АТО, Донецький аеропорт, повномасштабне вторгнення…Це історія одного із захисників, якого не зламали ні роки війни, ні особисті втрати, ні фронтова реальність. Знайомтесь: Яків на позивний «Куба». Вольовий. Щирий. Справжній.
Коріння
“Я з села Дорогобуж на Рівненщині. Закінчив Мирогощанський аграрний коледж. Технік-механік. Але не це головне. Головне — бути людиною. І не відвертатися тоді, коли найстрашніше”.
Всі звикли називати мене Куба
“Так повелося ще з часів, коли працював за кордоном — у Чехії, Польщі, Словаччині. Там Яків — це Якуб, а скорочено — Куба. Ім’я прижилося, стало частиною мене, а потім разом зі мною повернулося в Україну. А згодом — на фронт”.
Військовий шлях
“Для мене почався ще у 2009 році. Служив строкову в 95-й бригаді ДШВ — мінометником. Відслужив рік, повернувся додому. Але вже у 2014-му, коли росія почала війну, я добровольцем повернувся в ту ж бригаду. Пройшов снайперські курси, і нас відправили на Схід. Слов’янськ, Піски, Степанівка, аеропорт…”
Донецький аеропорт
“Це — як шрам на душі. 2,5 тижні пекла. Безперервна арта, танки, ніяких ротацій. Але ми трималися. Всі вийшли живими. З пораненнями, шрамами — але живими. Нас було 30–40 військових. На сьогодні понад 60% з них уже загинули, більшість ще на початку 2022 року в боях за Ізюм. Важко це приймати…”
Після війни та повернення
“Після демобілізації 2015 року — спробував жити мирно. Три роки був за кордоном. Але не прижилося. Постійне відчуття, що я не на своєму місці. У 2021 повернувся. А 24 лютого 2022-го о 4-й ранку — дзвінок мами: "Почалася війна". Уже 25-го був у військкоматі. Хотів у 95-ту, але фізично не встиг. Тож обрав 104 окрему бригаду”.
Сьогодення
“Нині я — командир мінометного взводу 59-го батальйону. У моєму взводі 14 бійців. Наразі нам не вистачає військовослужбовців. На сьогодні потрібні — водій й навідник. Якщо читаєш це — приходь. Навіть якщо без досвіду — навчимо. Головне — відвага й бажання. Вік до 40 років. І щоб серце було гаряче”.
Фронт та досвід
“За ці три роки пройшов Торецьк, Покровськ, Запоріжжя, Куп’янськ. Зараз — Сумський напрямок. Всі гарячі точки. З кожної ротації виносив щось нове: досвід, силу, біль”.
Найважче й найрадісніше
“Найважче — втрачати побратимів. Тих, з ким ділив банку тушонки й небо над головою. Це ріже душу. Найрадісніше?.. Мабуть, день без втрат. У війську це і є щастя”.
Про війну
“2014 і 2022 — це різні війни. Тепер усе складніше. Дрони, розвідка, важка арта. Але незмінне одне: фронт тримає піхота. І саме на ній усе стоїть”.
Вільний час
“Якщо такий трапляється — дивлюсь футбол. Колись грав у сільській команді. У підрозділі футболістів поки немає, але хто зна — може, ще зіграємо”.
Родина
“Вдома чекають - мама й тато. Їхня любов — тиха, безумовна, міцна. Вони ніколи не просили, не вимагали, просто завжди були поруч — у словах, у думках, у молитвах. Що б не трапилось, я знаю: вдома горить світло, там мої батьки чекають. Вони — мої тил і мій спокій”.
Порада молодим
“Готуйтесь. Йдіть у тир. Навчіться стріляти. Ваше завтра може бути на війні. Страх виникає від невизначеності. Але реальність така: чітких рамок немає. І треба бути готовим”.
Значення Перемоги
“Для мене Перемога — це воля. Незалежність. Право жити, як хочемо ми. Нам не обов’язково в НАТО. Нам потрібна сильна армія й зброя. І ми впораємось. Ми вже довели, що вміємо тримати удар”.
Фінал цієї історії ще не написаний
“Я не знаю, коли закінчиться ця війна. Але я знаю точно — ми не здамося. Бо ми не для того стоїмо тут, щоб відступити. Поки ворог наступає — ми тримаємось. Поки батьки чекають — ми живі. Поки серце б’ється — буде Україна”.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
