21 травня чорним птахом пролетіла Видраницею звістка про загибель односельчанина, військовослужбовця ЗСУ, старшого сапера, молодшого сержанта Павла Васильовича Лукашука, який з весни 2022 року стояв на захисті незалежності України.
За кожним загиблим – своя життєва доля, своя історія, яка проймає до глибини душі, – пише видання «Ратнівщина" - районна громадсько-політична газета».
Павло народився у сім’ї Василя та Марії Лукашуків 13 червня 1985 року. Разом з сестрою діти зростали добрими, порядними, незлими людьми. Та у віці 43 років голова родини Василь Лукашук помер. Хоч діти уже попідростали, але втрату батька пережили досить важко. Згодом Павло одружився з дівчиною Альоною. У подружжя народилася донечка Андріана. Але невдовзі і мама Павла Марія відійшла у Вічність. Сестру доля занесла у Білорусь.
Тож, хоч і мав уже власну сім’ю, але залишився сиротою. Через кілька років у родині Лукашуків народився хлопчик Арсен. Та повороти долі непередбачувані – вони розлучилися. Павло залишився у Видраниці. Жив у батьківській хаті. Їздив на заробітки до Польщі. З найрідніших людей у селі в нього залишилася двоюрідна сестра Наталія, з якою найбільше спілкувався, яка й зараз переживає загибель брата як особисту втрату рідної людини.
Коли почалася повномасштабна війна, Павло Лукашук повернувся із заробітків. Одразу записався в територіальну оборону. Певний час був в ДФТГ, але ще навесні 2022 року мобілізувався у Збройні Сили, бо свого часу проходив строкову службу і знав, що може бути корисний своїй країні.
Староста села Василь Лахтюк розповідає, що Павло був сапером, і то дуже хорошим. З моменту, коли потрапив до лав армії, виконував завдання у Житомирській, Чернігівській, Харківській, інших областях. Кілька разів приходив у відпустку. Під час однієї з них звертався у староство, щоб відновити документи, які згоріли у бойових діях.
Василь Адамович пригадує, що Павло був доброю людиною. Ще до початку війни постійно допомагав у справах, які стосувалися благоустрою села. Коли його кликали на сільські толоки, на прибирання на кладовищі, ніколи не відмовляв. Була в нього й своя особливість – гарно лазив по деревах. Тож його залучали до обрізування.
Двоюрідна сестра Наталія Токарська каже, що постійно переписувалася з братом. Він був небайдужим до долі рідних і свого села. Але тема війни була закритою. Ніколи нічого не розповідав, окрім того, що постійно повторював, що він не має права на помилку:
- Він був сапером, відповідальним сапером, - констатує жінка. – Свою роботу Павло робив ідеально. Хоч виконував важливі й небезпечні завдання, але в нього завжди все було добре. Так мені казав. Понад усе любив донечку Андріану. Як тільки приїжджав додому, навіть до війни, із заробітків, і так само, коли приходив у відпустку, забирав доньку у Видраницю. Вона постійно була тут. Доця була найдорожчим, що нього було. Він дуже її любив і був надзвичайно прив’язаним та відповідальним за неї. Павло завжди посміхався. Він був не просто дуже добрим, але ще й дуже відповідальним. Жодного разу він нікому не відмовив.
Його любов і доброту відчували всі, хто знав Павла. І тринадцятирічна донечка-підліток, яка приїхала провести любого тата в останню дорогу, як ніхто інший, знатиме ціну цієї війни, яка забрала в неї батька. Та й для всієї Видраниці це величезна втрата, бо неабияк шкода добрих людей, які нікому зла не чинили.
Односельчани розповідають, що через кілька днів підрозділ Павла мав іти на ротацію. А так як він займався розміновуванням, то часто переїжджав з місця на місце. От і цього разу казав, що добуває останні дні, а далі їх мають кудись перевести. Не дочекався. Ворожий «приліт» миттєво забрав його життя.
Із квітами, в сльозах 25 травня вийшли видраничани на дорогу, щоб зустріти востаннє навколішках свого Героя. У пам’яті кожного він поставав усміхненим і щирим молодим чоловіком, у якого на життя були великі, світлі плани.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
