– Та в нас історія – сумасшедшая!.. – казали нам у сільському магазині і пропонували каву.
Потім вийшов Григорій Нечипорович, хоча люди у селі весь день кликали його дід Гриць, дядя Гриша чи просто Гриша. Йому за 70, він тут зустрічає всіх, хто йде у старий костел святого Йосипа. В руках – ціпок, на плечах – спортивна кофта, у книжечці із зображенням Ісуса він тримав копії архівних світлин храму, який стоїть в руїнах перед його хатою.
Несвятий Гриць розказував про стіни святого Йосипа. Показував на фото куполи.
Але куполи над костелом у Мельниці веліли поставити за часів росімперії, коли католицький храм перетворили на православний, «довершивши» його.Коли Григорій Омельчук був експедитором у місцевому сільпо, то возив сюди різні товари. Бо в костелі Йосипа був сільпівський склад, а перед тим – цех, де робили вино з вишень…
Таке не забудеш.
* * *
У МельнИці (наголос тут традиційно падає на И) багато говорять про минуле. Але мало і неохоче про сучасне. Тут багато жартують і жваво йдуть на розмову. Кажуть: бо «щось єврейське» є у багатьох досі.
Тут досі стоять єврейські хати, а під піщаним кар’єром на місці розстрілу більше 2 тисяч місцевих євреїв цвітуть маки і палить сонце. Люди у Мельниці досі переповідають, що цифра 1200 «радянських громадян», зафіксована на могилі, насправді значно більша і сягає 2300. До Другої світової у Мельниці, кажуть, жило аж до 4 тисяч євреїв. Ті першими зустрічали радянську владу і найбільше їй раділи. Тепер – жодного.
Найстаріша місцева єврейська хата (принаймні, так її тут звуть) валиться. Тут цікаві подвійні двері, за першими – ховаються різьблені другі. Вікна з віконницями. Саме в цій хаті жили три сестри, які врятувалися від розстрілу. Згодом Лея (чи то Льоля) працювала в Луцьку стоматологом у госпіталі, а «жила на Карла Маркса». А Тойба була «десь у Києві в обкомі». А спас їх «дід з Маневич, який став праведником», бо «ховалися по корчах». І всі три були в партизанах. Це все, що в селі пам'ятають. Сліди Леї і Тойби згубилися. У хаті жили інші люди і старий родинний портрет досі висить посеред пустки. І лопатка на одвірку. І вишита рамка у кутку. І похилені двері з цікавими замками та завісами з іншого життя Мельниці.
горілку і все інше...»
– Гей, не ходіть там, бо завалиться! – гукатиме дід Гриша.
Тут гонорово згадують про колись дуже популярні місцеві магазини та ярмарки. Про те, що шубу можна було купити в Мельниці, а не купити – в Голобах (селище сусіднє). У багатьох хатах тут тримають невеличкі образки Мельницької Божої Матері – цілющої ікони, яку вивезли з Мельниці місцеві поляки під час Другої світової.
Мельниця – колишнє містечко. І це перше, що тут почуєш.
Розповідаючи на «Першому» про найцікавіші волинські села і людей у них, ми реалізуємо медіапроект «Занесло в село», на який зібрали гроші завдяки внескам читачів на Спільнокошт та підтримці Європейського союзу і Міжнародного фонду «Відродження».
Дід Гриша несе Ісуса
Якби не сільський магазин, ми не писали б цей репортаж. Був дощ. Ми спинилися у селі, повз яке проїздили, просто спитати дорогу.
У старому, ще з жовтої цегли, яка видає столітній вік, будинку – крамниця «Каскад». Під нею – ровери. На дверях – картаті стрічки, які мали б відволікати мух. Усередині над відрами і шльопанцями з порошками, як заведено, – ікона в рушниках. Тут під одним дахом – весь крам.
– О-о-о… То вам не треба нікуди їхати! – жінка з паперовою філіжанкою кави в руках почула, що ми – журналістка і фотографка. – Ви приїхали!
Коли тут був ресторан, куди дядько ходили на чарку...
Магазин – довоєнний (кажучи так, тут мають на увазі Другу світову), колись тут торгували євреї, згодом - хтось каже, що поляк тримав тут ресторан. Совєти зберегли «намолене» місце і лишили крамницю живою. Нині магазинів у селі – кілька. «Каскад» - центральний. Далі за ним, навпроти пустки, яка виявилася колишньою сільрадою, - справжній «привіт з СРСР» - «Бутербродна». В народі досі – просто «чайнА», і «чайнА» вона ще з досовєтських, єврейських часів. Правда, за чаєм туди мало хто ходив. І зараз не ходить. То просто артефакт.
Найперше всіх тут скеровують у старий костел. Той стоїть без даху. Угорі попід стелею в одному місці ще видно сліди розписів. Очі впираються в стіну над вівтарем, на ній висять гачки: ті колись тримали велику чи то ікону чи то картину з чашею.
– Були тут такі, які ту чашу закрашували. І їх життя теж потім закрасило… – розповідатиме нам Григорій Омельчук.
Він каже, що костел у Мельниці стоїть з 1612-го. Що його будували без – ніякого цементу: вапно і курини яйця». І що найперше то таки був православний храм, он мовляв – вівтар на схід… Згодом з церкви зробили римо-католицький костел. У 1873-му костел перетворили на Михайлівську церкву і розбудували її. У Першу світову сильно зруйнували, війська царської російської армії використовували її як пункт спостереження. Далі храм знову став костелом. Усередині був орган, а в селі жив ксьондз. Совєти ж після війни зробили тут склад. Отаким і пам'ятає його більшість мешканців села.
Тим часом у криптах, які видно під підлогою храму, бо посеред нього – діра, діти знаходили черепи. Чиї це поховання – невідомо. На задній стіні споруди фарбою намальований образ солдата СРСР з прапором у руках і напис російською: «За родину»... А останній католик із Мельниці жив у селі донедавна і їздив на служби в сусідні Голоби.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Кров пекли? А чом нє!». Шкурат. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
У 1943-му ксьондза цього храму вбили разом із іншими місцевими поляками. Після цих подій поляки змушені були залишити Мельницю. Виїжджаючи, вони забрали із собою святиню з костелу – ікону Мельницької Божої матері.
Та здатна творити дива. Але поки діло до такого дива, як реанімація цих унікальних стін, не дійшло.
Втім, сказати, що селяни не переймаються його долею, ніяк не можна. Навколо чисто, покошено. Тут радо приймають всіх, хто приїздить. А стіни наче чекають другого дихання.
– Нічо. Он вже ми – кандидати в Євросоюз! А там далі дивись – і все буде, – сміється Наталія Копанчук, жінка, котра живе поруч із пам'яткою.
Помітивши журналістів, до руїн сходяться люди.
…А Наталія несе - Богородицю
Дід Гриша костелу – за екскурсовода. Сусідка Наталія – за охоронця. У неї під костелом підвал, де вона тримає картоплю. Біжить за ключем і відкриває льоха: дуже хоче продемонструвати, які грубі тут стіни. Стіни і справді сягають більше, ніж півтора метри.
– Не дай Боже що, то тут можуть ховатися люди. Ми вже так думали. Тут грубезні стіни, через що картопля зберігається найкраще. Часом не одна я тут щось своє кладу, люди просять поставити овочі, якщо щось треба зберегти. Тут їм – ідеально, – каже жінка.
Її обійстя – поруч із руїною. Через дорогу ще одна – стара хата такого собі Габруся (чи Гавруся), де радянські солдати зробили собі госпіталь. Воїнів, які вмирали в госпіталі від хвороб чи поранень, ховали недалеко, біля місцевої церкви. Де подівся Габрусь – хтозна.
Якось привозили дарунки: маленькі копії...
Згодом тут була тублікарня. Ще згодом в хаті квартирували місцеві люди, серед яких і Григорій Нечипорович.
Наталя наче вибачається за густий очерет та зарослий луг біля своєї хати. Каже: тримали люди корів у селі – тут було все ідеально, випасали до рівня газону…
Нам жінка виносить із хати невеличкий образ – копію ікони Мельницької Божої Матері, яку подарували їй якось після візиту польської делегації у село, котра приїхала з такими гостинцями.
А ще далі за її хатою – великий оборонний вал. Колись такими була обнесена вся Мельниця. Навпроти валу і досі біжить невелика річка В’юнниця. Бере початок із місцевого джерела. Саме на ній стояв той млин, який дав селу назву, його нащадок – найпевніше. Тільки недавно розібрали його рештки.
Наталія змушує нас піднятися на самісінький вал. Показує залишки плити, яка колись тут стояла і свідчила, що це місце охороняється законом. Чому – пояснює дід Гриша:
А як колгосп почали будувати, то брали тут землю на валу. Де й розкопали багато черепів та кісток. Тоді, розумієте, сказали, що копати «не положено», все вернули назад і поставили табличку. Де вона ділася, то й не знаю…
Директорка сльози ховає
Діло з колгоспом далеко не зайшло, нині від нього мало що лишилося. На тамтешніх поліях хазяйнує агрофірма «Вілія» (одна з найпотужніших агрокомпаній Волині). Сіють ріпак, кукурудзу, сою та інше збіжжя. А люди нарікають, що роботи мало, бо у порівнянні з колгоспом нині у «Вілії» працює значно менше місцевих.
Сергій Невірко – як і дід Гриша – з 48-го року. Таких на всю Мельницю вже лишилося зо п’ятеро. Він 16 років пробув у Мельниці сільським головою. Їде до нас ровером на розмову.
– Було 915 виборців, осталося 300. Було 600 голів худоби, стало менш як 70. Було вісім магазинів! Навіть районний універмаг у Мельниці рахувався. А ще до того – рядком отако від «Каскаду» стояли лавки євреїв, так звали їхні кіоски – лавками. Щочетверга були ярмарки… – згадує, хоч сам єврейських торгових рядів вже не встиг побачити.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: І Мона Ліза там - в рушниках. Хоцунь. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
Каже: тепер городів понабирали, а приватизувати сили не мають, бо дорого. Поки ми бродимо селом, у Мельниці розгортається конфлікт через землі запасу, які депутати місцевої Велицької ТГ дали в оренду «Вілії» на рік. На ті ж наділи натомість претендувало багато місцевих людей.
У сільській школі тим часом вчать польську ще з 2014-го року як другу іноземну. Спершу експериментували. Захотіли спробувати вчити ту мову, яка поруч із місцевими школярами у їх звичному житті. Чимало батьків цих дітей їздить до Польщі на роботу, вони чують її з телевізорів та медіа. Успіхами задоволені: польська прижилася в школі. І це – не єдина сільська громада у цій стороні, де роблять так само.
Директорка закладу Валентина Архипчук ховає сльози, коли спитаєш, чи будуть діти вчитися у стінах школи з 1 вересня.
Заводить у класи, в яких висять проектори, показує мультимедійну дошку, коридори… і каже, що вчителі просто мріють повернутися до звичного життя. Їм шкода дітей, які його теж не мають. Але у цій школі нема жодного сховища. Навіть чогось подібного.
чи вчитимуться діти з 1-го вересня
На дверях – дошка: тут викладав племінник Тараса Шевченка Іван Бойко (син сестри Ярини). Над дошкою – синьо-жовтий стяг.
Історія про Шевченка, як це часто буває, губить свої сліди. Обросла міфами чи то переказами про те, що Шевченко був у Мельниці під археологічної експедиції, цікавився місцевими валами і замчищем королеви Бони та навіть десь тут, у племінника, сховав свої замальовки, записи та приладдя, бо думав повернутися. Іван Бойко виїхав, Шевченкові записи лишилися. І лежать десь «у льосі під сливкою» чи під ним.
Завше є шанс комусь приїхати у Мельницю пошукати.
Мельниця і Жора-журналіст
Серед тих, хто неочікувано сюди приїхав і тут лишився - Жора-журналіст. Так нам чоловіка і рекомендують. Йдемо шукати.
Кажуть, у Жори добротна хата, модний паркан. Легко знаходимо такі на вулиці поміж звичних поліських. Троянди. Виногради. На порозі стає бородатий чоловік.
Георгій Сенкевич і справді журналіст. Вернувся у Мельницю уже тоді, коли зрозумів, що «зробив, що мав».
– Все життя прожив у комуністичному срачі, – сумно пояснює він.
Довго у не без гумору він розповідає, як опинився у Хмільнику в районній газеті «Червоний прапор». Романтики редакційної схотілося. Як 10 років віддав вінницькій обласній молодіжній газеті «Комсомольське племя» і був заввіділом, який жартома називали ХЛІВ (про сільське господарство писали і сиділи у тісному, чим - ні?). Пішов в обласну партійну «Вінницьку правду», де «ти пишеш все, як має бути, інакше поправлять на своє». Був власкором знаменитих «Сільських вістей» (дуже популярна в радянські роки газета), працював у різних журналах, потім став директором видавництва «Аграрна наука», звідти пішов на пенсію та зі столиці перебрався у Мельницю.
Колись батько Жори-журналіста Іпполит Сенкевич приїхав на хутір біля сусідніх Байківців із білоруського Гродна, був поляком і мав золоті руки. У кабінеті, який Жора облаштував собі в своїй новій хаті, висить батькове фото, батькова мандоліна, яку той зробив сам, не встигнувши почепити струни - на четвертий день війни батька вбили…
Тут, у шкіряній сумці він тримає свої старі редакційні фото. Кадри фотокорів відкривають іншого Жору. Стильного. З блокнотом та цигаркою. Він, каже, і досі не навчився жити сільським життям.
– Живу тут своїм.
У день смерті дружини до Жори прибився пес. Чоловік дивується його несподіваній вірності.
Добре причепилося до нього прізвисько журналіст. Інакше у селі й не кажуть. А Мельниця, додає він, й справді селом стала не зразу. Ще років 10 тому тут були люди, які йшли зі свого кутка у центр і казали: «Йду в місто».
– Вони тут – цибульники. Ви знаєте? Місцеві люди тут чим займалися? Тут же єврейське містечко. Місцеві – то в основному – злиднота. Городники. От вони цибулю вирощували, бо та тут добре родила, і продавати її возили. Цибульники ж… – зазначає.
60-ті...
І Богу, і людям
Роман Штоцький приїхав у це село років 10 тому. Жартує, що найбільше це не подобається його тещі, а всім іншим – ок. Теща, ясна справа, хотіла б для зятя більш перспективнішого місця. Однак доля занесла на парафію в Мельницю. Він не нудився і на пропозицію стати, крім священника, ще й старостою, – пристав.
Тепер, коли кажеш:
– Ми ще заїдемо на єврейський цвинтар.
– Хух, добре, що я там покосив, – відповідає він.
Правда усередині – хащі і жодної плити не видно.
Видно лише територію.
Тут спочиває частина Мельниці довоєнної
Його «брусилівська» і традиційно для Волині синя-синя церква оточена могилами і надгробками. Свято-Михайлівський храм привезли сюди у 20-х років із Троянівки на Маневиччині. Там його нібито спорудили царські вояки, щоб молитися у боях під час Першої світової. Тому й досі звуть храм «брусилівським», на честь генерала, що воював на Волині у той час.
Під парканом церкви акуратно викладені плити із солдатським могил.
У Троянівці на Волині його будували для вояків
ЧИТАТИ ТАКОЖ: А на Великдень підуть «гріти мертвим ноги». Смідин. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
– То з австрійських. Їх звозили сюди, коли знаходили десь у полях та в лісах. Тут ще легко можна прочитати імена загиблих, – пояснює.
Він – той, хто старається однаково дбати про всі місцеві цвинтарі і про обидва храми. Косить і радо приймає делегації і євреїв, і поляків. Якщо їдуть.
Зі старостою йдемо у клуб. Там у нього – скромний кабінет. Він варить нам каву, вибачається за чуть пошарпані вітром прапори вгорі над будівлею і пояснює, що всі інші працівники цього закладу позвільнялися й пішли «на Шуберт» (луцький завод, – авт.)
– Каву чи чай? Знаєте анекдота про єврея, чай і цукор? – сміється. – Помирав старий єврей. Кажуть: «Ваше останнє бажання?». А він: «Принесіть мені, будь ласка, чай з двома ложечками цукру». Всі так здивувалися, чого, мовляв, саме з двома. А він відповідає: «Бо вдома я завше пив з однією, в гостях - з трьома. А от з двома не пив ніколи в житті. То хоч перед смертю».
Ми беремося за каву. А Роман Анатолійович - розповідати, як війна перебила плани робити у Мельниці дорогу. Була б, то полегшила б добирання на «варшавську бетонку».
Себе не без гумору називає «старшим, куди пошлють». Потім додає:
– А крім того, ще й хороню… До речі, священників через те, що їм треба відлучатися на такі справи, ніхто не хоче брати на роботу. Тому я вдячний громаді за розуміння. У нас теж є сім'ї, їм теж треба їсти.
Каже, колись у семінарії їх вчили відповідати на питання, чому обрали такий шлях, що хочуть служити «і Богу, і людям».
Але тепер він дуже чітко бачить, що і Богу, і людям – надзвичайно важко.
У сільську школу десь у 95-му прийшла посилка з Торонто. Син місцевого священника Іван Попель у 80-х зібрав біографію батька Михайла, виписав її від руки, пересипавши фотографіями і картами, зшив і назвав «Замість вінка на могилу». Саморобний томик лежить у школі. Михайло Попель був православним священником у Мельниці якраз перед Другою світовою. Вчився в Америці, став там священником, а після Першої світової в надії розбудовувати самостійну Україну в УНР повернувся на Лемківщину. Згодом приїхав служити у Мельниці на Волині та став одним із тих, хто поплатився за українськість виселенням до ГУЛАГУ. Звідти він повернувся на рідну Лемківщину і знову був депортований як етнічний українець у західні регіони Польщі.
Він згадує, як у Мельницю прийшла «совецька влада»:
«...З церкви познімали дзвони, а було їх три, і то не дуже великі, можна сказати середнього виміру, які були придбані парафією за стараннями священника отця Михаїла Попеля у 1937 чи 1938 році. І недовго тішилася церковна громада тими дзвонами.Тепер ті дзвони знайшли нове місце - в клубі й служили для скликання людей на мітинги. І мітинги, між іншим, відбувалися щодня, пополудні, щоби люди-селяни, бува, не забули, як тепер вже все добре, і гарно всім живеться».
«...Вами замісять»
Мельниця пахне сіном та піском. Пахне розпеченими синіми віконницями старих хатів. Намішала у собі історій, тепер ті заростають бур'янами. Люди дивляться на старі світлини, на яких тісно у рядок стоять хати в єврейській частині містечка – і очам не вірять, як те все тут вміщалося.
На паркан біля своєї столітньої хати сперлася Валя Кухлінська. Та сама жінка з «Каскаду», яка запрошувала нас написати про Мельницю, бо тут «сумасшедша історія».
Вона розказує нам, як у цьому селі на Старий новий рік «ходять Діди». Звичай, кажуть старожили, лишили тут колись …болгари, бо тут воювали. Згадує, як дивилася у дитинстві телепередачу «Клуб путєшествій», де показували щось про Болгарію і кричала на всю хату: «Тату, тату, наші Діди в Болгарію ходять!». Бо впізнала точно таких.
Якось до неї верталися правнуки.
Набрати дідові землі на могилу
Діди – парубки, вбрані у високі шапки та кожухи, які ходять колядувати у Святвечір. Таких Дідів немає ніде на Волині, переконують тут. А цьогоріч їх ходило аж дві групи… Отака «сумасшедша». Мельниця та її історія.
Років кілька тому під хату Валі Кухлінської приїхали правнуки того чоловіка, який її будував. Сталін вислав його до Сибіру, де він і лишився та не дожив до пори, коли може побачити «свою Україну».
* * *
Дорогою додому ми звернемо на місце розстрілу євреїв. Під палючим сонцем і поміж соснами лежить пів Мельниці колишньої. Місцеві досі дивуються, як покірно йшли на розстріли більше двох тисяч людей. Місцеві досі не вірять у цифри Голокосту на гранітній плиті (бо не 1200, а 2300).
Працівниця фірми, що розробляє поруч піщаний кар'єр, раптом скаже:
- А моя баба Харитина Книшук із сусіднього Мирина згадувала, що коли то все тривало, євреї казали українцям: «Нами розчинять, а вами замісять»...
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК
* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».
* This publication was produced with the support of the European Union and the International Renaissance Foundation within the framework of the EU4USociety project. Its contents are the sole responsibility of of the authors and do not necessarily reflect the views of the European Union and the International Renaissance Foundation.
Не втрималися куполи
А можуть ховатися і самі. Якщо – війна...
Колись село було оточене валами для оборони
що копати там не можна
перейшла у спадок новим господарям.
Жили за валами, а вірили в силу Божої оборони
Хто не вижив – ховали біля храму
тут був інтернат, де проживали всі діти з навколишніх сіл
Разом із тим село має багато що додати про життя поляків в Україні
у Луцьк на завод працювати
Тут – різні за розміром
крутила того самого млина...
- розстрільна яма 43-го. Тут лежать мельницькі євреї...
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
