П’ятниця. Останній день, коли на вулицях Луцька (та й не Луцька) майорять палатки з Петрами, Юлями, Кошулинськими і Ляшками… Газети, буклети, черги пенсіонерів… В когось уже: «одні мати»...
Хто ці люди, які мужньо відстояли не один день у наметах? Чи розкажуть про себе? Про свої заробітки? Чим живуть і чи готові сказати: «А будь ласка!..» на просте журналістське: «А розкажіть нам про себе?».
Останній робочий день перед виборами
«Не за тюльку», або «Я вже стара по партіях ходити»
Ми почали з самісінького серця Луцька, з Театрального майдану. 29 березня. 13-та година. Майданом походжає вуличний гітарист Муха і бренькає щось «нетематичне». Народ – як у мурашнику. На вказівником з цікавими місцями в Луцьку тріпочуться прапори: туди підеш – «Свобода», сюди – «Порошенко»…
Біля самісінького переходу стоїть бабуся з плакатом. Його вона написала сама (клянеться).
- Дивіться ж бо, на шматку шпалєрів. Я завжди на шпалєрах пишу, – вивертає нам плакат-самвидав.
Людмила Філіпович. Їй 79. На плакаті у неї: «Здешевлю газ наполовину, лиш затягну під Путіна Вкраїну. Тюлька». Розповідає, що з 90-го року ходить на мітинги. І «ще під обкомом стояла за Україну».
Медпрацівниця. 12 літ трудилася у Залужжі під Устилугом фельдшером. Каже, мама в 70-х роках сиділа в центрі міста під собором і «не давала, щоб його розгородили». Дід її загинув при Брусилівському прориві (перша світова війна), був царським офіцером. Батька вбили під Козятином у Другу світову. Був «на фінській» і прийшов звідти з обмороженими ногами.
- Я плакала зразу, коли мене під обкомом в 90-х називали бандерівкою. А тепер пишаюся (показує на червоно-чорний стяг, який тримає в руці, – авт.). Я ни за шо. Я просто дуже боюся, що пройде Тимошенко. Мушу в таких літах стояти тут і нагадувати людям, що боронь Боже…
Клянеться, що ніхто їй не платить. Колись була в УРП Левка Лук’яненка, але «толку з того мало і стара по партіях ходити вже», то тепер бореться самостійно.
За спиною у Людмили Миколаївни «Свобода», «Солідарність», «Батьківщина», «Громадянська позиція» і «Конгрес українських націоналістів»… Ну, і їхні президенти. В кожного – свій.
Швачка, яка хоче бути перукаркою
Ця дівчинка – саме тепло.
- Можете нам розказати про себе?
- Добре, – всміхнулася.
Очі блакитні. Волосся кучерями. Кращої агітаторки за Кошулинського бути не може. Стоїть у наметі Конгресу українських націоналістів
Їй 16-ть. Юлія Прокопчук родом із села П’яннє Млинівського району, вчиться у обласному центрі «на швачку». Її «попросили» роздавати газети – вона погодилася.
Її намет прикрашає візерунок з вишиванки. Вона теж могла б вишивати сорочки чорним і червоним. Але каже, що не хоче. Бо хоч і вчиться шити, а мріє бути перукарем, тобто – здобути іншу освіту.
- Мені добре, якраз вихідні маю, – розказує.
Тим часом підходить сивочолий чоловік.
- У вас тут хто? Бо я ше не знаю, за кого…
Юля вітається, вправно йому готує газетку.
- Я тако думаю: або Юля, або Ляшко! – ріже правду дядько.
Він би ще поговорив, але ми ж – про своє. Наша Юля називає себе волонтером. Каже, буває, що ображають. Попри це таку-от рутинну роботу в наметах для молодої людини вона вважає нормальною. Крім виборів, Юля підробляє ще офіціантом в РЦ «Адреналін Сіті». А мріє про «маленький бізнес». Вона майструє із бісеру прикраси, вишиває картини, розписує крашанки і вже навіть задумується, як цим заробляти.
Учителька російської 8 років «носить Юлю» в сумці
Намет із Тимошенко. На столі газетки, буклети. На табуреточці у глибині намету, під пильним поглядом Юлії Володимирівни, якась художня книжка. Коли нелюдно, хтось тут підчитує не партійну пресу…
- Я давно за Юлю, – зізнається старшого віку жінка у шубі та шапці.
Кілька хвилин щось шукає у сумочці. Зрештою, дістає з неї карту, згорнуту в «надцять разів» з портретом Тимошенко з косою. Каже, носить цю карту вже давно. Береже вже років вісім (!).
- Я на ту карту кожен день дивлюся. Я так люблю її, шо взагалі. За що? За то, шо вона розумна. Ви подивіться: вона все знає. Їй бумажки не треба. Я як почитаю, як вона розуміє все: і війну розуміє, і економіку, а екологію то вже взагалі, – добиває яскравим спітчем…
За трохи знайомимося. Її звати Ольгіта. Лучанка. У минулому вчителька російської мови та молодших класів. Коли Україна стала незалежною і російській мові навчилися казати «до побачення», Ольга перевчилася і викладала у наймолодших.
Вчила дітей у 21-й школі. Відпрацювала учителем 40 літ. А тому багатьом у цьому місті знайома і своя.
Переконує, «я кожен день би ходила і кричала б за Юлю». Але сьогодні до 12-ї ночі – «і всьо». Так, щоби в наметі і з газетами – стоїть вперше. Каже, «без-плат-но, бо я патріот!». Але колись, працювала секретарем на виборах… судді на одній з луцьких дільниць.
- Списки друкували, все… Суддю обирали. Років 20 назад. Уявляєте? Які тоді вибори були? 99,9! То тепер: за кого хочу. Звичайно, це дуже добре, – сміється.
«Я мільйонер! Стою на палатці за ідею!»
Йдемо далі: в Гриценка просять почекати, «поки підійде колега, бо він це більше любить». Далі – порошенківці. З пакета із полуницями, якого хтось вмостив біля столика, промовисто поглядають на Луцьк очі Петра Олексійовича.
- Я не спілкуюся з журналістами, – скаже суворий чоловік у бордовому фартушку, я ж у ту мить відчую себе останньою сволотою…
Ну, нічого. Нам – своїм шляхом… У свободівському наметі суворий чолов’яга з кашкетом із тризубом та зовнішністю Шухевича гляне так, що вже й запитувати щось перехочеться.
- Я мільйонер! І стою на палатці за ідею! – тризуб на кашкеті аж затрясеться.
- Не ображай мені журналіста, – почую раптом збоку…
Поруч - саме депутат міськради від «Свободи» Микола Романюк (то він став на захист) із партійцем із Підгаєць (село біля Луцька) Тарасом Столярчуком. Недавно останній очолив одне з обласних комунальних підприємств. А я щоразу, як його зустрічаю на вулицях міста, згадую одну незабутню зустріч. Коли у облуправління міліції кидали бруківкою, коли на майдані ставили на коліна Башкаленка, а потім йшли колоною на прокуратуру, я зустріла Тараса та його старшого брата Мирослава (ми земляки і навіть вчилися в одній школі) на сходах біля входу в прокуратуру.
- Лєнаа-а!.. – гукнув тоді хтось у спину.
Обернулася: вони. Просять сфотографувати. Посміялися, сфотографувала. А потім Мирослав Столярчук пішов на війну із ротою «Світязь». Вернувся… Не вернувся, словом. І тепер у мене це фото весь час перед очима.
Нарешті оговталися в наметі Гриценка. Назар Шумчук хутенько вдягає до болю жовтий фартушок у символіці Анатолія Степановича. Йому 28. Працює у Луцьку інженером із програмного забезпечення. «На прохання друзів» стоїть у наметі. Це все, каже, «в основному на волонтерських засадах». Робота така йому не нова, вже працював на виборах в студентські роки, «коли ще Палиця кудись ішов».
Наголошує: стояти в наметі чи ходити майданом і роздавати газети – «ніякого сорому тут нема». А за кого ніколи б не пішов «волонтерити», так «за Вілкула, Бойко, Мураєва».
Бордові не здаються: дзвінок другу
…Їдемо далі. А раптом десь поза Театральним все інакше? На переході біля ЦУМу молодий чоловік хмикне, почувши, як ми з колегою обговорюємо вибори.
- Набрали вже? – гляне на сумку (все, що давали в наметах, я чемно брала).
Знайомимося находу: Віталій із Луцька. Слухає про вибори тільки в Ютубі. І тільки модних блогерів.
- Вибір в Україні є. Варіантів два, – каже. – Або Порошенко, або… Петро Олексійович. Так і напишіть. Все інше – єрунда!
За кілька хвилин, перебравшись на іншу площу, ми робимо другу спробу таки розговорити порошенківців. Білий намет із символікою діючого Президента міцно прив’язали мотузками до фонтану навпроти РЦ «Промінь».
Жінки-агітаторки зразу зайняли оборону. Поправили берети. Опустили окуляри, щоб ліпше нас бачити.
- Доброго дня, перевірка? – збоку добігла ще одна сувора пані.
Та не перевірка, кажу, журналісти такі-то, пишемо репортаж, давайте познайомимося… У дівчат зразу – подив ще той. Гонорово і голосно просять посвідчення. Ми з Іриною дружно кладемо їх на стіл. Читають…
- Преса. Журналіст. Перший… То ви з Луцька? – перепитує.
Далі було «дзвоніть Олесю, хай під’їжджає». Далі телефонна розмова з тим самим дивним Олесем, який так і не назвався, хто він. Пояснив хіба, що раз люди не хочуть, бо «це їхнє особисте», то він їх говорити не змусить. Далі… жінки полегшено зітхнули, бо ми пішли.
Тепер на виборах завжди намет, тоді – «завжди буфет»
Для контрасту шукаємо намети на околиці. На вулиці Конякіна біля супермаркету «Салют» пахне пиріжками з чимось схожим на м’ясо. Тут наметів негусто: аж два. Синіє, бо і Кошулинський, і Тимошенко мирно вживаються на одній зупинці з однаковими кольорами.
Євгенія Дружиніна роздає газети з Кошулинським. Ні на мить не задумується, чи варто їй про себе розповідати. Не ховається. Не соромиться. Лучанка. Сивина вибивається з-під шапки. У партії 8,5 року.
- А як прихильниця – то всі 15. Останні років 10 працювала у «Волиньгазі». Перед тим довго отам (киває вперед на парк через дорогу, – авт.), на «Волтексі»… А хто має стояти? У мене дві мамині сестрички були в УПА. Пішли в ліси і не повернулися. Ліна і Варя Козлюк зі Мстишина. Одній було 17, іншій 19. А мама тоді вже була замужем. Вони були в Луцькій тюрмі, а що далі трапилося з ними, то вже невідомо. Знаємо, що їм там для неплідності сироватку вводили, щоб не плодилися такі українці… Отого я тут, - очі у жінки аж бринять.
Інша тітка, татова сестра була в партизанах «з іншої сторони».
- Вона загинула замість Паші Савельєвої, яка з німцем до Америки втекла і стільки слави заробила. А та загинула, то ще й брудом облили. Діана Коновалюк її звали. Ніхто і слівця ні в якій книжці не згадав. Мама розповідала, що Паша Савельєва скерувала до них на хутір військовополонених, у Діани з одним із них був роман. Їй було 17-ть. Завагітніла і мусила піти до лікаря. Той щось там зробив – і назад вже не вернулася. Ото її замість Паші вони і спалили. Добре, аби вона дійсно вмерла, як ті лікарі сказали, аби не живою… Вагітну чи вже не вагітну… - ми домовляємося із Євгенією, що вона розкаже мені всю історію Діани Коновалюк у деталях для публікації на «Першому».
А з палатки Тимошенко нам уже всміхається інша жінка. Каже, що прийшла постояти замість доньки, бо та побігла «в штаб». Знайомимося. У 60-х вона працювала кореспондентом у Луцьку на радіо, а тепер вже на пенсії. Галина Ліп’яніна. Ми її - про вибори. Вона нас – про журналістську роботу. В пору її юності каже, і журналісти інакше працювали, і намети не стояли.
- Ой, я пригадую дільницю у медучилищі в Луцьку. Як же там було гарно. Тоді завжди був буфет. А там знаєте… якийсь дефіцит завше, щось таке… І танці, весело так, така дисципліна – тоді був інший народ. Спиртне? Ні. Ну, може, десь так. Цукерки, морозиво. Можете уявити, словом. То десь 62 і 65 рік. Але тоді кожен мав язичок на замку, і ніхто своїх емоцій не висловлював. А тут все інакше. Демократія – то добре, але наш народ до неї ще не доріс, – прицмокує Галина Михайлівна.
В спину їй через модні окуляри прицільно дивиться Юлія Володимирівна…
* * *
Прощаємося по-дружньому. Потім ще добру годину разом із таксистом шукаємо намети десь на луцьких околицях. Чи то ми місць «злачних» не знаємо, чи вже помалу кандидати згортали свої «манатки», але околиці були фактично порожніми.
Таксист трапився нівроку. Здер трохи грошей. Всю дорогу розпинався, що «проголосував би за будь-кого, тільки не за одного». Бо раніше «можна було вийти на роботу і заробити (це він про таксування), а тепер виходиш – і нічого».
- Я своїй жінці за кого скажу, за того й буде, – сміявся, поки його машина підстрибувала на луцьких ямах. - То у вас демократія, маладьож…
По обіді фактично спорожнів і Театральний майдан. Від наметів лишилися тільки гарні історії. Про фельдшерку, яка у 79 малює на шпалерах плакати «не за тюльку». Про Ольгіту, вчительку російської мови, яка 8 літ носить у сумочці «Юлю». Про Галину, яка колись працювала на радіо і досі пам’ятає, яке воно на смак, морозиво з луцької дільниці при совєтах. Про Євгенію, її сльози і тяжкі родинні спогади, які болять…
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото: Ірина КАБАНОВА.
P.S. Ніхто тільки не сказав про єдине: скільки грошей заробляє на такій роботі. Ясно, що небагато. Але так хвацько народ з наметів навчився бити себе в груди і запевняти, що волонтерить, що їхні слова про «ідею» викликають хіба… усмішку. Щоправда, то не проблема Ольгіти, Галини Михайлівни чи Назара. То вже проблема тих, чиї обличчя майорять на їхніх наметах. Їм з цим жити, хочеться вірити, що їм з цим боротися. А нам… Нам – скоро обирати.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.