Віктору Лопаті – 93. Він народився, виріс і прожив більшість своїх років у Лисичанську. Тепер же місто зруйноване та окуповане росіянами. А чоловік налагоджує життя у селі Княгининок, що біля Луцька. Вперше, за винятком служби на флоті, він так довго поза домом.
І вперше цілих шість місяців був без гітари, на якій грає 87 років! Раніше ми писали про те, що чоловік дуже сумує за інструментом, який лишився в Лисичанську. На щастя, наші читачі змогли знайти таку ж семиструнну гітару. Тому будні Віктора тепер минають значно краще.
«Якщо нас притулити до теплої стіни, ми ще ого-го», – жартує він.
Ось історія чоловіка, який своїм оптимізмом та стійкістю здатний надихнути багатьох. Далі – пряма мова.
«У 33-му мама казала нікуди не йти самому»
Я народився в Лисичанську у 1929 році. У 33-му, коли був голод, мав 4 роки. Ми тоді не голодували: батько працював кочегаром – отримував картки на продукти, та й у містах ситуація була краща, ніж у селах. Але пам’ятаю, що мама тоді казала: малих дітей крадуть, нікуди не йди сам. Хоча я тоді вже ходив до бабусі, знав дорогу.
Якось не послухався, пішов, то знайомі дівчата перепинили, завели до себе, нагодували супом і ввечері привели додому. А там вже паніка – бігають, шукають.
***
В 1941-му, коли почалась війна, мені було 11 років.
На цьому наше дитинство й закінчилося. Бо яке дитинство, коли бомби падають?
Лисичанськ стоїть на пагорбах. Там – склозавод, там – содовий. Усе розкидане. 8 липня 1942-го німці почали скидати бомби з літаків. Тільки чути гул: вуууу, вуууу.
У нас хата «рублена» (складена з дерев’яних брусів, – ред.) – скрипіла, хиталась, але не розвалилась. Мабуть, якби була збита, розсипалася б.
Вибухи замовкли, я тихенько двері відкриваю: там – горить, там – дим, хтось кричить: «Допоможіть».
За те бомбардування 650 людей вбило.
А потім німці на мотоциклах – по хатах. Усе казали: «Курка, яйко, млеко».
Потім під Старобільськом захопили наших у полон і гнали етапом. Один полонений попросив води набрати з Сіверського Дінця. Я скочив. А німець кованим сапогом як вдарив, то я аж покотився. Автомат наставив. Міг і вистрілити, але не став.
Батька аж у 1943-му призвали, бо мав бронь від заводу. Але він потім навіть на Японську війну потрапив.
Ми ж то вчилися, то не вчилися. Навіть пам’ятаю пару слів німецькою зі школи.
А потім у Лисичанську передова стала. Населення етапами гнали. На ніч у церкві закривають, а вранці відкривають і на поїзд 15 кілометрів женуть. Саджають і везуть у Німеччину на роботу.
У нас в хаті зібралися родичі: материні сестри, купа дітей. Які там до війни пожитки були – мама вузлик зібрала, і ми тихенько втекли. Приїхали аж у Єнакієво Донецької області. Коли Лисичанськ звільнили, повернулися.
Пішли в школу. Там давали по малесенькій булочці і ложці цукру – ми ж виснажені були. Вдома перебивалися перловкою.
У 1945-му році батько повернувся. Пішов на ТЕЦ працювати, а мама – в їдальню училища. То стало легше.
Тоді в Лисичанську все розбите було, але все одно не так, як зараз…
«5 років на північному флоті. Холодрига страшна!»
Мені всю дорогу не везло. Закінчив сім класів, подав документи в технікум, але погано дружив із математикою і не пройшов. Потім у плодово-овочевий технікум – знов не пройшов. Але директор сказав: «Приїжджай 15 вересня, всі 100% ніколи не приходять, то будуть місця».
Провчився трохи – і тут знов екзамен з математики. Я не здав. Батько сказав: «Ну, раз не йде учоба, значить, треба шукати роботу».
Шукав, але в 49-му призвали в армію. 5 років служив на північному флоті. Молодь на війні вибило, а старші служили по 8-9 років – їм треба була зміна. Тому нас так надовго призвали. Потім уже зменшувався термін: чотири, три роки…
Яка то важка була служба! Холод собачий. Баренцеве море, «маленьке» корито – крейсер «Чапаєв». Висотою, як п’ятиповерхівка. Більше тисячі людей екіпажу.
Два рази по місяцю відпустку мав. З Мурманська в Лисичанськ 10 днів давали на дорогу.
А так то у звільнення за полярним колом нема куди ходити. Тільки лохина, чорниця, морошка, яку там ніхто не збирав, бо людей мало. Цілі галявини. Ми, як наїдалися, то всі сині ходили.
По 15-20 суток у морі на маневрах. А потім поповнили запаси прісної води, мазуту – і на нове коло.
На стоянках єдиною розвагою були кіно і гітара. З тих фільмів я мелодію відразу вловлював – слух добрий. А слова записував, щоб запам’ятати. Вийшов товстий такий зошит. Командир якось побачив, то не насварив, а навпаки – сказав зробити струнний оркестр.
Хлопці аж танцювали, коли ми грали.
***
Після служби пішов у вечірню школу для робітничої молоді, щоб закінчити 10 класів. Міг оформитися в колгосп садоводом працювати, але графік ненормований. Подумав, коли ж я у школу буду ходити.
А вже після навчання різноробочим на будівництві трудився, потім – у шахті. Скільки там жінок тоді працювало! На лебідках, підйомниках, машиністами електровозів…
Я сам п’ять років попрацював машиністом. По коліна – болото. Забурився вагон – лізеш його діставати. Руки по лікті завжди у багнюці. Через це пішли чиряки під руками. Дільнича терапевтка сказала змінити місце роботи, інакше вони стали б хронічними.
Тому пішов на содовий завод. А потім ще на пару років вернувся на шахту.
З 79-го року на пенсії. Часом кажуть: «Ти вже багато грошей у держави забрав». А я при чому? Хіба я це вибирав?
***
Як будинок зводив, брав позику. Сусіди донос написали: «будується на нетрудові доходи». То я пішов до начальника міліції, показав документи.
А тим, хто доніс, сказав: «Дівчата, ви не думайте, що розумніші всіх. Згадайте мої слова». Одна з тих трьох через два місяці вмерла, а в другої – пожежа вдома і 5-річний хлопчик задихнувся.
Я казав: «Ніколи не робіть людям зла, бо воно вертається. Такий Закон Божий. Завидки вас хапають – то беріть позики і самі будуйтеся. Мені ж манна небесна не сиплеться».
Читати також: «В українців закінчуються гроші. Європа мусить робити більше», – волонтерка Наталія Ариванюк
«Фашисти російські окупували Лисичанськ»
У 14-му році до нас не дійшло. Путіна стали матюкати: «Що ж ти робиш? Для чого грабиш і убиваєш? Ми ж слов’яни, як і росіяни». Це ж треба так вбити в голову, особливо молоді їхній, що українці – це фашисти.
Думали, може, на тому зупиняться. Переговори ж були.
А 24 лютого – вибухи. Ми в погребі майже весь час сиділи. Тільки приготуємо щось – і назад.
Ціни на продукти все росли. Поки були гроші, брали. А потім вони закінчились. Пенсію ж перестали давати, бо пошта закрилася. Тоді й вирішили їхати. Голодний же не будеш сидіти.
14 квітня побачили «швидку». Сказали: «Нам треба у Краматорськ». А водій: «Сідайте, в вас 5 хвилин на збори». Так, у чому були, і поїхали. Тільки документи встигли взяти. Каструлі ж з собою не потягнеш.
Він включив сирену і на жодному блокпості нас не зупиняли. Приїхали в Краматорськ, а звідти поїздом у Рівне, тоді – в Луцьк.
У нас тут ні знайомих, нікого, але зустріли як рідних.
(Віктор Лопата живе з донькою, онуком, його дружиною і двома правнуками у Княгининівському ліцеї. Завдяки тому, що дружина онука – вчителька, родина зможе залишитися у кімнаті і після початку навчального року, – ред.).
У будинок наш трохи вдарило, скло вилетіло – знайомий сказав. Все інше ніби ціле, але там і брати нема чого. Росіяни можуть і поселити когось – вони так роблять, коли господарів довго нема.
***
У Лисичанську часом казали: «Та там западенці». А я відповідав: «Треба в першу чергу дивитися на себе. «Западенці» – такі ж самі люди, як і ми. Українці. Тільки трохи говір відрізняється. Ми балакаємо, а вони говорять».
Я сам на заході досі ніколи не був. Тільки й чув по телебаченню: на заході – дощі, на заході – зливи. Все думав: «Ото везе людям, а ми посадимо огірки – і скільки не поливай, не ростуть».
***
Чого я такий оптиміст? Бо всім кажу: «Не накручуйте себе. Пропускайте мимо вух». Жінка в мене була трошки імпульсивна. Настрою вранці не мала. Бурчить, а я мовчу. А через пів години питаю: «Ну що, вже все пройшло?» Каже: «Так». І всі цілі – ніяких скандалів.
Щоранку роблю п’ять вправ. Розтираю вуха, шию, перенісся, щоб гаймориту не було, голова не боліла…
Ходжу навколо гуртожитку, пісні мугикаю. Бо, якщо не співати, голос сідає. Отак і живу. Чекаю, коли звільнять Лисичанськ. Його фашисти російські зайняли – їхати туди не можна. Не треба нам ні російські паспорти, ні референдум їхній.
Читати також: «Перший кінь стояв у …гаражі». Історія Антоніни Гордійчук
З гітарою – з шести років
У мене гітара розіграна вдома. Ніколи так довго не був без неї. А оце пів року через війну.
Граю з шести років. У мене це в генах. Мама грала і навчила мене. Казала, що вже в три роки щось мугикав. Батьків брат грав і співав. То мені гени з обох боків передалися. Усе життя грав, співав на гулянках, днях народження. Так швидше і цікавіше проходить час. У хоровій капелі був – у мене тенор.
(Нещодавно колишня редакторка стрічки новин «Першого» Юлія Галецька подарувала Віктору нову гітару. Таку, до якої він звик – семиструнну. Тепер чоловік відновлює майстерність, – ред.).
Гітару треба розігрувати, щоб звук хороший був. Та й пальці відвикли – вправності бракує.
Ще і їй, і мені треба натренуватися.
Текст: Віта Сахнік
Фото і відео: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.