Журналістка інтернет-видання «Перший» Олена Лівіцька поділилась спогадами про святкування Різдва у селі Годомичі Маневицького району.
Історію з дитинства вона розмістила на сторінці «Занесло в село» у Фейсбуці.
Подаємо допис без змін:
«Ніколи і ніде в світі нема кращого Різдва, ніж в селі. У нас, на Маневиччині, то навіть не Різдво – кОляди.
- Будете на кОляди? – питала колись бабуся.
Будемо, будемо… І цього разу будемо, бабо. Десь біля вас. Бо вже не з вами…
***
Ваші кОляди теплі. Хоч за вікном мороз. Хоч шибки у вікнах хати у «взорах». По-вашому…
Дрова під грубкою. Вогонь грає. І таке щире тепло від тієї грубки. Від того, що кутя десь мліє вже на запічку. Що голубці рядочками лягли в старий як світ баняк. На вишневі гілочки. По-вашому…
Що холодець чекає. Його ніхто й не їсть. Але – по-вашому…
Колись я чекала, поки ви з церкви – в хату. Поки почую оте «Хух-ух… дитино. Ну, й мороз взявся…». Поки знімете теплу хустку, повісите в кутку пальто. І станете рихтувати вечерю.
Ваша кутя була бідна. Тільки пшениця і узвар. Ні горіхів. Ні меду. Ні іншого добра. Але то не тому, що цього всього не було. Просто так треба. По-вашому…
***
Витовчена у ступі. Мягенька. Посмачена справжньою сільською магією. За два дні до колЯд баба брала мене за руку, у миску зерна сипала і ми йшли до баби Теклі товкти кутю.
Баба Текля жила в сусідній хаті. Була худа, стара і носом мало не до землі діставала. У її маленькій чи то кухні, чи то коморі стояла величезна ступа. Тоді мені здавалося, що Бабі Теклі ще до тієї ступи рости й рости.
А вона – раз-раз по ній грубезним товкачем. Де й силу брала? А в ступі тим часом народжувалася… кутя.
Давно нема баби Теклі. І я давно-давно не їла куті зі ступи. Щоб було, бабо, по-вашому…
***
Баба показувала у вікно зірку. Мовляв, мостися вже за стіл. Ми всідалися, а дід завше кудись ішов з хати… У хлів, у клуню – до свого добра. А тоді вносив сіно, мостив його під столом. І… Ні, в тай вашій хаті ніхто й ніколи не сідав вечеряти, щоб не перехреститися. Ні на Різдво, ні будь коли. Бо так – по-вашому…
***
А зранку відро з водою в сінях вкривалося тоненькою кірочкою льоду. Ти кружкою води черпнути хочеш, а вона – хрусь!.. Слухаєш – а десь там у церкві дзвонять. Ще трохи і зарипить під дверима сніг. Рип-рип… Рип-рип…
- Пане господарю, можна заколядува-а-а-ти?!
З сіней в кухню влітали червоні носики, сяючі оченята і кучеряві чубчики в картатих хустках. Мостилися ближче до грубки – і…
- Як Ісуси-и-к народився, та й не мав кожу-у-шка,
Ні чобі-і-ток, ні шапчини, мерзли йому ву-у-у-шка.
А прибі-і-гли добрі діти, кожух йому-у-у дали.
І чобі-і-і-тки, і шапчину, Ісу-у-у-сика вбрали…
А Іс-у-у-сик гуляв дрібно, прибавав ніжка-а-а-ми.
«Добре-добре, любі діти, добре мені з ва-а-а-ми».
А потім, щоб краще Ісуса зігріти-и-и,
Пішли в танець з Ісусиком українські діти-и-и…».
Баба сипала в жменю копійки (тоді ще були копійки). Діти гримали дверима і щасливими бігли на дорогу. Повз калину під її хатою. Повз сонну і змерзлу грушу. А я сідала під грубку і думала про долю того малого Ісусика. І так щеміло, що він… без шапки.
***
Я виросла, бабо. Так і не знайшла, хто й коли вигадав оту колядку про Ісусика і шапчину. І ніде інде більше такої і не чула. Але вона найкраща у світі. Бо вона… по-вашому.
І кОляди ваші – теплі. Й справжні»
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
