, з відрами… І знаєте, там, де родився, там найбільше і жити хочеться, - розповідає Іван.

Нині його техніка стоїть у стінах колишньої колгоспної майстерні. Стелі височезні. У стіни вївся запах автомобільного масла і хліба одночасно. 

- Не прибрано тут… - каже він так, як зазвичай кажуть господині, коли в хаті все насправді добре, а ми її фотографуємо. 

Іван любить своє село не тільки за сьогодення, але й за минуле. Пам'ятає часи дискотек з «живою музикою» або як гуртом їздили по весіллях - «на муху». Жартує над місцевою говіркою і зізнається, що молоді хоч говорять інакше, та фірмові місцеві слова не забувають. 

І наче 90-літній, з сонцем в очах заявляє філософськи:

- Чесно? Моя молодість була краща, ніж у тих, хто є зараз.

Молодість - вона така. 

Сини індусів

А в діда Івана, який «родився в саму войну в 43-му»,  були чорні руки. Каже він, що ніц не знає про голєндрів, бо в іншому кутку села жив. Зате знає про життя Забужжя в минулому, бо саме те бачив на власні очі. І в цього Івана чується туга за молодістю. 

- Був тут лєсничий, сам по національності поляк. Косєловський. Як война кончилася, я ше їм пас корови: лєсничому і його заму. Помню Зелени свята… Якшо я корові вчиплю вінок… У вас таке є? Ну, корові на  Зелені свята я чипляю вінок і як прижену її у вінку, хазяїн виходить надвір і мені платить гроші, бо то релігія така. Так було при Польщі. Заплітає пастух. А як я панові таке не зроблю? Я панові роблю гарне-е-енького віночка. І зара таке є. Тільки зара могорич дають! Але в нас нима корів. В нас на гуліци три корови… 

На все Забужжя вже більшого пана ни було, як лєсничий. Виганяю корови з лісу, а їхні жнки виходять - і, як зара те помню, шість рублів мені дають старими грішми! Шість рублів! Я їх в руці тримав… Я ни знав, шоб де ни згубити… Я ни знав, куди їх… Які кишені на той чєс? Мині 11 чи 12 років. О які то були люди, яка то була релігія, як то було все файно… - розповідає Іван Латковський про дитинство в Забужжі.

Нині дід Іван живе тут же, в хаті з синіми віконницями. 

Щоб заробити на неї, їздив аж в Кустанайську область і «то було почьотно». Колгосп відправляв сільську молодь засівати поля совєтського Казахстану, збирати там хліб і грузити вагони. Вони верталися з тих радянських заробітків, привозили довідку - і отримували тут центнер волинського збіжжя. Заробляли і «якісь рублі». 

А ще - дід Іван знає, що таке «індуси». Індусом напочатку 50-х називали його батька Тихона Латковського із Забужжя. 

- Батько хати строїв. Знаїте шо то таке значить в селі? От прийшли в колгосп брати, а батько в колгосп не записався. йому: “Підеш в тюрму, як не в колгосп!”. А він: “Покашо не піду, а далі буде видно”. Його - раз і на два роки в тюрму. 

Тут в 51-му році набірають хлопців на Донбас. Мій брат з 28-го року  і ще з Забужжя багато хлопців, 5 чи 7. Просто їх насільно забрали на шахту, розумієте? А тут ше батько в колгосп не пішов… Представте собі: ніякого технікуму, нічого, просто в землю - і добувати вугілля. І всі з села втікли з Донбасу, розумієте? Тут, вдома, зразу і поліція, і все… І їх всіх в тюрму і судять.

Такий сусід був Шевчук. «Шевчук Василь Дмитрович - чотири роки!»... Це за те дєзєртірство. «Латковскій Ніколай Тіхоновіч - чотири роки!». А той, шо вів справу, каже: «Його батько - індус!». Так єдінолічнікув по-грубому називали індусами, чого - Бог його знає. «…П’ять років!». Зразу рік додали і ніхто ниякого ни слідства, ничого… І в город Горький, в Росію, в тюрму. Тільки всі вони попали в зачьотни лагєра. Тоже там шахти. Тільки тюрма тюрмою, а їх трохи повчили працювати. А тоді прийшли додому, тут вже колгоспи, вже вони як повноцінни українци - і потекло життя, нормалізувалося… А батько відсидів і теж пішов в колгосп. Обізятєльно. А куда ж? - зітхає.

У той день дід Іван мав чорні од чорниць руки. Дідові майже 80. Він ще ходить у ліс. Набере баночку, вдома з бабою «цукром закрасять» і їдять… Перед собою на столі тримав газету «Твій вибір», яку іноді читає своїй бабі, бо та має слабкий зір. Жартував, що наша фотографка «подозрітєльна, бо то но мовчить». І досі дуже обережно згадував. 

Розвіяні

Забужжя направду тепер стоїть перед Бугом. За Бугом ці землі бачили ті, хто дивився на них зі сторони нинішньої Польщі, яка колись-колись теж була українською. 

Коли голєндрів вивезли із СРСР, а вони в тузі хотіли хоч глянути на своє поле, то приїздили на самісінький край польського кордону, ставали над ним і ловили очима місця своєї колонії. 

- Якось до нас приїжджала жінка з онуком з Німеччини. Вона тут народилася в тих Забузьких Голєндрах, мала 83 роки. Казала, що вони приїжджали в часи СРСР на територію Польщі і виходили так до Бугу, щоб бачити землю, де був їхній садок і хата, і поле. А змогла приїхати тільки вже коли внуки виросли. Вони ї привезли. Плакала! Тягне їх на цю землю. Моя бабуся розповідала, що в них були такі гарні фіранки, з вирізаними візерунками. А квітів! квітів! Вони жили общиною і не дуже спілкувалися, але співіснували з українцями дуже мирно і дружно, ніхто нікому зла не робив і мали такі доглянуті квітники, який у наших людей не було. Наші люди старалися сім'ю прогодувати, мали бідні грунти. Якраз там, де жили голєндри, грунти були дуже багаті. Навіть зараз за ті землі в нас йдуть найбільші суперечки, - згадує директорка школи Світлана Клекоцюк. 

Надія Гнатюк  теж пригадує  квітники уздовж рівних вулиць та порожні хати. 

Каже, «гульочки такиї повисаджувани були цвєтамі», а порожні хати розібрали місцеві люди, коли мусили ставити домівки після війни, або ж обживатися після переїзду з численних хуторів. 

- Ремеслом вони займалися всяким. В їх все було хороше, робити вони вмілі і хазяювалі. Тико шо тут вода забірала, то вони навіть строїлі такиї хліви так як то на два поверхи і виводили корови на другий поверх, - дивується досі.

…Її хутір називався Синє. З нього вона теж має спогади – «про коровИ».

- Я гнала корови ше з хати, а поки пригнала на обід, то вже тико комин стояв, вже хати ни було. Приєджєла така бригада і розкідала... Вони їздили, бо ж ни хтілі люди в те село. І розкидалі, і забралі, привезли в село на Циганську, де й…

То два літи ми валєлися так. На зиму йшли до сусіда, він був інвалід, то його хати не розбиралі. А на літо надворі жилі: там варилі, там - все.  Зимою жилі в хліві з коровами. Тако: три стині, а четвертна плотом плетяна - і ото ми спимо на сінови, а ото корови стоять разом, - згадує баба Надя із Забужжя.

Разом гортаємо старий альбом. Он вона, в штапельній сукні зі шпарагусом у фаті. 

- Мулудуха… Муроз! Вночі тра було сюда йти. Пока пришла, то той шпарагус змерз! А мулудуха ни розбиралася. Ни спала, за столом сиділа цілу ніч. А туді треба врано ни їсти, пока ни приїдуть придане, привезуть подушки і все… Ото вони приїжджєють, розбірають - і пиридягаєся вже в просте. Женюх спав на лавкє, а ми з друхною сиділі за столом до ранку, - усміхається.

Зі стін її хати із заквітчаними іконами дивляться портрети рідних. У кутку кімнати стоїть морозилка із написом Liberty. А на причілку - сонце. 

Liberty

…Нині може здатися, що Забужжя теж однією ногою в ЄС, а однією ще відпихає спадок СРСР.  Он клуб у центрі з мозаїкою тих часів. Он стеллу на меморіалі, виконану в кращій совєтській традиції, взяли й промовисто пофарбували у синьо-жовтий... Спадку й негусто.

Українські хати із сонцем на причілку підпирають сучасні обійстя. Десь видно новобудови. Діти біжать грати футбол на новий майданчик. Хтось рве малину на своєму полі, щоб здати оптовикам. Школа - добротна, красива чекає на навчання без тривог і не онлайн. Садочок гуде. Влітку вдень - люди зникають, бо в ягодах, а вечорами їдуть «на точки» здавати зібране… 

Тут дві церкви. Маленька і дуже давня - Різдва Пресвятої Богородиці - стоїть при місцевому цвинтарі. Поруч - стара дзвіниця. На ній один дзвін, а замість іншого - частина снаряду з Другої світової.

- Один дзвін парафіянин сховав у хліві, в ясла, де корова їла. А ще два завіз в ліс і заховав біля двох дубів. Коли війна закінчилася, відкопав дзвін у хліві, а ті два по цей час ніхто знайти не може, - розказують нині в Забужжі.

Амбулаторія у Забужжі схожа на палац. Майже така ж красива, як церква. Вона - нова і встигла постати за кошти проекту Світового банку, який втілювали на Волині нещодавно.

Тут нам розказують про діда, якому за 80 і який заходить в амбулаторію і роззувається. Не хоче бруднити підлоги. Він каже: «У вас так чисто, що я просто не маю права бути взутим». 

Діда ми не застали. В амбулаторії - порожньо, за день - три пацієнта. У цей сезон найпоширеніша скарга в селі, каже сімейна лікарка Олена Бондарук: «одкапайте, бо тиск, а я в ягодах був» чи «одкапайте, бо спина, а я в ягодах був». Але з війною у селі фіксують багато таких тривожних станів, які маскуються під кардіологічні хвороби.  

Єдина різниця: цьогоріч у Польщу заробляти поїхали жінки. Чоловіки або воюють, або хазяйнують і глядять вдома дітей, поле та худобу. 

Дорогою додому минаємо смужки гарбузів, гарбузів, гарбузів…  Ягода, яку тут навчилися сіяти і збирати. 

- Приїжджайте на гарбузи! - прощатимуться вони…

P. S…

Запитую в баби Наді, коли найкраще жилося. І якщо всім, крім неї, найкращою у Забужжі була їхня молодість, то баба Надя спреться на стіл над старими світлинами і почне здалека:

- Я ходила в колгосп і цілий день сіно тра громадити за двайцєть копийок. А ходила на ферму, то єдну свиню тра було глядіти за один рубль. А за той рубль - шість буханок хліба. Мала я двайцєть пєть свинок і два кнури, то мині було 32 рублі за те. Ціли місяць тра було єх доглядати ходити і три рази давати їсти, і три рази чистити кучу, і во за такії гроши, то яке то життє? Отово вже сталі жити, як вже сталі в Польщу їздити да зарибки стали. Типірово стало добре жити, то вот біда молотить людей. І десь нима Бога на світи. То вже ж всі його проклінают, всі молєть Бога. Кажуть, за те гріх, за те гріх… , а видно, шо нима ни за шо гріху, бо Путін нагрішив, як ни має бути, а жиє. 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».

This publication was produced with the support of the European Union and the International Renaissance Foundation within the framework of the EU4USociety project. Its contents are the sole responsibility of of the authors and do not necessarily reflect the views of the European Union and the International Renaissance Foundation.

Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

• #Занесло в село
• #історія Волині
• #село Забужжя
• #Рівненська ТГ