Ілля Шамріцький народився 30 грудня 2000 року в селі Верба, де проживав з батьками і молодшою сестрою Анастасією.
Він ріс добрим, веселим, ввічливим хлопчиком. Навчався в місцевій школі, після закінчення якої вступив до педагогічного коледжу, – пише газета «Слово правди».
Згодом зрозумів, що йому більше до душі робота з технікою. Тому змінив місце навчання на Оваднівський професійний ліцей, де здобував професію автослюсаря і звідки 2020 року був призваний на строкову службу. Одразу потрапив в Миколаїв у морську піхоту. За кілька місяців підписав контракт на три роки на проходження військової служби в першому окремому батальйоні, став матросом другого взводу 36-ї бригади морської піхоти, за посадою – водієм БТРу.
У червні 2021 року Ілля приїхав додому у відпустку. Він був обдарованою, доброю, відповідальною людиною. Дуже любив свою маму і тому старався приховувати від неї подробиці служби, щоб не хвилювалася. Не було такого дня, щоб син не телефонував до матері. А коли ненька потрапила до лікарні, він, перебуваючи у відпустці на той час, їздив до неї кожного дня у Володимир.
У листопаді 2021 року хлопець останній раз побував удома і останній раз мама бачила свого сина. Невдовзі він переїхав в м. Талаківка Донецької області, де локалізувалася його військова частина. Поовномасштабна війна застала молодого захисника в зоні ООС. 24 лютого почались перші артилерійські обстріли та авіаудари по Маріуполю. Багато людей тоді загинуло. Ілля на своєму БТРі прорвався з оточення, вивіз людей, а сам повернувся на позицію. Від початку березня 2022 року це місто перебувало у повному оточенні військ РФ. Бої не припинялися майже три місяці. Окрім заводу «Азовсталь», одним із місць, де велися тривалі та інтенсивні бойові дії, був металургійний комбінат імені Ілліча.
10-го квітня вранці відбувся черговий сильний авіаудар на це підприємство. Ілля зі своїми побратимами знаходились в чотириповерховій будівлі, у яку влучила авіабомба. Вранці стало відомо, що двох військових завалило бетонними плитами. Одного загиблого вдалося дістати живим з-під завалів, а іншим був Ілля. Очевидцем цієї трагічної події став Данило Шатохін, найближчий друг і побратим хлопця. Саме він першим побачив наслідки авіаудару та впізнав під завалами Іллю. Згодом розповів рідним про втрату.
Загибель цього хлопця – невимовна трагедія. Особливо болісно переносять втрату друзі та рідні. Роман Шимчук, який теж воює, розповідає, що вони з Іллею друзі дитинства. «Ми дуже тепло листувалися. Будували плани на майбутнє. Я йому писав: «Про нас ще складатимуть легенди. Дивись, не помри раніше за мене, бо воскресну і вб’ю ще раз». Сміялися», – пригадує Роман. А посестра Іллі доводить, що хлопець направду герой. Адже він врятував з позиції людей в перші дні вторгнення – вивіз на своїй бойовій машині з оточення побратимів, серед яких була і вона.
Та найбільше кровоточить рана матері, Наталі Миколаївни, яка втратила не просто сина. Він для цієї згорьованої жінки був усім. Ось її щемливо-зворушлива розповідь. «І буде, як буде». Саме так казав мені Ілля, коли зрозумів, що бій буде жорстокий. Вперше тиждень без дзвінка був на початку березня. Ілля ніколи не розповідав, де він, більше розпитував про нас, про сестричку. Останній раз вийшов на зв’язок 6 квітня.
Написав, що у нього все добре. Це означало, що він живий. Я до 13 квітня терпіла, хоча спокою ніякого не було, а потім почала писати у всі відповідні служби, які є у нас в країні. Відповідали, що сина немає ні в списках полонених, ні у списках загиблих. Тоді опублікувала повідомлення про сина у всіх групах з пошуку зниклих військових у соцмережах. Прокидалася і засинала з думкою про Іллю.
22 травня ввечері мені подзвонив його товариш. Зраділа йому, як своєму синові. Він розповів, що його обміняли після полону. Спитала, чи знає він щось про Іллюшу. Так, сказав він, і замовк. Я все зрозуміла без слів. Поки крик і сльози не вирвалися, ще встигла розпитати, як загинув мій син. А згодом для себе реконструювала події того дня. Мій Ілля лишився назавжди в Маріуполі. Я досі не може прийняти смерть сина. Але я точно знаю, що знайду його. Аби тільки настала наша перемога. Я вже і маршрут собі склала. Якщо не знайду останки, то хоча б те місце, де лежить мій син, і там припаду до нього. І він чекає мене. Про це сказав уві сні. Я йому вірю».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
