Ми зустрічаємося перед школою №7 і розмову про таеквон-до розпочинаємо відразу. Йдемо сходами і говоримо. Заходимо у чистий і тихий спортзал і продовжуємо розмовляти. Згодом, спортивна зала наповнюється гамірними дітьми і у мене лишень одна думка: як людина у 64 роки може дати раду більш як 20 дітям? І не просто заспокоїти, підтримати, а й направити, навчити. Його поважають, бо слухають. Одне слово тренера – і у спортзалі знову тиша.
Олександр Кінах – тренує дітей вже більш як 30 років. Він голова Волинської філії Федерації таеквон-до ІТФ України, головний тренер збірної в Волинській філії ФТУ, Сабом Ніке (звання в таеквон-до), володар чорного поясу 4-ого дану, чемпіон Європи.
Йому 64 роки і у нього за день по декілька тренувань. Каже: не стомлюється, бо робить перерви на теплий чай. Переконує, що це бойове мистецтво не напружує, а розслабляє, дає сили. Щоразу, коли я починаю розмову про нього, про його життя, він ухиляється, бо хоче встигнути розповісти усе про таеквон-до, а не про себе. Так буває, коли людина горить тим, що робить. Коли любить свою роботу так, що й роботою не називає. Коли віддається до останніх сил дітям. Він мріє прожити до 100 років і не полишати тренерську діяльність. А ще – хоче, аби діти продовжували справу його життя.
Чоловік не просто викладає дітям це бойове мистецтво, а тренується разом з ними. Кожну вправу робить з учнями, кожну техніку майстерно демонструє, не стомлюється слідкувати за кожним і вчасно виправляти: «Злата, останній ряд, поправ стійку», - каже він, і тієї ж секунди опиняється вже біля учениці, аби допомогти. Розказуємо історію Олександра Кінаха.
Спортзал «Восток» і підпільні заняття
Я відкрив для себе таеквон-до у Харкові, думав, що це просто хобі. Ми займалися підпільно і цей вид бойового мистецтва викликав великий інтерес. В радянські часи не дозволяли займатися такими видами спорту, і ми для занять використовували фактично підвал – спортивний клуб «Восток». Під виглядом групи здоров’я займалися таеквон-до. Тим підвалом курував мій товариш, він і прикривав нас. Думав собі, що трошки позаймаюся та й все. Але мене так затягнуло, що ці 40 років життя у стилі таеквон-до , пройшли непомітно. Я от спочатку не розумів, чому цей вид спорту називають бойовим мистецтвом, а потім зрозумів: коли демонструєш високу техніку – це приносить задоволення і тому, хто дивиться, і тому, хто показує. Але це починаєш розуміти поступово.
Тоді було дуже складно дізнаватися щось про цей вид бойового мистецтва, або ж корейську термінологію. Усю інформацію, яку мені вдалося знайти, я записував у зошити. Таким чином формував величезні конспекти, вивчав їх, пояснював іншим, і досі їх зберігаю. Завдяки тому, що я усе нотував, я більшу кількість корейських слів і термінології вивчив на пам'ять.
Тоді ж у Харкові з’явився студент Домініканської республіки Луїс Карвахалл – призер Панамериканських ігор з таеквон-до. Він почав створювати невеличкі підпільні групи, де передавав свої знання. Так я й почав ще більше дізнаватися про таеквон-до, але робив це паралельно з роботою. Бо у мене вже була сім’я, я мусив її забезпечувати і працював водієм таксі. Тоді це була дуже вигідна робота, бо автівок було мало, а пасажирів – багато. Згодом. я так полюбив таеквон-до, що деколи й заробіток втрачав: відмовлявся від вигідних замовлень, аби встигнути на тренування.
«Тренер без дітей не може розвиватися, я маю знати відповідь на будь-яке питання, бути в тонусі»
З 1994 року ми з сім’єю оселилися у Луцьку. 14 квітня 1995 року зареєстрували Волинську федерацію таеквон-до і почали розвивати цей спорт тут.
Треную дітей я вже більше 30 років, але найскладніше у цій роботі для мене – комунікація. Важко підбирати для кожного учня своє мотиваційне слово, адже кожен з них – різний. Є діти, які панічно бояться болю і я мушу допомогти розкритись, поступово відкривати цей світ корейського таеквон-до для них, але своєю віддачею і результатами вони мене нагороджують. Значить, я не дарма стараюся.
До слова, є тренери, які не пускають батьків на заняття, а я завжди їм радий. Бо був випадок, коли дівчинка довго приховувала, що ходить до мене на заняття, батьки думали, що вона займається народними танцями, а вона бігала до мене на таеквон-до. Мама прийшла дуже розлюченою, але посиділа на одному занятті і побачила, що це не агресивний вид спорту, як вона спершу думала, а духовний і у дівчинки вже є перші результати. Мама учениці покинула заняття цілком задоволеною. Тому, як на мене, це важливо. Тренер без дітей не може розвиватися, а коли вони є – я маю знати відповідь на будь-яке питання, бути в тонусі.
Іноді діти між собою у роздягальнях мають якісь конфлікти, я маю про це знати і, відповідно, реагувати. Зазвичай ініціатора конфлікту ставлю на кулаки і часто навіть не кажу причину, лише: думай. Він постоїть і каже: я зрозумів причину. Так є більше шансів, що він виправиться.
Я треную не лише дітей, у мене займаються і старші люди. От наприклад є чоловік, якому зараз 58 років, а до мене він ходить вже 15 років. Каже: для здоров’я і саморозвитку хочу ходити. Ми з ним тренуємося, він вже дійшов до чорного пояса.
Не усі діти, коли приходять, відразу захоплюються заняттями. Часто їх приводять батьки і головне, що ми вчимо спочатку, – поваги до тренера, потім це проявляється у ставленні до своїх батьків, вчителів у школі, старших людей. От в багатьох європейських країнах батьки займаються разом з дітьми і я це підтримую.
Таеквон-до додає сили, бо навіть після робочого дня у банку, я відпочивав максимум 15 хвилин і йшов до дітей. Мені цього часу вистачало, аби відновитися, а тренування мене навпаки заряджають. Я не стомлююсь там.
До речі, за час мого тренерства у мене були учні, які позбувалися складних захворювань, наприклад, астми завдяки заняттям. Взагалі таеквон-до – це баланс фізичної та духовної складових людини. Але розуміння цього приходить з часом. От кожен учень, який заходить в зал робить уклін – це для того, аби віддати повагу учителю та місцю, де ти отримуєш знання.
«Коли мова йде про самооборону – техніка стає у нагоді»
Доводилось застосувати таеквон-до і у повсякденному житті. Коли я переїхав у Луцьк, то влаштувався на першу ж ліпшу роботу – старшим охоронцем у нічному клубі. Там бувало таке, що доводилося застосовувати таеквон-до проти агресивних і неврівноважених відвідувачів. Коли мова йде про самооборону – техніка стає у нагоді. Я намагався бути обачним і за можливості не застосовувати силу, але часто доводилося утримувати порушників до приїзду силовиків.
Був випадок ще у Харкові, коли я лише почав займатися цим бойовим мистецтвом, а основною роботою було таксі. Один пасажир вирішив, що не буде оплачувати проїзд, вийшов з машини і давай першим махати руками в мою сторону. Я уникнув ударів, визначив слабке місце (незахищена область живота), наніс йому з підкроку удар в живіт і він впав. Тоді ж встав і каже: клас, плачу скільки треба. Такої реакції я не очікував (сміється, – ред.)
«Я відчуваю себе батарейкою»
В середньому у мене 11-12 тренувань в тиждень. Я відчуваю себе батарейкою, бо після тренування мені вистачає 15-20 хвилин, аби відновитися. Я просто п’ю чай, очищаю думки і біжу далі на тренування. Правильна техніка дозволяє займатися довго, максимально не стомлюючись. Приходить час, коли вона доходить до автоматизму і думки вже відключаються, тіло робить усе самостійно.
Жоден мій день не розпочинається без зарядки. Я прокинувся – роблю зарядку. Комбіную вправи з йоги і, звісно, таеквон-до. Навіть було таке, що викликали на термінову зустріч, а я кажу: дайте мені 15 хвилин на зарядку і я буду у вас (сміється, - ред.). Якщо це день, коли у мене немає тренувань, то ми з дружиною займаємося побутовими справами, а коли є – у мене кожна хвилина спланована. Все розписано.
Крім таеквон-до я зі школи дуже люблю історію та географію. Дуже люблю. В свій час я читав багато книжок про це і досі продовжую. Я й писати корейською навчився.
Моя улюблена книга – Чак Норріс «Таємна сила всередині нас». Вона мені дуже імпонує, багато цікавих речей там є про підсвідомість, роботу мозку.
Подорожувати дуже люблю. Літом роблю канікули і ми обов’язково з дружиною кудись їдемо на відпочинок. Але й там я не полишаю тренування.
«Тату, я заходжу в клас і мені хочеться вклонитися»
Моя донька Каріна Кінах займалася таеквон-до з дитячого садка і десь у класі п’ятому каже мені: «Тату, я заходжу в клас і мені хочеться вклонитися». Ми тоді довго сміялися і я досі це часто згадую, бо це такі теплі спогади, які й показують, як таеквон-до дисциплінує.
Зараз вона віце-президент Волинської федерації таеквон-до, має чорний пояс, ІІІ дан. Я був її головним тренером і надзвичайно пишаюсь цим. Вона старалася завжди більше, ніж будь-які інші діти. Я і сина свого тренував, але скажу відверто, він старався менше, ніж Каріна. Вона завжди хотіла більшого і викладалася на усі 100%. Тренував її так само, як і усіх, у групі, але результат довго не змусив себе чекати.
Будучи старшокласницею, на деяких тренування замінювала мене, як тренера. Зараз тимчасово вона не викладає, але ми маємо на меті усе це надолужити.
Хочу викладати ще довше, ще років зо 20, а прожити мрію до 100 років. Не усі вірять, але я до того йду. Бережу себе від травм, навіть машину воджу повільно і обережно, бо в моєму віці набагато складніше буде відновлюватись. Мрію, аби діти мої продовжили розвивати таеквон-до і після мене, хоч і жити буду ще довго.
P.S. Завершуємо розмову перед заняттям, адже під час тренування Олександр повністю віддається дітям. Кожному. Є й ті, які відпрошуються з уроків заради того, аби потренуватися. Ті, хто запізнюються – починають заняття з декількох хвилин стійки «на кулаках». Тут дисципліна і повага. Кожен майстерно відточує техніку і тягнеться до тих, хто уже має пояс. Навіть геть малі і старші тут заради однієї мети – володіти своєю силою. Але таеквон-до з часом подарує їм і духовну силу, - переконує Олександр.
Номер телефону для довідок та запису: (095) 145 00 26
Посилання на інстаграм тренера: https://www.instagram.com/oleksandrkinakh/
Текст: Юлія ГАЛЕЦЬКА
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
