Житель Великого Куреня Михайло Зімич фактично від самого початку російсько-української війни у 2014 році воює за Батьківщину.
Попри все побачене і пережите, чоловік не втратив теплоти у своєму серці та навіть пробує римувати, – пише газета Нове життя.
Під час другої хвилі часткової мобілізації, влітку 2014 року, Михайло Володимирович переступив поріг місцевого військкомату. Добровільно виявив бажання стати на захист рідної землі, відвойовувати її цілісність на Сході. Бо ж свого часу проходив строкову службу в 95-й окремій аеромобільній бригаді, був снайпером. Повернувся з армії у званні молодшого сержанта. Тож просто не міг стояти осторонь подій, що тоді розпочалися в Україні. Так і стартували його фронтові дороги. Спочатку у складі 80-ї окремої аеромобільної бригади, потім – у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді, будучи солдатом якої і відбув для виконання бойових завдань на Схід.
Там два роки Михайло Зімич відвойовував із побратимами кожен клаптик української землі, не пускав проросійських окупантів на наші території. Потім повернувся додому, проте не надовго. Адже у 2017-му знову підписав контракт – із 10-ю гірсько-штурмовою бригадою. І знову вирушив у саме горнило війни.
Одному Богу відомо, що пережив і перебачив наш земляк, будучи на Сході. Підступний ворог безжально гатив українські позиції. Тож під час одного із боїв Михайло Володимирович отримав травми, через які й змушений був повернутися додому.
Але непідробний патріотизм та ненависть до окупанта завжди були притаманні Михайлу Зімичу. І вони вибухнули з новою невимовною силою, як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Рідні й не сумнівалися, що їхній Михайло знову піде воювати. Так і було – він одним із перших вирушив до військкомату. І вже невдовзі одягнув військовий однострій. Аби знову виганяти рашистів із української землі, вибити їх до одного, відсунути до визнаних світом кордонів нашої держави.
Миколаївщина, Херсонщина, Харківщина, Донеччина. Це ті краї, де довелося за неповний рік воювати великокурінцю. Разом із побратимами він визволяв українські землі, бачив вдячні посмішки місцевих мешканців, коли ті завдяки нашим воїнам позбавлялися рашистського ярма.
Крайньою ж бойовою точкою для нашого земляка став Бахмут. Саме там Михайло Зімич і отримав травми, через які покинув фронтові території. Спочатку його евакуювали у Дніпро, згодом у Луцьк, потім деякий час підліковувався вдома, та вже знову вирушив у військо. Хоча, згадуючи про все те, посміхається, мовляв, нічого ж страшного не сталося.
«Та я найживучіший із усіх живих», – жартома каже Михайло Володимирович. Бо ж, попри все пережите, не втрачає оптимізму та загалом великого життєлюбства.
Саме ці чесноти, мабуть, і слугували тому, що наш земляк, будучи у самому пеклі війни, почав… писати вірші. «Якось ми перебували на позиції: я, командир взводу та старший побратим із позивним Дєд (на жаль, його вже немає в живих). А було то якраз на Коляду, із 6 на 7 січня. Розговорилися. Вияснилося, що і Никифорович (Дєд, – авт.), і дружина командира пишуть вірші. А я от собі задумався: хіба я не зможу написати», – з посмішкою пригадує Михайло Зімич. Спробував – і за кілька хвилин продекламував:
«Сиджу на точці, на нулі,
А сам думками вдома.
Десь там святкують вже Різдво.
Це треба святкувати.
А нам в окопах не до свят –
Нам треба воювати.
Щоб ті, хто вдома залишивсь,
могли відсвяткувати!»
Заняття захопило. Тож через трохи Михайло Володимирович написав ще кілька рядків. Звісно ж, про те, що було на серці, що актуальне і що найважливіше.
«Сиджу з братами на нулі.
Довкола рвуться гради.
Коли закінчиться війна,
Коли вже здохнуть гади?
Прийшли до нас, немов орда.
«Освободіть» рішила.
Та стала їм моя земля скловатою могила!»
Або ж:
«В місті Бахмут, що колись
Артемівськом звалось,
Зараз цілих хат майже не зосталось.
Все понищила русня, гієна їх мати.
Ось закінчиться війна – будуть будувати».
Коли ж великокурінець процитував ці римовані рядки побратимам, командир взводу пожартував, що то якось наче по-дитячому. Але автор на це образився, бо ж головне, що, як каже сам Михайло Зімич, у тих текстах – душа, переживання, мрії.
«Рядки якось самі виникли з уяви. Думаю, вони не останні», – каже наш боєць.
Адже бодай так, через вірші, він хоч трохи виливає душу, як кажуть, на папір. Бо ж загалом про пережите, про втрати побратимів не хоче говорити. Переконаний: не на часі і не доцільно. Нині найголовніше – аби швидше Україна здобула перемогу. У її наближення Михайло Зімич ще збирається обов’язково внести свою частку. Адже як тільки трохи підлікувався, повернувся воювати. Захисник вірить: як тільки настане перемога, він обов’язково напише інші вірші. Але однозначно оптимістичні, веселі та про мир у рідній Україні.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
