І Мона Ліза там - в рушниках. Хоцунь. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Кожен утікав із цього села, як міг. Хтось їхав ще до Першої світової. Хтось не вернувся відтоді, коли німці «екуїровалі всіх до єдіного» - і «кого на вкопи, а кого в Гєрманію». Хтось вернувся і застав «то но дну єблинь».

Тут так і кажуть: дивчєта, єблинь і єблико, єк, прєсти… Це якщо уважно слухати тих, хто не вибрався.

Дехто осів у Сієтлі і тепер пише в журнал «Емігрант», як там воно, в Хоцуні.

Але з діда-прадіда це село називали Хоцюнь. Не інакше. Воно заховалося за блокпостами і болотами. І тримає в собі якусь особливу Волинь. Тут старі баби ще «тємлєть», як добратися до Пінська, але навряд чи коли були в Луцьку. 

І коли у їхніх хатах ми будемо розповідати, що приїхали з Луцька написати і показати той Хоцюнь, то за хвилин надцять вони перепитуватимуть:

«А вите точно з Луцка?».

Так, наче у це складно вірити…

Ну от, «рипортаж» буває такий...

«Рипортаж»

Ми чекали побачити село, яке вмирає. А застали село, яке таки живе.

Директор школи тут ховав усмішку в розкішні вуса і добивав тим, що більше сидить у твіттері, ніж у фейсбуці, бо любить там «когось часом потролити». Тим, що роками читає і передплачує журнал «Всесвіт» і недавно взявся читати «Трактат про лущення квасолі» поляка Вєслава Мишлівського. А ще тим, що фанатіє від британського рок-гурту Pink Floyd... Внук баби Пайки, який носить найпопулярніше прізвище у Хоцуні - Корець, зібрав колекцію гармошок і розпинав нам серця своїм «рідна мати моя…», розтягуючи щосили гармошку з написом «Кубань». Баба Лівачиха сиділа у своїй хаті під портретом Мони Лізи в рушниках і бідкалася, що сини розбіглися світами, а один із них в Білорусі. І хоч вона за кілометрів десять, у сучасних реаліях війни це ой як далеко… На деяких старих хатах ще трималися вивіски «Вул. Леніна», але їх ховали рясні бузки. Натомість стрічками тремтіли хрести-фігури. Тут часто питали, чи «ви не вєрующі?» і часто говорили про те, якою розкішною колись була «ричка», наче тужать за Прип’яттю колишньою, хоч вона топила село так, що досі на кожному кроці тут, на краю Волині, повторює і старий, і малий: 

«Кругом вода, а посередині …Хоцунь».

І весь той «рипортаж», як називали тут нашу мандрівку, був (якщо його просто слухати)  схожий нам на одну велику мантру, що розлого так неслася над Прип'яттю. Вони й говорять: протяжно, без поспіху, іноді хлюпаючи наголосами так, як весло падало б у воду. 

Розповідаючи на «Першому» про найцікавіші волинські села і людей у них, ми реалізуємо медіапроект «Занесло в село», на який зібрали гроші завдяки внескам читачів  на Спільнокошт та підтримці Європейського союзу  і Міжнародного фонду «Відродження».

Цей проект ми виграли ще до початку війни в Україні. Однак події, які зараз відбуваються в нашій країні, щодня нам доводять: ця земля – неповторна в кожному її закутку від Волині до Сумщини. Можливість вільно розповідати про життя у твоїй країні – то одна з тих цінностей, за яку просто зараз гинуть люди. Тому ми вперто це робимо далі. 
«Кругом вода, посередині ...Хоцунь».
Топова приказка у цьому селі)

ХОЦУНЬ. Від Луцька  -  154 кілометри. Традиційно це село минають, їдучи побачити один із найавтентичніших населених пунктів Волині на березі річки Прип’ять - Сваловичі. Хоцунь лишається збоку, а даремно. Село рибалок. Село, де сушену рибу кидали у борщ. Де через хату мають рідню в Білорусі. Де звикли жити так окремо від іншого світу, як тільки можна. 

З автентики у Хоцуні найперше - дорога, ну й криниці-журавлі. Тільки вриваєшся в місцеву цивілізацію, бачиш оперезаного салатовою та рожевою стрічками «солдата Другої світової», наче підв’язав хто його, аби не впав. Якраз навпроти - зупинка, розмальована словами «Слава Україні! Героям слава!». Так і тільки так треба дивитися в очі «радянським монументам».  На плитах - прізвища селян з Хоцуня та сусідніх Сваловичів: Артисюк, Корець, Матейчик, Савчук, Труш, Шкльода…

Поруч теж майже совєтський пам’ятник –  старий магазин. На ньому - трохи букв, які натякають, що раніше тут було щось «повсякд. попиту». 

Тут пахне і хлібом, і порошком, і гумовими шльопанцями, і штучними букетами одночасно. Дві говіркі жінки хутко скеровують до тих, хто в Хоцуні ще більше говіркіший. 

Кажуть, то баба Пайка і баба Лівачиха. Одній - 92, іншій - 93. Ще б пак. Ми записуємо ці дивні кодові назви, щоб точно втрапити, куди відправили.

Заодно виправляють: то у них - не найстаріший магазин, найстаріший - он у дворі, нині виконує роль господарської споруди. 

Магазинів у селі чотири, клуб - один, «медпункта» закрили. Колгосп називався «Волинь». Після того, як він канув в лету, місцевій робочій силі одна дорога - «на зарібки».

Живою у селі лишається школа. Згодом ми спитаємо, скільки тут вчиться дітей, а на це засміються і скажуть: 

«Військова таємниця»…

Анатолій

Анатолій Герель. Жартує, розказує про Сієтл у ...Хоцуні) 

«Колись мені мій товариш казав: ти забився не те що в забите село, а в тому забитому селі у найбільш забитий куток», - говоритиме він. 

Той самий директор, який слухає Pink Floyd. 

Анатолій Герель - у Хоцуні той, хто тримає їхню школу на світі. Так нам казатимуть тут всі. Якби не він, її б не будували. Якби не його ентузіазм, вона уже б закрилася. 

«Я не люблю і світитися, і фотографуватися, бо мій досвід з кореспондєтами такий, шо вони все перекрутять…» - сміявся Анатолій Павлович. 

Наперед перепрошуємо за те, що «все перекрутили»)) 

«Тут була школа - три хати. Йду на перший урок, пам'ятаю, як влупився тім’ячком в одвірок, став потім і думаю: куди я попав?» - згадує він. 

То був 82-й. Повернувся в село, працювавши у школі на Київщині та в сусідніх Бірках. …Проект нової школи школи в Хоцуні згодом він намалював своїми руками. Сам їздив вибивати на неї матеріали. У ту пору його батько, Павло Герель, який приїхав сюди із хутора біля Кортелісів (а це - теж село на кордоні Волині з Білоруссю, тільки  в іншому кутку) і став тут головою колгоспу «Волинь». Школу зводив той же колгосп славнозвісним совєтським господарським методом. 

Тут вдається тримати школу. 
І школа тримає Хоцунь

«Я їздив по області і шукав матеріали, ходив високими кабінетами, пробивав все. А організація з Любешова, якій доручили те будівництво, писала процентовки», - згадує директор. 

Тоді, каже, школа його «і підчепила». 

За кожним словом Анатолія Павловича буде чутися туга за іншим Хоцунем, живішим чи як. Переконує, і це село незабаром чекає доля Сваловичів. Бо навіть якщо ми й бачимо тут яку інфраструктуру, молодь сюди не повертається вже дуже давно. 

У нову школу десь напочатку 90-х ходило до сотні хоцунських дітей. Нині - 32. 

«Але ви знаєте ж, що тепер ми й не школа - філія..?» - спитає він. 

Цього року в Хоцуні не народилося жодної людини. Вмерло - уже п’ятеро. У перший клас йти немає кому. Точніше є одна дитина, але вона єдина. 

Двоє з 32-х))

«От всі про Сваловичі так вже плачуть, так уже ридають, крокодилові сльози ллють. А Сваловичі - то колись було велике-велике село. Німці в 1914 році як прийшли, то зробили там першу в районі електростанцію. Німці зробили…» - розповідає Анатолій Герель. 

Потім на мить задумається і видасть: 

«Але є тут одна перевага: спокій. Солов'ї слухаю, книжки читаю…» 

Він довго розповідатиме про відомих земляків, пуповина яких закопана десь у Хоцуні. Про Василя Матейчика, доктора технічних наук, який знається на екології дизельних двигунів і викладає у Києві. Про Івана Корця, який живе в Сієтлі, працює в редакції протестантського журналу «Емігрант», а нині складає українцями «гумпередачі на війну». Каже, ото недавно йому й скидав щось із Pink Floyd

Згодом сяде на ровера і привезе нам і «Емігранта», і ще один грубий зшиток. Останнє - то спогади діда того ж таки Івана Корця - Михайла Корця, записані його батьком Кирилом у 1975-1980 роках. Про те, що їли, як рибалили, як весілля справляли, як більшовиків зустрічали… 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: А на Великдень підуть «гріти мертвим ноги». Смідин. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

«Роз’їжджєются у світи», – сказали б тут. 
Корець зі штату Вашингтон
Навзаєм присилають додому спогади дідів

У Хоцуні - все просто. 

«Корці, Матейчики, Савчуки і Цюмани - це аборигени. А от Герелі, Матвійчуки, і там всякі інші - то вже «панаєхавші», - пояснюватиме вчитель, невпинно жартуючи. 

Їхати почали ще перед Першою світовою, ген в Америку, «на зарібки». Певне, звідти в Хоцунь і прийшла мода на протестантські рухи. Це село свого часу було одним із центрів протестантизму на Волині. 

Старожили кажуть, що навряд чи хто пригадає, коли в село «прийшли штунди» (так православні називали протестантів, від нім. Stunde – година, – авт.). Нині Анатолій Герель каже, що в радянські роки багатьох за релігійні вподобання «пресували» не на жарт. Протестанта Гната Матейчика, наприклад відправили на Колиму. 

А вчителька Галя з Цюманів довго була героїнею передач на радіо. Про неї пролетарям розказували як про ту, яка всупереч віруючим батькам, вірила «країні рад», а не Богу. Направду, молитовний будинок у Хоцуні був раніше, ніж православний храм. До церкви тут плавали човнами у Бучин або ж у білоруське село… 

Згодом кожен батько тут наказував дітям: вчитися і виїжджати в інший світ. Анатолій Павлович називає це «дифузією молоді» і каже, що радянській владі вона була тільки на руку, бо так «робили єдину радянську спільність». 

Він згадує свої студентські роки, а це 70-ті, як такі, коли добиратися додому в рідне село доводилося дивними шляхами.

«З Луцька в Любешов тільки ходив пазік, і ще літак тоді літав. А потім отак з Любешова на Підкормілля прийдеш, далі станеш з одного боку річки і кричиш: «Перевезі-і-іть!». Там вже хтось чув і перевозив. Хто чув, той ішов і перевозив. Отаке було добирання. Дорога через Маневичі стала, коли вже міст зробили, мабуть, як я на третьому курсі вчився. А тепер зовні тут ніби - все є. Але подивіться: вулиці порожні і дітей мало», - зітхає.

Ми стоїмо біля стенду з обличчями вихідців із Хоцуня. В коридорах так тихо, що чути, як вітер розпинає синьо-жовтий стяг на флагштоці перед школою. 

«Он він - справжній янкі!» - так директор жартує про кругловидого блондина, найвідомішого із хоцунських емігрантів Івана Корця. 

Тепер «янкі»-Іван виїхав десь укінці 80-х. У 2007-му приїздив у своє село. Нині директор час від часу телефонує земляку в Америку. 

«Та він зразу процював на заводі корпорації «Боїнг» звичайним токарем! А дружина його пологи в дружини Ніка Вуйчича приймала… І взагалі Сієтл - центр штату Вашингтон. Ми ж думаємо, що Вашингтон  – це столиця, і там штат Вашингтон, так? А штат насправді - то північно-західна частина США. От дивіться, де Сієтл…» - веде до карти світу в іншому кутку коридору.

«Отут Сієтл, Ванкувер…. А то - штат Вашингтон», - показує директор школи.

І на карті то десь так само скраю великої води, як той волинський Хоцунь. Тільки в іншому закутку планети.

Баба Пайка

У хаті баби Пайки

Баба Пайка лежить у хаті під розлогими яблунями. 

Параска Корець із 1929-го. Вона має добру пам'ять і традиційно є гуру місцевого сторителінгу. Так нам її презентують. 

Ми довго гукаємо у хату.

«Є хто-о..?»

Двері відчинені. З порогу - автентика: кошики, чугунці, алюмінієві миски, груба… З глибини, зрештою, чуємо голос.  Баба Пайка лежить на ліжку, навпроти потрета сина, заквітчаного у рушники. В хаті - світло. На ліжко хутко застрибує кіт і лащиться до бабиних рук. 

«Як вашого кота звати?».

«А я знаю? Кіт та й кіт…» - філософськи відповість та, яку в Хоцуні звуть Пайкою. 

Портрет. Баба й кіт

Вона ледве бачить. Але слухає новини про війну. Вони її змушують згадувати війну попередню. У баби Пайки їх дві. 

«Та война - божа ж бож… Шо там лєгло народу… Теї войни. А цеї вже, бач, кілько? За три місяци кілько розбомбило тих хатей. Да подивись, шо тамика…» - зачинає. 

У 1943-му баба Пайка, 13-літньою, робила крила німецьким літакам на «зилізний фабрици». Це тепер вона так «тємить», що то були саме крила…  Їх вивезли працювати на Третій Рейх «послєднім наворотом» у 1943-му якраз на Трійцю. Тоді «екуїровалі» все її село. Тільки когось - копати окопи для німців, а когось - працювати в Німеччині. Копати окопи пішов її брат, більше не вернувся. Батько, матір та четверо дітей же стали для окупантів робочою силою.

«Ішов, ішов гетой Гітлєр, як казали… Ішов і просто тут став, у Хоцюні. На Прип’яти. Гето ричка, то гето тут стоєли нимецьки солдати, а через ричку - рускє. Вже зробили бой, то я тємлю, що батько нас в льохи повкидали. А там всьо, периничували, екуїровали всіх і вивезли до єдіного. Були три корови мусить, і були вечкИ. І як стали уже виходити, всі порозчікали худоби двери - де хоч уже ходи! І ми вже тоді на хурмАнку. Щось батько був мало взєв, бо якраз кобила жерЕб’єна була, нієк було мніго накласти. Ну, а послє в Дольську вже розпреділили: тиї на окопи, а тиї в Германію. Перед Паскію нас вигОнили, а потім ще трохи тримали в Янови. А на на Трійцю приїхали. Гето так», - згадує Параска. 

«Типер я понімаю, шо то так як
самольотив крила укладали...»

«...ми всі гети: в Хоцюнь, да в Хоцюнь»

«То ми там побули те літо, ту зиму і вже в 45-му освободили. Були на фабрици зилізний. Типер я понімаю, шо то так як самольотив крила укладали. Укладали в таки вставки і буровали такими свердельцями. І ночами навіть були! А посля було якась там таке зданіє було на тобачні знов, та й на табачні була. З теї фабрики, де газети запачували і десь годвозили вже в світ. Те єк чєсом не вспіє, де шось розкидають в тих пачках, то там за гето мона було достати хліба. Хліба було мало. Були молоди, а їсти хотілось. А типер скіки їсти, а вже ни хочеться їсти, бо нима ни зуба», - продовжує. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Кози, масниці і ...«жесть». Хорлупи. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

І їхати з Німеччини в 45-му можна було, «куди хоч», але «ми всі гети: в Хоцюнь, да в Хоцюнь». Верталися вантажівках, по 25 людей у кузові. Ставали митися «на великому возері». Було «народу мніго». Застали вдома згарище. Ні хатів. І єдина на все село яблуня.

«А топіро знов бачиш, які дома стали! А ни було садів ни в кого! Одна в когось одного єблинь була, а типер всєкі виногради! Уже в нас, бач, і кавуни стали…» - хитає головою.

«Всєка добра»

Чоловік баби Параски Кирило був першим рибалкою на село. Вона каже, риби було стільки, що їздив продавати її в Білорусь, сушили її у печі і навіть годували нею свиней. 

«Якеї хоч теї риби було, навіть і не хотілося її їсти. Свині кормили! Теї риби напариш в чигун, да даєш. І линкє, і щупакє, і ліщі такє, і вокунці були, і воюни. Колупалися десь, то і тих воюнив вони найдуть десь. А потім да знов діти стали рибаками. Да тая риба була й була… 

Сушили. Напилимо піч, накладемо соломи... Така лопатка була, на лопаточку її клали по мисочку, да на ту солому, да в піч. Отак сушили. Солона була. А посля їли. І навіть у борщ клали! Всєка добра. Всєка. Любили всєку. А в минькові, то но був хрАпет один», - смачно розповідає 92-річна баба Пайка з Хоцуня. 

У її хаті мало вишивок. У найкращий рушник вбраний портрет покійного сина. Коли баба піднімається з ліжка (а вже має хворі ноги), то усміхається синові. Вишивала, каже мало, 

«Ой моя дитино, я ни мала взору. Бо в мене мати була, три хлопци й батько, да вельми хотів, коб ми но прєли. Мати казала: «Йдіте луччей прєсти, а я вам куплю якіся взори», - усміхається. 

Нині, каже, їі «горичко», бо лежить. Лежить і як тільки вмикає новини, знову чує про війну, знов «ішов гетой Гітлєр». 

Лівачиха

З обох сторін дверей її хати – квіти

Ми так і не допиталися, що чує про війну баба Лівачиха. Йшли шукати хату найкращої на селі майстрині - застали її у дворі. Немічна 93-річна жінка набирала в кошик обрізки. 

Гукаємо раз, два, три. А вона монотонно і надповільно кладе обрізки у кошик, не повертаючи спину. 

Наносили обрізків, як просила, кошиків «зо три». Тим часом вона ледве-ледве йде до своєї хати. На дверях - простою білою фарбою намальована квітка… 

Колись Лівачиха мала за чоловіка голову колгоспу в Хоцуні та сусідніх селах. Її Нестор був з характером, сварився за весь той «хенд-мейд». Вона гляділа трьох синів, малювала і вишивала одержимо.

… «Мої вишивки по цілому світи»

… «Дай пороз’їжджєлися». 

… «Десь у Кіровогради дин, дин на Белорусії, а один уже помер. І брати були, і сини були…  І сама пропадаю голодна й холодна. От в мине ноги попухли так. Да зари тичуть, да я ни можу ходити. Али ж мусово принести дров. О-о-ой дівчєта, дівчєта».

Сидить віч-на-віч із рушниками, іконами та старими рамками зі старими світлинами.  

У кутку, дбайливо вбрана в рушники з картатами квітками, - Мона Ліза. Так лукаво вона дивиться на поліську хату. А хоцунська Джоконда тим часом має 93, «мніго-мніго літ». Нас майже не чує і майже не бачить. Перепитує, чи «не вєрующі», бо по сусідству із нею будинок протестантів, звідки до неї часто заходять тамтешні місіонерки.

Дивом вживаються над її стелею колажі-ікони, які робила сама, вирізаючи образи святих і складаючи їх у рамки. Помічаємо Матір Божу на іконі, намальовану Лівачихою. На стіні вишитий килимок із сюжетом з української казки «Котик і Півник». Є картини. І кожен куток тут прикрашений так, що в хаті хочеться мовчати. Як в церкві

З кожної рамки сміялися до баби її фотографії. Потім нам розкажуть, що Лівачиха була перша модниця на село і завше мала найліпші «шальовки». Це хустки. Он вона, у хустках та у вишиванках - сміється молода. З дітками. Зі старої рамки в порожню хату. 

Над ліжком портрет рідного брата Василя Савчука. Той був місцевим художником. 

«Гетой во, - киватиме вона вгору на портрет брата. - Вже його давно нима. Він сильно малював красіво. Все на світи малював. То держили в райони, щоб він і Лєніна намалював, і  Сталіна, і всіх - такий був до всього. І я трохи бралась», - сумно скаже Лівачиха. 

Уже травень наздоганяв червень. Вона грітиме свою хату, попри літо, «бо вітьор». А вкінці спитає: «Дівчєта, вите точно з Луцка?»… 


Віра. 

Віра Корець. Так насправді звати бабу Лівачиху. 

«В тому Хоцюні сами Корці», - додасть.

Василь

Василь Корець, внук баби Пайки

«А давайте заграю!» - скаже нам того дня Василь Корець

Молодий, двоє малих дітей, дружина. Оце саме, зізнається, «здав свого автомата, бо був у тій теробороні» і на роботу. 

«Був записаний в ту тероборону, а сьогодні автомата поїхав здав. Бо вже на Київ їду, на роботу. Треба якось далі жити. Возьму одну гармошку з собою, де й все. Щоб веселіше… Фірма наша біля Бородянки, де казали, зосталося два будинки цілих. 

А тут так само: во десять кілометрів напраму до кордону. Як з гарячки те все робилося тут, як починалося. І плити тягали, і мішки… Зараз втихомирилося. Треба жити далі. Бо хто знає, що там - попереду», - міркує Василь. 

До 1999-го, поки не збудували дамби,
у Хоцуні під самі городи стояла вода

 

То село бузку і мальовничих хатів


Якби в Хоцуні була робота таким, як він, ціни б йому не було. Він - онук баби Пайки. Ловить рибу, як дід. 

Хоцунь - то музика, каже він. То - гармошки. У цих поліських селах в багатьох хатах грають. У Василя гармошок - сім… 

Пристрасть пояснює просто. Почув, як у друзі грають в Підкорміллі - захотілося самому. Навчився «з інтернету». Купує гармошки так само. Має різні. 

На одній із них напис «Кубань». Бере її, розтягує, яблуні слухають «Пісню про рушник». 

Василь зиркнув на гармошку і додав:

«Кубань», до речі - то ніяка не росія, українська Кубань насправді». 
 

  *    *    *


Провідали Прип’ять. По-тутешньому просто: ріка або ричка. Вибираємося з цього крайсвіта.

Діти на велосипедах штурмують хоцунські піски. Німі стоять хрести-фігури, слухають, як на них тріпочуть барвисті стрічки. Навколо незвично багато бузку. 

На вигрітому сонцем піску, в полі за клунею, сидить жінка і длубає щось поміж рядками ще невеличкої моркви… 

«А який вам той рипортаж треба?» - помічає нас. 

«Як вам тут живеться, під Білоруссю?».

Моркву поле невпинно. 

«...знай, чєйка литить і кугиче»

«А знаєте: а так шкода тих, що воюют, що я вже реву сиджу. Я вже ж баба, а  б’ю масло, да везу грудками туди в Любешов. Бо гроши ни маю. Ну, рису куплю ще.  Але він якби сюда заїхав в той Хоцюнь, то никуда не виїхав!

В силі в нас же ж нема роботи ніякєї, її й не було. Як савєцькій калхоз розкидався, так усе й розкидалося. Воно вже й не одтоді. Воно вимерло. А те молоде не хоче тут жити. Да гето таке наше село. 

Ви думаєте, як був калхоз, то добре було? Я доїла корови, то тридцять день без виходного. Я все кажу: гето ж ни б’ємося ми, а б’ється вже молодь, бо не хоче так жити. І їй хай не нав’язують той радянський союз і ту росію, бо вони її не знають. Вони вже породились без росії. А хто знає, той - що, шкодує росію? Нікагда! Нікагда!

Знаєте, як ми ходили в школу, ми ж співали: «Вставай, страна агромная…», а там далі було:  «і всєх жидов побйом». А чого жидів били?  Так нас учили, таку ми співали пісню в школі (йдеться, як виявилося про дві версії відомої совєтської пісні про «священну войну», з якої згодом викинули згадку про жидів, але в Хоцуні слова першої добре пам'ятають досі, - авт.). І галстуки ж носили, да зірочки… А щудрувати вопше ни треба було йти… Ще вчителька наша така була Настя, каже: «Всьо, щоб ніхто не щудрував, щоб я такої попрошайки не чула!». А нам так же ж хочеться поспивати щодривочку… То ми так: забігли под вокно, завели, заспивали - і назад дьора, щоб нихто ни побачив!

Але тоді скільки всього було. Які пташки тільки неслись, яка рика була красіва! Весна - вже знай чєйка литить і кугиче… Вже ще сніг ни розстав, а вже чєйки кугичуть. А зараз на рици - ничо. Зовсім занепало. 

Ничого, головне - перемогти! Но перемогти! І Крим наш - ни шажочка!» - підняла голову над рядком моркви і усміхнулася. 

Вона – Люба Муха

(...нарешті знайшли ту, яка не Корець). 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК




* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».

* This publication was produced with the support of the European Union and the International Renaissance Foundation within the framework of the EU4USociety project. Its contents are the sole responsibility of of the authors and do not necessarily reflect the views of the European Union and the International Renaissance Foundation.

#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина У Луцьку патрульні зупинили п'яну водійку Nissan
Наступна новина Сьогодні на Волині - високий рівень пожежної небезпеки
Схожі новини