Сокільська Мавка: спогади про загиблу журналістку та військову Аллу Пушкарчук

Сокільська Мавка: спогади про загиблу журналістку та військову Аллу Пушкарчук

6 червня професійне свято відзначають журналісти. Особливим є цей день у волинському Соколі Рожищенської громади – 40 днів минає, як повернулася назавжди у рідне село журналістка-воїн Алла Пушкарчук.

Про захисницю у День журналіста пише «Вісник+К»

«Коли сказали, що Алла загинула, село неначе заніміло. Люди не могли навіть розмовляти один з одним, – розповіли у школі. – Алла – це ж наша сокільська Мавка. Оті слова: «Ні, я жива, я буду вічно жити» – це ж про неї».

З Майдану пішла на війну

Алла була третьою, найменшою дитиною Лесі та Віктора Пушкарчуків.

Цю донечку Бог ніби послав за всі пережиті страждання рівно через рік після смерті старшої Оксани, яка стала ангелом у вісім рочків. А коли Аллочці пішов 10-й рік, на небо відлетів на три роки старший брат Сергій. Так дівчинка залишилася єдиною втіхою батьків. І їх гордістю. 

– Аллочка росла дуже тихою і спокійною, – втираючи сльози, розповідає її мама Леся Антонівна. – З першого по одинадцятий була відмінницею. Закінчила школу з золотою медаллю. У старших класах їздила по олімпіадах із багатьох предметів, була ведучою на шкільних і сільських  заходах. Мріяла стати або актрисою, або  журналісткою чи філологом. Просто обожнювала українську мову і книжки. Я розуміла, що моїй Аллі дуже тісно в нашому селі. ЗНО здала прекрасно і подала документи в університети Києва. В усі п’ять на державне пройшла. Вибрала інститут Поплавського – спеціальність видавнича справа та редагування. Я пишалася своєю дівчинкою від народження до останньої хвилини її життя.

У Сокільській школі, коли дізналися, що ми приїдемо писати про Аллу Пушкарчук, в учительській зібралось багато педагогів. У кожного із них було що розповісти, адже всі в один голос заявили: Алла – найкраща їхня учениця. Сторінки нашої газети не вистачить, щоб написати все, що про неї сказали вчителі:  

– Всебічно обдарована… У неї такі високі, правильні думки були з юних літ і почуття справедливості, яке рідко зустрінеш у нинішніх молодих людей. Дуже багато читала. Коли брала участь у конкурсі читців, то так вживалася в образ, що мурахи йшли по тілу… У нас збереглася Аллина фотографія з конкурсу, де вона читала вірш Лесі Українки «Твої листи  завжди пахнуть зов’ялими трояндами». Тоді, затамувавши подих, її слухала вся школа. Розумна, тендітна, усміхнена, з романтичними оченятами. Зараз такі діти рідкість… Це скарб. Вона зігрівала своїм вогником всіх.

У старших класах Алла Пушкарчук захопилася театром і журналістикою. У рожищенській районній газеті «Наш край» було надруковано першу її статтю «Не ховатися за масками». Її примірник також зберігається у школі.  

Коли Алла вчилася на другому курсі університету, в Україні почалася Революція Гідності. Юна волинянка у ті холодні дні днювала і ночувала на Майдані.

– Я відчувала, що вона там буде, – розповіла мама. – По телевізору дивилася, як горів Київ... Серце завмирало, бо знала, що там моя дитина. Вона дзвонила і говорила, що готує у Будинку профспілок бутерброди і чай. А що вона там насправді робила... Хіба я знаю... На Майдані Алла приєдналася до Правого сектору. І з ними потім поїхала на навчання у «Десну», а потім на чотири роки в АТО. Вона була у підрозділі Добровольчого українського корпусу. У тому, що і Да Вінчі (Герой України Дмитро Коцюбайло – авт.) Собі взяла позивний Рута.

Аллині вчителі кажуть, що вона змалку любила все українське – мову, літературу, вбрання. Ще у школі написала вірш «Україна», у якому ніби запрограмувала свою подальшу долю. У ньому є такі рядки:

«Ти увійшла в життя моє,

А я в твоє ще тільки входжу.

Тобі служить – покликання моє,

І вірю, що інакше я не можу».

– У 18 років дівчата мріють про зачіски, нігті, кохання, а наша Алла мріяла про вільну Україну, – з сумом сказала директор школи Зінаїда Дорощук. 

– Це вплив її тата Віті. Він був моїм другом, – мовив класний керівник і вчитель фізкультури Володимир Саковець. – Ми з ним першими у селі поїхали у Київ на Майдан у 2004 році. Як оголосили Януковича президентом, у мене таке відчуття було... Як іти в школу і дивитися дітям в очі? Побачили, що в Києві люди збираються – і ми з Вітею вирішили їхати. Взяли машину і наступного ранку вже були на Майдані. Аллочці тоді десять років було, вона ж чула наші розмови, росла серед них. 

В АТО стала журналісткою і закохалася

Чотири роки на Сході у складі Добровольчого українського батальйону неабияк вплинули на характер і вчинки сокільської Мавки. Вона перетворилася з дівчинки-мрійниці на дівчину-воїна. Саме в АТО Алла зрозуміла, що хоче пов’язати своє життя з журналістикою, а ще там зустріла свою другу половинку – Максима. Вдруге вступила в університет – цього разу Національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на спеціальність «театрознавство», який закінчила з відзнакою. Працювала журналісткою, редакторкою стрічки новин у журналі «Український тиждень», піарницею у видавничому домі «Комора», випусковою редакторкою видання про літературу «Читомо». Її репортаж «Поворот праворуч» серед десятки фіналістів Конкурсу художнього репортажу «Самовидець» 2016 року. 2017 року із серією фотографій з війни Алла ввійшла в число переможців XIX Міжнародного фотоконкурсу від Всеукраїнської газети «День».

–  Їй все вдавалося, її скрізь хвалили, – розповіла мама Леся. – А в 2020-му дуже сильно захворів мій чоловік Вітя. Алла все кинула і приїхала допомагати доглядати батька. 

Того літа дівчина привезла у Сокіл свого коханого – тато ще встиг благословити молодих. А після того, як його не стало, Алла з Максимом вирішили налагоджувати своє життя у Харкові, звідки родом хлопець. 

А потім почалася війна. Молоді люди першого ж дня пішли у військкомат, а там шалені черги. Вирішили їхати захищати столицю. З початку березня вони були у теробороні Києва. З 1 квітня приєдналися до ЗСУ. Відтоді практично завжди на нулі, у найгарячіших точках. І хоч як Аллі не було б важко, щодня писала мамі коротенькі повідомлення, посилала фотографії. Знала, що ненька ж хвилюється. А їй більше нічого й не треба було – тільки декілька слів про те, що жива. Леся Антонівна гортає цю переписку на планшеті і ніби знову проживає з донею ті, як виявилося, щасливі дні.

– Вони з Максимом, як тільки були вільними від боїв, рятували з прифронтової зони собак і котиків. Ось бачите ці фотографії, – показує мама. – У них був і свій пес – Сиріус. Максим привозив його, коли з Аллою прощалися... Виявилося, що я дуже багато чого про свою дитину не знала... Вона ж мені навіть не розказала, що в неї двічі  був розрив сітківки ока. Алла ж була бусолісткою (людина, яка виставляє гармати – авт.) в мінометному підрозділі. Щоб кидати міни, треба розрахувати, куди це робити. Вміла тільки вона і командир. Я не знала, що дочка самотужки вивчила англійську мову… Що в неї скрізь стільки друзів було… А скільки планів вони з Максимом мали! Про діток мріяли, купити хатинку на Франківщині, щоб було видно гори! Максим її просто закохав у Карпати! Вони там вже під час війни і розписалися, мені фотографію вислали… Такі щасливі були! Аллочка загинула на руках у Максима… Він пробував її рятувати – не зміг. Мені подзвонив і сказав, що моєї дитини більше немає…  

«Я сама обрала війну»

На війні, коли випадала бодай якась вільна хвилинка, Алла писала. Як розповіла мама, друзі вже говорять про те, щоб видати її твори. Але є написані нею слова, які має прочитати кожен уже зараз:

«Слова «перемога, перемагаємо» я можу сприймати лише в саркастичному ключі, коли, наприклад, читаю новини про чоловіків, у яких «немає країни, є тільки сім’я», чи які радше втопляться в Тисі, ніж підуть у військо; чи коли занурююсь у неконтрольований потік коментарів про «нехай воюють професійні військові, я взагалі зброї в руках не тримав чи не тримала, я корисніший чи корисніша тут» – економіка, культура та всі ці речі, знаєте. До слова, я за фахом театрознавиця, але понад рік працюю в мінометному розрахунку, маю справу з відповідним програмним забезпеченням, із бусоллю, із нескінченним потоком цифр під супровід вибухів, безсонних ночей і загострення то тих, то інших хронічних болячок. Хоча ставити свій досвід за приклад небезпечно, бо ж «я сама обрала війну, хоча могла спокійно сидіти вдома». Чому молоді дієздатні жінки, у яких немає дітей, повиїздили за кордон як біженки, я теж не розумію і не толерую».

Алла Пушкарчук стала 77-ю у списку медійників, що загинули унаслідок російської агресії проти України. 6 червня 60 років виповнюється її мамі Лесі Антонівні. Здоров’я Вам, і низький уклін за Вашу дитину!

Наталка СЛЮСАР


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина На Волині відкрили меморіальну дошку на честь загиблого воїна Володимира Жолондієвського
Наступна новина Війна коханню не завада: волинянка вийшла заміж за військового з Львівщини
Останні новини
Схожі новини