Про тісний духовний взаємозв’язок між мамою і дитиною відомо всім. Він, безумовно, величний і сакральний, але чомусь іноді осторонь у тіні несправедливо залишається постать тата. У цій історії одразу двоє Героїв-киян: батько і син, які до повномасштабного вторгнення разом працювали в одній фармацевтичній корпорації, а потім одночасно (в березні 2022 — авт.) добровільно стали до строю. З тих пір змінювали військові частини і підрозділи, але скрізь — нерозлийвода: де старший — там завжди менший.
Про захисників розповіли у 101 окремій бригаді охорони ГШ ЗСУ ім. генерал-полковника Генадія Воробйова.
— Спершу ми потрапили до 101 бригади ТРО. Обійняли посади саперів, хоч до цього жодного військового досвіду і підготовки не мали. Служба на Сумщині, періодичні ротації на схід — і так по колу понад рік, — розповідає 49-річний Михайло. — Життя піхоти не мед у мирний час, а зараз на смак, наче всі «вершки» пекла.
— Ніколи не забуду, як потрапили у напівоточення поблизу міста Гірське і завдяки кмітливості, раціональності тата, який вимушено взяв на себе обов’язки головного на позиції, дивом змогли вирватись звідти, — долучається до розмови 28-річний Олексій. — Рацій не було, фактично без зв’язку. Противник заходив між позиціями. Так званий «сірак», в якому опинились із десятком побратимів. Командири вважали, що ми всі або 200, або точно в полоні. Врятували топографічні знання батька і його віртуозне вміння орієнтуватись на місцевості. Йшли понад добу, максимально непомітно, беззвучно. Було кілька дуже стресових моментів, але Бог милував. Кумедний епізод: десь на межі села Бахмутське і Соледара нарешті побачили дружні сили, почали махати їм руками, але ті чомусь втекли. Врешті-решт на дорозі зупинилось військове авто, затрамбувались «по вінця» і, таким чином навіть без поранених, всі повернулись у табір. На нас дивились, як на воскреслих (сміється - авт.). Тепер, аналізуючи той випадок, розумію, що, якби було засилля дронами, як тепер, то однозначно без шансів.
Гради, міни, танки, фосфор, арта – бойові виїзди співрозмовників не балували.
В підпорядкуванні «Холодного Яру» два місяці запекло бились за кожен сантиметр уже крайніх вулиць Бахмуту, де Михайло отримав поранення. Зі всього взводу тоді вижив лише він з сином і ще двоє бійців.
Згодом випала нагода перевестись ближче до рідного дому. Так опинились у 101 ОБрО (це число явно стало символічним — авт.). Тут потрапили в один розрахунок зенітного ракетно-артилерійського дивізіону: Михайло — кулеметник, Олексій — водій-навідник. Нова сторінка служби — це захист українського неба від ворожого дрантя. Місія на часі і надважлива, але водночас, і максимально виснажлива. Не пам’ятають, хоча б одну ніч, коли по-людськи виспались. Та і вдень роботи вистачає. Найдовша тривога тривала майже добу — 23 години!
— Час, ніби зупинився. Ми і присідали, і стрибали на місці, і пісні співали, — пригадують воїни. — Одного разу ракету збили кількасот метрів від нас, іншого — дуже низько пролетіла над головами. Улюблене хобі: коли не в пікселі, слухати враження цивільних у місцевих магазинах чи на заправках про нашу роботу: «О, як страшно було! Як воно бахкало! Які ж хлопці молодці, що зуміли збити». Приємно до атомів душі, мотивує, надихає. Звісно, є інша категорія громадян — ті, які рахують гроші військових, упереджені, надто втомлені в очікуванні перемоги. Бог всім суддя. Але так хотілося б, щоб всі заздрісники, осудники і пліткарі приміряли наші берці.
У батька позивний «Уль», тому що таке закінчення прізвища і у скандинавській міфології — це покровитель стрільців та мисливців; у сина псевдо «Економіст» (тут все простіше — на честь здобутої вищої фахової освіти — авт.): Обоє у солдатському званні.
— Я давно міг би стати офіцером, пропонували неодноразово, але свідомо відмовляюсь, бо не хочу розлучатись з татом, — пояснює Олексій.
Після демобілізації планують повернутись на попередні робочі місця, які керівництво корпорації досі зберігає (ще й оплачує страховки — авт.).
— Важливо відчувати, що нас чекають не лише рідні, — наголошує «Уль». — До речі, цей медичний холдинг займається, в тому числі, і реабілітацією та працевлаштуванням військовослужбовців, які, в силу втраченого здоров’я, не можуть більше виконувати завдання за призначенням. Також забезпечується потужна психологічна підтримка захисників і членів їх сімей.
Дружина і мама Героїв невтомно волонтерить. Образно кажучи, за господаря нині лишився молодший син — 14-річний Марко. Найбільша мотивація і страх, — щоб у майбутньому, хоч йому не довелось брати до рук зброю.
Сьогодні обоє живуть за сталим графіком: завжди у повній бойовій готовності, заряджені кулемети, повний бак пального і систематична перевірка пікапа на справність, символічний перепочинок, міцна кава і жарти побратимів, по змозі — короткі смс близьким, а всі сили та енергія — на максимальне збиття ворожих повітряних цілей (при цьому, намагаються ще й мінімізувати шкоду від їх уламків — авт.).
— Часто згадую дитячий садок і як ненавидів тиху годину, коли реально змушували спати, — посміхається насамкінець «Економіст». — Шкода, що не можна повернутись назад з нинішнім досвідом і надолужити втрачене. Але є сьогоднішній день і надія на завтра, які варті того, щоб за них боротись!
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
