Біля хатини 80-літньої Анастасії Юсюк із села Скулин Ковельського району велика гора піску. Це внук привіз його, щоб підремонтувати хатину, де виріс. Баба Настя його вигляділа змалечку, а тепер молиться, щоб повернувся з війни. Цю історію розповіла газета Вісник.
В Анастасії Никифорівни було троє дітей. Дві дочки вийшли заміж та пішли жити окремо, а син Володимир привів невістку в хату. Свекруха не хоче поганого про неї казати і за сина не заступається.
– Часто молоді сварилися, але я до них не мішалася. «Бачили очі, що купували, то розбирайтеся самі», – завжди те повторювала. Всяко було. Сварилися-мирилися, а потім розійшлися. Малому Володі тоді десь два рочки було, – зітхає баба Настя.
Мати Іра вибралася, але не спішила сина забирати. Ріс із батьком та бабою. Коли прийшов час іти в перший клас, малий схопив бабу за фартух і тягне: «Пішли зі мною до школи».
– Я йому пояснюю: в тебе є батько-мати, хай ведуть тебе самі. Я стара баба, куди піду? І шо ви думаєте? Мати навіть не прийшла. Пішли мої Володьки обоє, – аж сльози виступають від гірких спогадів.
Володя ще школу не закінчив, як помер батько. Мати жила з іншим чоловіком. Потім Іра захворіла. Лікарі сказали, що вже пізно – онкологія. У 50 літ померла. Зостався Володя круглою сиротою.
«Не раз сидю біля нього і згадую, як син часто повторював: «Володька, гляди бабу. Будеш при бабі, от побачиш». Ніби відчував щось», – пригадує баба Настя.
Стала вона для внука і за матір, і за батька. Хлопець добрий характером вдався і працьовитий. Все помагав. Бабця випроводжала його в армію. Ночей не спала, коли був в АТО на Донеччині, думала, що вже пережила найстрашніші моменти, аж тут почалася повномасштабна війна.
Володимир Юсюк пішов воювати буквально з перших днів. Багато хлопців з їхнього села тоді викликали до військкомату. Хтось повернувся додому, а когось одразу забрали. Старенька бабця нині й до толку доточити не може, де її внук воює. Але постійно поглядає на мобілку – чекає на дзвінок від рідного Володі. Біда, що на хуторі зв’язок поганий, тож серце крається, бо ж буває, що кілька днів не може почути його голосу.
– Я його вигляділа, як рідну дитину, – витирає сльози. – І молюся щодня за нього. Прошу у Божої Матері заступництва. «Матінко наша, пригорни його до себе, бо ж у нього нема ні батька, ні матері. Заступи од ворожих куль», – отако молюся, як вмію… Своїми словами. У серпні його відпустили на пару днів. Яка то радість була! Питаю, де ти служиш, синочку? А він: «Бабо, на передовій». А де та передова, хто зна…
Відпустка вдома злетіла, як одна мить. Наговоритися не встигли, бо Володя все хотів зробити. І вікна пластикові замовив, пісок привіз. Планує веранду підремонтувати, бо розколюється. Бабця Настя дивилася на внука і тихцем сльози витирала. У вісімдесят літ здоров’я вже не те, що замолоду. Підводять ноги, ходить, спираючись на палиці, зір поганий, що й на мобілці не бачить, кого набрати. Дочки часто навідують, помагають, але таки добре було б, якби внук був поруч.
– Зібрався мій Володя їхати, а тут похорон у селі. Його кум Саша загинув на фронті. Двоє діточок лишилося. Такий файний хлопець був, господар. Командир дозволив провести товариша в останню путь. Ой, тяжко то все пережити… – плаче і плаче бабця.
– Смутний прийшов Володька. Зібрав речі і каже до мене: «Бабо, тілько не вмирайте, а правнука від мене ждіте!».
Руслана СУЛІК
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
