Маршрутка стояла на кінцевій. У водіїв – перерва. Двоє про щось жваво гомоніли.
«Ми з журналістами не говоримо», – сказав, як відрізав, один із двох.
Пояснюю, чому прийшла. Для переконливості кажу: розмова – анонімна. Не питаю, як звати. Не дістаю фотоапарат.
Погляди водіїв м’якшають.
«Я б їх повбивав, тих пасажирів», – «з ходу» заявляє один. Перелякано дивлюсь в його очі. Зовсім не злі. Розумію: це він так жартує.
«У мене всі хороші. Всі красиво сидять, усміхаються», – а це вже іронізує.
Слово за словом – розмова «пішла».
...Мій співрозмовник працює водієм аж з 1979 року. Останні роки їздить на міських маршрутах. Раніше – на міжміських та міжобласних.
Далі – його словами.
* * *
«...Подивіться на салон: красивий, підголовнички гарні. Нащо їх різати!? Нащо жуйки клеїти!?? Для тебе ж зроблено, щоб ти сів нормально і їхав. Це люди? Це не люди. Їм лавки треба, як у суді. І ланцюгами прив’язати до них, і щоб їхали...».
* * *
«...Не там йому зупинився. «Бачиш, я стою?» – кричить. Я ж звідки знаю, чого він стоїть?! Думки читаю? Хочеш вийти – натисни кнопку! А він: «У дзеркала дивись». Нерви мені тріпає...».
* * *
«...Колись бабка впала. В маршрутці не було ручок, щоб триматись. А вільне місце було. Тож сядь! А вона говорила по телефону. Я тільки рушив, мусив іншу маршрутку пропустити, трохи пригальмував. «Ба-бах!» – чую. Слова не сказала, сіла. Потім з дочкою порадилася по телефону, записала номер до перевізника. (Я ж все чую) Сидить, мовчить. Доїжджаємо до 40-го. Бабця каже: «Водію, ви бачили, як я впала?» – «Ну, бачив». «Чого у вас нема ручок, щоб триматися мені?» Пасажири кажуть їй: «Тут водій взагалі не винен, вам треба було сісти, чого ви стояли?» Потім її дочка подзвонила диспетчеру, сказала, що в мами синяки, підуть побої знімати. Але на цьому все закінчилось. Отакі концерти...».
* * *
«...Є полка вгорі салону, щоб речі в руках не тримати. Встає жіночка, головою вдарилась. Кричить: «Ну й маршрутка, можна голову побити!» А як ти, жіночко, від міста до міста їдеш? Там же з двох сторін полки!!!...»
* * *
«...Не дивлюся посвідчення пільговиків. Не хочу. Буває, ще не зайшов, а вже бачу, що пільговик. Часом бабка якась зайде, може й немає в неї тих грошей. Вона мені пенсійне показує, воно ж не підходить. Кажу: «Сідайте». Або дає гроші, а руки трусяться… Кажу: «Заберіть». Людина може без посвідчення зайти і сказати, що з посвідченням».
* * *
* * *
«...Часом запізнюєшся, бо аварія сталась чи міст ремонтують. Стоїш у заторі. «Чого запізнюємся?» – питають. А що я маю летіти? Станеш їхати швидше, то кричать: «Ти що, дрова везеш?». Часом кажу: «Ні, брикет»...»
* * *
«...Якось на Рівне їхав. Сидів чоловік. Спав . Сиділи збоку жіночки, говорили собі. Питаю: «У кого нема чоловіка?» Одна каже: «В мене нема». Кажу: «Забирай додому, помиєш, побриєш, як проснеться, то скажеш, що ти його жінка. Будеш мати...»
Доїхали до Рівного. Питаю: «Куди тобі?» – «В Луцьк». – «Ти з Луцька приїхав». – «А чого я з Луцька приїхав?» – «А хто тебе знає?». Як спав, всі гроші повилітали. Позбирав, дав йому. Вийшов на вулицю, підбігли до нього цигани і відібрали чи не половину...».
* * *
«...Не сваряться, що беру багато людей. Розуміють, що треба всім їхати. Я зобов’язаний зупинитись, бо ж кричатимуть, що їхав і не став. А вже ті хай самі вирішують, їхати на одній нозі, чи ні. Я ж їх у салон не запихаю...».
* * *
«...Як на Любешів їздив, грибники весь автобус кошиками заставили. Людей не було куди взяти! Тож візьміть ті кошики десь до себе чи під ноги. Людям стати нема де. Теж думайте трохи...».
* * *
«...Якось було, що три жінки їхали з дитячими візочками. Ну що я буду казати? Тож не скажу, щоб не заходили. Їздить кілька маршруток, що мають простір ззаду. А що вони, будуть чекати їх?..»
* * *
«...Якщо біля мене сідає і по телефону говорить – пересаджую назад. Не треба мені знати, що жіночка їла, коли прала, що робила і що має зробити...».
* * *
«...Так, обганяю часом. А що робити, якщо я їду по графіку – і бачу перед собою маршрутку?! Так, наздоганяю, бо він вже вліз у мій графік і збирає моїх пасажирів. Я змушений його обганяти. Тоді й починаються скандали...».
* * *
«...Їхав на Буковель. Сіла у Львові жіночка. Не бачив, куди вона поклала свою сумку. Під Буковелем виходили дві жіночки з Луцька. Попросили відкрити багажник. Повигрібали звідти все. Приїхали на Буковель, львів’янка каже: «Відкрийте багажник, я заберу свою сумку». У мене квадратні очі. Кажу, що там нема нічого. «Як нема нічого? А де?» І вона зразу наїхала на мене. Кажу: «Чекайте. Якщо ви багаж здаєте водію, ви за його платите, я пишу бирочку, чіпляю її на сумку і потім вам її особисто в руки віддаю. А ті пасажирки всі сумки забрали. Я звідки знаю, чиї вони?»
А в жінки в сумці були гроші, медикаменти, паспорт. Одним словом, все. Вговорила вона мене поїхати туди, де я висадив лучанок. Приїхали. Бачимо: біля готелю чоловік як стояв, так і стоїть. Я спитав, чи в їхній готель ті жіночки пішли. Виявилось, що вони пішли кудись через дорогу. Куди – Бог його знає. Темно. Зайшли в перший будинок і потрапили якраз туди, куди треба. Вийшла господиня і віддала сумку. Ті двоє навіть не виходили».
* * *
«...Треба оновлювати автопарк. Старйо є старйо. Треба, щоб були комфортабельні автобуси, з хорошими кондиціонерами. Часом кажуть: «А чого у вас один люк? А де другий?» Я кажу: «Давайте я зараз ще один проріжу». «А чого у вас форточки закриті?» – «Ну то повідкривайте!». Нє, я зупиню автобус і буду їм відкривати. Хтось сяде, назад закриє, бо йому холодно. Сяде жінка з дитиною. «Бац!» – люка закрила. А комусь жарко. І починається…»
***
«...Взимку холодно. А що ця залізяка – хіба вона щось нагріє? Якщо морози, то часом і не виїдеш на перший рейс. А як ще солярку привезуть літню, то вона як холодець. Колись дали новий автобус, проїхав кілька зупинок, вікно замерзло повністю. Я дірочку протер і сказав: «Далі не поїду!..»
* * *
«...Туалетів нема. Он там туалет (показує на ряд дерев). Колись працював на 17-й маршрутці. На Старому ринку була зупинка. Там всі ходили в туалет. Як спека була, то там неможливо було пройти. Аж очі виїдало...».
* * *
«...Якщо піднімуть тариф – хто буде їхати? Стоїш на зупинці. Їде тролейбус. Всі побігли до нього. Зробіть зараз маршрутку по дві гривні, то її розірвуть. Ніхто в тролейбусі їхати не буде. Навіть поїхати на роботу та вернутися з неї – це вже десять гривень. А якщо треба по місту проїхатись? Раніше, як треба було кілька метрів під’їхати, сідали в маршрутку. Зараз стали частіше пішки ходити...».
* * *
«...Якщо встановлять валідатори, ніхто з водіїв працювати не буде. Яку зарплату будуть платити водію? Три тисячі? То хай самі сідають і їздять».
* * *
«...Водіїв скрізь не вистачає. Працював у нас тут один. Як я почув, що він у Польщі – був у шоці. Він – метр з шапкою від землі. Тепер у Варшаві на автобусі їздить. Дали йому форму, житло. Отримує зарплату тисячу доларів. Вісім годин відпрацював по графіку і все. А тут від’їздив і що заробиш? Три тисячі? За три тисячі проживи. Це й квартиру не оплатиш. Вихід один – їхати за кордон».
* * *
Від автора:
Я так і не дізналась, як його звати, а він не спитав мого імені. Не було типового запитання: «А з якої ти газєти?» чи вже звичного: «Перший? У нас такий канал не показує».
Натомість дядечко-водій порадив виходити заміж за лучанина або їхати по щастя за кордон.
«Що з тої роботи?» – сумно зітхнув. І запропонував кави.
Текст та фото: Наталя ХВЕСИК (Перший)
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
