У Луцьку вшосте відбувся захід Fuckup Nights. Це міжнародний рух, учасники якого розповідають про провали у професійному житті. Fuckup Nights вісім років тому заснували айтішники у Мехіко, яким набридли «стандартні» заходи, де лише діляться успіхами. Відтоді зустрічі в такому форматі проводять у понад 90 країнах.
Організаторка луцького заходу, засновниця PRO Business HUB Юлія Євпак каже, що невдача – не те, чого варто соромитись. Без цього не буває жодної успішної історії.
«Перший» сходив на шосту вечірку луцьких факаперів і записав найцікавіші історії.
Замість гарячої води в ресторані принесли чашку дрібно нарізаної зелені
Елла Яцута, директорка літературного фестивалю «Фронтера», співзасновниця мистецького об’єднання «Стендаль»:
«Ми почали свою організаторську діяльність на другому курсі університету, створивши об’єднання «Стендаль». Подумали тоді, що треба, щоб письменники приїжджали не тільки в Київ чи Львів, а й Луцьк.
На другому курсі ми взагалі не мали уявлення, як проводити якісь заходи, тому робили так, як вважали за потрібне. І, власне, наша перша подія – наш найбільший факап.
Троє студенток запросили письменника Любка Дереша. Чому його? Бо нікого більше не знали. Хотіли вразити і автора, і весь Луцьк. Хотіли, щоб про нас говорили, як про людей, які організовують нестандартні, цікаві заходи.
В романі Дереша «Культ» головні герої – це підлітки, які курять, напиваються і шукають сенсу життя. Там є уривок, де вони ставлять виставу. І ми вирішили зробити це на своєму заході.
На той момент я думала, що режисер абсолютно непотрібен. Є текст, є люди, нащо мені ще хтось?
Уявіть, на сцені – старий радянський телевізор, старий унітаз, бумбокс. Головний герой викрикує вірші Жадана, Андруховича, намагаючись перекричати попсу, що грає з бумбоксу. В цей момент позаду нього в звабливому одязі танцює дівчина, потім вона бере журнали на кшталт «Наталі», «Ліза», підпалює їх і кидає в унітаз. Що б ви розуміли, ми це все робили в клубі «Сучасник». Коли журнали летять повз унітаз на дерев’яну сцену, хапатись за серце починаємо ми, директор і всі присутні. На щастя, не акторка. Вона продовжувала танцювати навіть, коли гасила журнали.
Паралельно з цим хлопець, який читає вірші, розбиває на друзки магнітофон, з якого грають «Руки вверх». Окремо хлопці грають якийсь рок. І все це разом перетворюється на вакханалію звуку. Збоку ще стоїть старий телевізор. Нам з дівчатами-організаторками сказали, якщо його розбити, він може вибухнути. Ми ж вирішили покластися на Господа Бога, стали і молились: «Тільки не вибухни, тільки не вибухни». На щастя, не вибухнув.
Але знаєте, що? Ми місяць ставили цю виставу, 10 хвилин показували, але ніхто в залі не зрозумів, про що вона. Ніхто не зрозумів, нащо ми розхерачили все, що було на сцені. Навіть Дереш, який це написав. Ми кажемо: «А зараз автор пояснить, що тут щойно відбулось». А він взагалі не вкурює. Що б ви розуміли, Дереш – суперспокійний. Він виходить і каже: «Мене, напевно, забанять на цьому форумі, але це повний… капець». Минуло 7 років, а Дереш досі нас пам’ятає. Коли бачить, каже: «А, це ж ви «Стендаль», який колись поставив виставу».
Отож, якщо вам здається, що є якась робота, яку ви швидко можете опанувати самостійно, ви не праві. Шукайте спеціаліста».
***
«Пані Оксана Забужко – доволі вибаглива жінка. Приїжджає вона до Луцька на літературний фестиваль, ми її селимо до готелю, який на той момент вважали хорошим. Вона пропонує вийти до готельного ресторану випити кави. Ми приходимо, молимось, щоб все було ідеально, бо вперше запросили її до нас, вперше щось таке організовуємо. А в неї наче горло боліло і вона просить офіціанта: «Принесіть, будь ласка, склянку окропу». Проходить хвилина, дві, п’ять, десять.
Уже і каву, і їжу принесли, а води все нема. Врешті офіціантка приносить склянку дрібно нарізаного кропу. Тепер Оксана Забужко розповідає цю історію про Луцьк, де тільки може».
Фестивальні декорації вивезли на смітник
Юлія Євпак, очільниця PRO Business HUB, організаторка Fuckup Nights Lutsk:
«У мене був досвід роботи у Луцькій міській раді, де ми організовували святкування, фестивалі. Може, я вам відкрию секрет, але вже років 15 у Луцьку є фестиваль «Солом’яне диво». Якщо солом’яне диво, значить має бути солома. Отож Луцька міська рада купує 100 тюків соломи, ми їх розставляємо на Замковій площі.
Але в мене у відділі працював чоловік, який туди потрапив, бо хтось його порекомендував. Таке в міській раді буває. Він мусив прийти на локацію першим о 6:30 ранку і проконтролювати прибирання.
Я виїжджаю на локацію о 7 ранку – жодного тюка немає. Питаю: «А де тюки? В нас фестиваль за 2 години». А він каже: «Так їх прибрали комунальники». Я питаю: «Чого?», а він: «Нууу, щоб гарно було».
Я дзвоню в ЖКГ, питаю, чи можуть повернути машину з тюками, а мені кажуть, що вона вже до Брища доїжджає, крім тюків там ще купа сміття.
Було сумно і бідово. Але висновок простий – якщо людина потрапила на роботу не за конкурсом, а якимись обхідними шляхами, чекай від неї біди».
Читати також: «У нас не просто тусовки, ми змінюємо бізнес», - засновниця PRO Business HUB Юлія Євпак. ІНТЕРВ’Ю
Співорганізатори фестивалю зробили небезпечне ристалище для лицарських боїв
Сергій Ващук, очільник клубу середньовічного бою «Айна Бера», організатор фестивалів:
«Ми організовуємо фестивалі не тільки у Луцьку – інколи працюємо на виїзді. Роки 3 тому робили фестиваль у славному місті Галич. Гарне місто, класна локація, але є нюанс. Фестиваль партнери назвали «Галицьке лицарство», але на лицарів виділили найменшу частину кошторису.
Ми телефонуємо і кажемо: «У нас будуть масові бої, потрібне нормальне ристалище з максимально міцною огорожею, щоб все було безпечно для глядачів». Нам покивали. Щоб ви розуміли – лицар важить 70-90 кілограмів + 30 кілограмів обладунків. До того ж ці всі тіла бігають, врізаються один в одного, б’ються важкою зброєю.
Приїжджаємо на локацію і бачимо чотири стовпчики, ледь забиті в кам’янисту землю. А між ними – планки на саморізах. Ми дивимось на це і питаємо: «А в вас медицина тут є? Хто трупи буде збирати?». А співорганізатори: «В смислі? Ми ж тут з мужиками попробували побігати, повтаранюватись один в одного – все тримається».
До того ж, щоб ви розуміли, на дводенний фестиваль приїхало всього 12 лицарів. А до нас ще й домахуються: «А давайте ви довше поб’єтесь, бо тут група запізнюється, давайте ви затягнете програму». Кажу своїм хлопцям: «Робимо останній бій, а ви розваліть цю конструкцію, щоб вони зрозуміли, що це нікуди не годиться». Епічно розкидали, глядачі задоволені, підходять організатори і кажуть: «Ей, в нас же ще завтра бої… Ви зберіть ристалище назад».
Посеред фестивалю фотограф потрапив в лікарню з апендицитом
Тетяна Власова, PR-директорка Одеського міжнародного кінофестивалю:
«Минулого року о другій ночі під час фестивалю мені телефонує топовий фотограф нашої служби і каже: Я в лікарні з підозрою на апендицит». А ще пів фестивалю попереду. Я його дуже люблю, але перше моє питання – а хто ж буде знімати?
Я починаю телефонувати нашим, щоб перевезти його в партнерську клініку. Дуже нервуюсь, бо всім дзвоню, а вони сплять. В результаті йому таки роблять операцію.
6 ранку, невдовзі почнуться події, а мені потрібно швидко знайти фотографа, який його замінить. А це доволі непроста робота: багато зйомок протягом дня, відбір кадрів, ретуш – це все закінчується далеко за північ. І так – 9 днів поспіль.
Врешті, знаходжу людину, швидко вводжу її в курс справи і вона працює. Але фотограф, який захворів, досі згадує, як через день я йому телефоную, запитую, як він там. Він каже: «Та мені так погано, відходжу після наркозу».
А тоді відбувається такий діалог:
– А на якій руці у тебе крапельниця?
– На правій.
– А ти можеш попросити, щоб тобі її переставили, бо нам трохи треба фотографії поретушувати.
Я себе просто ненавиділа в цей момент, але він мене зрозумів і сказав: «Добре».
Висновок: потрібно мати не лише чіткий план, а й план Б, який в разі чого допоможе розрулити будь-яку проблему».
Взяла на роботу людину, через яку боялась приходити у власну майстерню
Ольга Шипелик, засновниця бренду одягу «Шипелик» та студії декору «Artichoke decore», Віталій Петренюк, CEO Ninesquares.studio, обоє – молодіжні пастори у протестантській церкві:
Віталій: Багато років тому в молодіжці, таборах, які ми організовували, намагались економити на всьому. Одна з цих речей – трансфер. Звичайні ціни нас не влаштовували, ми намагались знайти щось дешевше. Був один хороший дядько, приємний, веселий, від нього було мінімум проблем. Але біда в тому, що всі свої гроші він спускав на гру в карти, тому на ремонт його Спринтера нічого не лишалось.
Ольга: Одного разу ми їхали в Дніпро добу. Проблеми почались одразу: спочатку в Дачному згоріла якась свічка – ми довго шукали заміну вночі, а в Рівному на повному ходу на вузенькому мосту з одностороннім рухом на ходу відпало колесо. Колесо знайшли на шиномонтажі під ранок. В результаті на якусь християнську конференцію ми приїхали дуже втомленими, весь день спали, а потім ще добу їхали назад.
Одного разу нас навіть мій тато з-під Києва їздив забирати. Ми дуже довго сиділи на об’їзній трасі, бо знову щось зламалося.
Ми неодноразово їздили з цим чоловіком. Завжди знали, що це ризик, але свідомо йшли на нього, бо хотіли зекономити. Думали: «А давайте помолимось. Ми ж віруючі – раптом це допоможе».
Віталій: Але це в минулому. Ми зрозуміли, що оптимізація витрат має свою межу.
***
Ольга: Коли я була ще юна і сором’язлива, взяла на роботу в майстерню одну людину. Вона була настільки харизматична, що в результаті мені було дуже страшно приходити у власну майстерню. І я працювала по кафешках.
Ви так не робіть. Якщо боїтесь ходити на роботу, напевно, вам треба попрощатись з цією людиною, якщо ви її керівник. Тепер я намагаюсь такі речі з’ясувати максимально швидко. Якщо з цією людиною нам не по дорозі, я так і кажу: «Ти класна, в тебе все вийде, але не зі мною, бо я тебе буду боятись і не прийду на роботу».
Текст: Віта Сахнік