Історія підприємства - це не тільки визначні дати, високі результати та особливі досягнення. Будь-яка історія - це в першу чергу люди, які її творять.
Через життєві долі працівників часто можна дізнатися про підприємство набагато більше, ніж якби вдалося прочитати фінансові звіти або ж отримати щоденну хроніку подій...
Пропонуємо п'ять історій працівників волинської шахти №9. У них шахтарі розповідають, чому насправді в Нововолинську - династії гірників, з якими труднощами довелося боротися, щоб не закрили шахту та чому професія гірника - справжня, як ніяка інша.
«Ми тут не шампунь видобуваємо…»
Вперше у шахту Олексій Кушнір спустився в 2008 році, коли вчився на гірничого робітника. Навчання передбачало два тижні практики під землею.
«Перше враження? Великий льох. Я чув, що є люди, які тільки спустяться і зразу кажуть: не моє, я тут робити не буду. Але в мене такого не було. Може, навіть навпаки – відчув, що справлюся, що хочу тут працювати. До речі, тоді мене перший раз спускав в шахту мій теперішній начальник – Владислав Ігорович Новіков. Тоді він був гірничим майстром», – пригадує Олексій.
Каже, що після школи навіть не задумувався, ким стати. Бо і дід, і батько – шахтарі.
«Дід починав працювати ще на Донбасі. Сам з Рівненщини, але після армії поїхав на шахти. Там і з бабусею познайомився… Вона теж працювала на шахті – підземним машиністом, в ті часи жінкам дозволялося працювати під землею. Жили в місті Сніжне. Там і мама моя народилася. А коли на Волині відкривали шахту №7, і з’явилася можливість повернутися ближче до рідної землі, дід забрав сім’ю і приїхали на Волинь», – розповідає гірник.
Династії шахтарів – справа звична. Часто думають, що це – через безвихідь, бо куди іще йти? Але Олексій Кушнір каже: люди, які так думають – помиляються.
«Я пішов в шахтарі, як тато і дід, точно не через те, що в Нововолинську немає більше куди піти на роботу. Робота шахтаря – непроста і відповідальна, але дуже важлива. Я розумів це змалечку і хотів займатися цією важливою справою.
Ми ж не шампунь чи мило добуваємо... Вугілля – дуже серйозна річ, потрібна не для двох-трьох людей, і навіть не для тисячі, а для всієї країни», – пояснює свій вибір професії Олексій.
«І дід, і батько були шахтарями… надіюсь. що і син прийде до мене на шахту»
На шахті Віталій Кашаюк – вже 11 років. Спершу працював підземним гірником на видобувній дільниці, тоді – зварником, а чотири роки тому перейшов у ремонтний цех механіком.
«Хоч зараз в основному працюю на поверхні, але за шахтою скучати не доводиться. Постійно спускаюся для оглядів чи ремонту… Інакше, мабуть, дуже б не вистачало самої шахти», – ділиться Віталій.
На шахту прийшов працювати – за родинною традицією. Каже, тут працював дід, батько і мама, а тепер – і дружина. Тому над вибором особливо не задумувався.
«У мене сину 5 років. Вже був не один раз на шахті, правда, ще не спускався – маленький. Але я показував, як люди спускаються, як ми в майстерні працюємо… Дуже надіюсь, що син підросте і прийде до мене слюсарем», – ділиться Віталій.
Механік розповідає, що працювати останнім часом стало і легше, і цікавіше. Адже зараз працюють не над черговими поломками, які необхідно оперативно ліквідовувати, а над профілактикою аварій.
«Наприклад, беремо ріжучий пристрій в комбайна, передивилися, підшипники змазали, підтягнули, підкрутили і відправили назад в роботу. А раніше за таке могли взятися вже коли зламається… і хлопці сиділи по чотири зміни, поки не відремонтують», – розповідає працівник.
«Раніше була не шахта, а якийсь прохідний двір. Тепер – дисципліна»
Тетяна Кущ працює на шахті №9 два роки. За спеціальністю – юристка, працювала у суді. Та зрештою доля привела на шахту: спочатку на недобудовану шахту №10, а тоді – на №9.
«Як сюди занесло? Сім’я. У нас всі працюють на шахті: батько – диспетчер, чоловік – начальник прохідницької дільниці, мама була начальницею лісового складу. І всі – тут, на шахті №9. Тато працював раніше механіком, з дитинства пам’ятаю, як автобус забирав його. І вдень, і вночі на шахту їздив… А тепер і сама знаю, що таке шахта, яка це велика відповідальність і непроста робота», – розповідає Тетяна Кущ.
Зараз жінка працює табельницею на дільниці вентиляції і техніки безпеки (ВТБ). Робота табельника на шахті полягає у тому, щоб вести облік шахтарів, які спустилися під землю. Кожен працівник має пару жетонів: один – квадратної форми та інший – трикутної, на які нанесений персональний номер шахтаря. Перед спуском табельник видає ці жетони. Квадратний віддають перед самим спуском працівнику, який керує кліттю, а трикутний здають після повернення нагору. Таким чином завжди можна з’ясувати, хто із шахтарів під землею і чи всі повернулися.
Жінка розповідає: серед позитивних змін, які відбулися останнім часом на шахті, найбільше радіє дисципліні. Раніше її тут… не було.
«Навіть не знаю, як описати. Було так: хто що хотів – те і робив, коли хотів – тоді їхав в шахту… Ніхто нікого не боявся, ніякої дисципліни. Не шахта, а прохідний двір... Їдуть, приїжджають – хто як хоче, і ніхто не звертав на це увагу.
А зараз – по-іншому. Працюють чітко по графіку, по змінах, бо є бажання до роботи. Вже два рази виконали план, отримали більшу зарплату… то й ставлення інше. До того ж, нове керівництво більш відповідально ставиться до організації роботи, контролює», – розповідає Тетяна Кущ.
«Не було одного підшипника… І стояла ціла шахта»
Олег Михальчук на шахті №9 – понад 13 років. Працює в ремонтному цеху електрослюсарем. Проте деколи спускається і в шахту, щоб допомогти підземним працівникам з ремонтом обладнання.
До шахти Олег працював на нововолинському заводі «Оснастка». Після його закриття шукав роботу за спеціальністю, адже має і профільну освіту, і відчуває, що це – його справа. Влаштувався на шахту №9. Проте і тут довелося пережити різне.
«У попередні роки бувало так, що зламався якийсь підшипник, і вся шахта стоїть день, два, три… поки його куплять. А грошей не було. Хоча ціна питання – якихось 200 гривень… Сотні людей стояли, уся робота стояла через один підшипник! Зараз таке важко навіть уявити. Якщо якоїсь запасної деталі і немає на складі, то її оперативно привозять», – пригадує Олег.
«В шахті не пограєшся в якісь ігри. Тут можна бути тільки справжнім»
В Олександра Шарка – 19 років підземного стажу. У 1991 році прийшов працювати на шахту №9, проте через рік… розрахувався. Складна економічна ситуація в державі заставила шукати інший спосіб, як заробляти. Проте у 2001 році знову повернувся на шахту.
Чоловік пригадує: під час свого першого спуску в шахту не міг і подумати, що ця робота стане справою життя.
«Тоді на шахті працювала десь тисяча підземників. Вранці мене в такому суцільному потоці людей, як це буває в метро, занесли в кліть. Потім ми спустились, мене так само винесли з кліті. Далі нас везли на місце потягами, їхати треба було хвилин 20… дорогою я задрімав. Будять... Кажуть, що треба ще кудись вверх лізти. Полізли. Та дорога здавалась безкінечною. І я просто почав задихатись… У нашому крилі працювало три добувні ділянки. Дві – сухі, наша – в воді… Кругом болото, вода… Одним словом, таке собі враження як на перший робочий день. Але вже на другий-третій день на таке не звертав увагу», – пригадує шахтар.
Каже, спершу не було особливого азарту до роботи чи великої любові… Але за якийсь час навіть не помітив, як шахту… полюбив.
«Батько завжди мені повторював: ніколи не загуби самого себе. Це важливі для мене слова. І шахта – це одне із тих місць, одна із тих професій, де ти точно себе не загубиш.
Екстремальні умови, 360 метрів над головою – не розслабишся, до того ж – жорсткий чоловічий колектив… тут не пограєшся в якісь ігри, тут можна бути тільки справжнім, тільки Людиною», – пояснює Олександр Шарко.
«В наш час робити ту роботу, яку ти знаєш і любиш – велике щастя. Я – дуже щаслива людина», – додає з усмішкою.
На шахті «Бужанська» Олександр Шарко пропрацював 16 років. А два роки тому прийшов на шахту №9 головним механіком.
Олександр Шарко каже, що зараз на шахті №9 починається нова епоха: період, коли шахта не просто стане беззбитковою, а почне заробляти на власний розвиток, нове обладнання, підвищення зарплат.
«Ми зараз робимо історію цієї шахти. Її до нас написали ще в 60-х, потім цю історію «поклали», і зараз ми її відновлюємо. Може, і з якимись помилками, але – правильну історію. Ця шахта буде заробляти. Сама на себе і ще й мати прибутки. І сьогодні ми робимо перші кроки для цього», – переконаний Олександр Шарко.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.