У Луцьку організовують військові вишколи для молоді

У Луцьку організовують військові вишколи для молоді

Як себе розвивати старшокласникам, ліцеїстам, студентам у час повномасштабної війни. Куди піти? З ким поспілкуватися? Де знайти відповіді на сотні запитань? Де знайти однодумців? А можливо і друзів? Як захистити себе і морально, і фізично?

Про це в інтерв’ю Суспільному розповів – Юрій Семчук, директор Луцького міського молодіжного центру.

– Хто така молодь? Який це віковий ценз?

Законом України передбачено, що молодь – це 14-35. Це така вікова категорія в нас в Україні. Хоча, у Європі вона відрізняється: вона може бути 14-27, але в нас вона така.

– Розкажіть, як відбуваються навчання молоді, вишколи?

Наш центр ще запрацював в тому році, коли почалася повномасштабна війна, розпочалися курси домедичної допомоги, психологічної, основи поводження зі зброєю. І на фоні них облаштували військові вишколи. Не вистачало людей на фронті на “нулі” і вони поїхали “на нуль”. І цей проєкт трошки “приліг” і він забувся. А ось в цьому році ми його відновили і зробили саме військові вишколи для молоді.

– Скільки таких інструкторів вам вже вдалося підготувати?

В нас вже є 15 інструкторів, які готові вчити, виїзджати на локацію, в школи, в університети, приймати тут на місці молодь і навчати їх. Звісно, це під керівництвом все інструктора, який керує процесом, виставляє локації, координує процес який відбувається. А ці помічники – вони як раз зростають. Вони вчать, інших, і ось таким процесом ми знайшли механізм, як відродити в Україні військові вишколи на етапі, коли немає військових інструкторів на місці, бо вони всі на війні.

– Як ви обирали цих 15 людей? На які критерії звертали увагу? Чи кожен міг потрапити?

Ми думали, до кого звернутися, куди піти. І ми знаємо, що в нас є Волинський національний університет імені Лесі Українки. Це студенти від першого по 5 курс, які проявили бажання взяти участь у цьому процесу і навчитися, і передавати ці знання. Наше навчання розділяється на декілька типів: то перший – це йде підготовчий, де люди ознайомлюються з базовою зі зброєю, з медициною. Ми не говорим про вищі якісь матерії, про важку якусь артилерію, де треба великі знання спеціалістів. Ми не говорим про цей етап. Перший етап вони закривають.

– Ви згадували про вашого тренера американця – ветерана морської піхоти. Що можете про нього більше сказати? Як він взагалі потрапив до нас? Як він сприймає сьогодні українців?

Він приїхав з Америки на Схід допомогти дітям. Він почав свою роботу з інтернатів, з будинків там, де є діти на Донбасі. Ті міста розбомбили і він був змушений повернутися в наше місто і розпочати цю справу тут.

Він волонтер. Він за свої кошти приїхав, живе тут, існує. Йому ніхто за це не платить. І він готовий зробити все максимально від себе, щоб ця війна швидше призупинилась.

– Які етапи навчання у вашому проєкті?

Дуже багато дисциплін військових, які розглядаються. Тому що: топографія, тактика, зброя, медицина. Їх десятки є цих навчань. І ми намагаємся робити наші заняття різними. Сьогодні вони вивчають тактику, завтра – топографію, післязавтра медицину. Тобто, ми маєм собі їх планувати, щоб вони були різні. На нашому базі центру такий зробили гурток, де молодь тричі на тиждень може прийти і займатися. Але кожен день для них щось нове, нове. Нова інформація, повторення закріплення інформації.

– Скільки такі заняття можуть тривати? Як взагалі вони відбуваються?

Ми ділимо їх зараз на такі етапи: підготовче одноденне заняття, далі – це гурток постійний. Як постійно ти вишколюєшся, свої навички вивчаєш другий етап. І третій етап. І третій етап – це вже такі етапні заняття: тижневі чи, там, місячні. Тобто треба тиждень чи десять днів пройти. До третього етапу ми ще не дійшли. Ми працюєм поки на двох етапах.

– У вас ще були тренування на військовому полігоні. Чим ці від тих відрізняються?

Це вже були практичні стрільби з вогнепальної зброї – з автомата “Калашникова”. І, направду, це було стресотсійкість. Не всі діти змогли вистрілити, направду. Були такі діти, які казали: “Я не буду стріляти. Для мене це стрес”. Просто навіть при інструкторі в мішень вистрілити для них дуже складно.

– Ви ще розповідали про свій проєкт, що він має певну унікальність, якої в інших громадах немає. Розкажіть, будь ласка, більше про це.

Така ідея: канікули. Починаються канікули, вони їдуть додому. Багато в нас з інших громад, сіл, з інших міст. Каже: “Так. Ти навчився це. Приїзджаєш до себе додому - навчи ще двох-трьох твоїх друзів”. І тоді оця мережа нашого національно-патріотичного виховання, вона, розійдеться швидше, ніж би ми прописували в школах, чи університети.

– У Вас ще окрім цього є теж і підлітковий клуб, який ви популяризуєте. Розкажіть трішки про нього.

Теж такі проекти родилися на фоні як раз війни. Коли ми навчали дорослих захищати себе, вони приходили з дітьми і не мали їх куди діти. Чому ми займаємся тільки з дорослими? Діти теж потребують уваги. Вони теж потребують певних знань. Як дитина може допомогти своїм батькам в якійсь певній ситуації? Як дійсно вони можуть допомогти, там, накласти джгут чи обробити рану. Їх теж треба було вчити цьому.

І на цьому етапі виник проєкт – підлітковий клуб, де їх почали навчати. Це не просто клуб, де вони граються, вони з кожного разу отримують якісь знання. Вони собі спілкуються, вони розвиваються. І плюс корисні знання.

– Курси самооборони. Ви вже, певно, з рік часу чи більше їх ведете. Там, до речі, і не тільки підлітки я бачив.

Коли людина пройшла певний курс 10 занять – можливо, вона не навчилася майстерності якоїсь, але вона психологічно впевнена, що їй вже не так страшно, як їй було до цього. Після того, як вони пройшли цей курс, вони вже хочуть ходити на якийсь гурток, на якусь спортивну секцію.

А ще одна складова – коли війна почалася така масштабна, люди в паніці. Не працювали, не знали, куди себе діти, реалізувати. На тренуванні вони “відключалися”. І це була така психологічна арт-терапія для всіх.

– Ви постійно в оточенні молоді. Спілкуєтеся з ними, багато різних проєктів, різних заходів. Як змінилася наша молодь?

Звісно змінилася. Не можна сказати, що вони були такі… Вони розуміють свою відповідальність і свій вклад. Вони намагаються волонтерити. Про волoнтерство, можливо, 5 років назад не так молодь знала і долучалася. Тому, що кожен то сітки плете, то на локації допомагає. Кожен знаходить свій напрямок і своє волонтерство. Він розуміє: якщо він навіть не може цим допомогти – він покладе 100-200 гривень на ЗСУ на якомусь заході для того, щоб підтримати нашу Україну.

– Сьогодні Луцький міський молодіжний центр – це яка структура? Розкажіть трішки більше. Кому підпорядковується? Скільки у Вас людей працює з молоддю?

Луцький міський молодіжний центр – це є комунальний заклад при Луцькій міській раді і ми підпорядковуємся Департаменту молоді та спорту. Ми б самі не могли досягнути того успіху, який в нас зараз є через те, що в нас дуже сильна команда в Департаменті. Направду, нам довіряють, допомагають. Спільно з іншими комунальними закладами ми творим наші проекти.

– А як щодо фінансування у період повномасштабної війни? Воно змінилося?

Коли почалась війна – було дуже складно з проплатами для заходів. Рахунки були заблоковані у казначействі. Нам допомагали меценати для проведення якихось наших заходів. Дякуючи їм ми продовжували свою діяльність. І вже починаються якісь проплати наших заходів і ми вже входимо в більш такий звичайний режим.

Вадим Панафідін


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина На Волині п'яний чоловік вкрав велосипеди у дитини і її матері
Наступна новина Лучани попрощалися із захисником Сергієм Герою. ФОТО
Останні новини
Схожі новини