Понад 20 років лучанка Антоніна Гордійчук присвятила коням. Спочатку навчалась їздити верхи сама, а зараз ділиться досвідом з іншими у клубі оздоровчої верхової їзди, рекреації та соціальної адаптації «Антарес».
Коні – її пристрасть. Їх вона сприймає як особистостей, а верхову їзду – як спілкування.
Антоніна навчає розуміти тварин на глибокому рівні. Проводить заняття з оздоровчої верхової їзди та іпотерапії для людей з інвалідністю, військових і їхніх дітей на благодійній основі. Також допомагає тваринам, які постраждали через війну.
Все це робить у вільний від роботи час. А працює вона доценткою на кафедрі економіки Луцького національного технічного університету. Має дві вищі освіти й здобуває третю.
Про всі грані свого життя розповіла «Першому».
«Коні дуже чесні, на відміну від людей»
«Кіт нявчить, як повітряна тривога!» – вигукує Макарчик і дзвінко сміється. Біля його ніг крутиться руде кошеня. Худе, з великими очима. Хтось підкинув на ферму.
Котик ознайомлюється зі своїм новим житлом. А це 10 гектарів – доведеться добре розім’яти лапки.
Тут є 30 коней, поні, кури, страус, кіт Муся. Деколи заєць може прибігти чи куріпка вилетіти. Сумно не буде.
«Добре, якщо коні живуть з іншими тваринами, – пояснює Антоніна. – Тоді вони не такі полохливі на відкритому просторі».
Допомагають доглядати за тваринами учні клубу. Сьогодні дітей троє – Макарчик, Ліля та Устинка.
«Стайня – це дім коней. У мене тут дітки не бігають. Вони поважають тварин. Завжди має бути діалог між людьми та кіньми», – каже тренерка.
Діти самі готують тварин до їзди. Чистять їх, одягають спорядження.
Антоніна переконана: не можна використовувати коней лише як прокатний варіант: прийшов, поїздив, пішов. Важливо доглядати за ними й амуніцією.
«Для мене кінь – це особистість. В учнях я перш за все виховую повагу і любов до тварин, – ділиться жінка. – Коні дуже чесні, на відміну від людей. Не здатні когось зрадити. Дуже добрі. Розумні».
До них бажано не йти з поганим настроєм – все відчувають та віддзеркалюють. Якщо людина боїться, у неї виділяється адреналін і тварини це вловлюють.
Не можна підходити ззаду, а також кричати. Все має бути спокійно.
«Коням теж потрібен педикюр»
Діти готують Адель, Лесика та Орлика. Малі рученята вправно виконують всі дії. Антоніна тим часом розказує історії коней.
Адель виростили з лошати. А от «хлопців» врятували від тяжкої праці. Їх забрали з Карпат, де вони возили ліс.
У Лесика залишився на потилиці слід від ланцюга, тож кінь має спеціальну вуздечку, яка не травмує шрам. В Орлика через поганий догляд були проблеми з ногами.
«Людина робить собі манікюр і педикюр. Так само треба для коней. Для цього запрошуємо майстра з Івано-Франківська. У нього є спеціальні інструменти», – Антоніна погладжує Лесика по шиї. Очевидно, йому це до вподоби.
На фермі багато коней, яких врятували від тяжкої праці або бійні.
Один знайомий Антоніни жартував: «Напевно, ті коні дуже гарно вміли молитися, що потрапили сюди, як на курорт».
А тут справді, як в санаторії. На випас ідуть на світанку. Вільно собі гуляють по території. Повертаються у стайню ближче до 18 години.
Тварини-терапевти працюють максимум по годині в день. Решту дня відпочивають на вільному випасі, оскільки їм потрібне спілкування між собою та перебування на свіжому повітрі, щоб відновитися.
«Чоловік подарував коня на весілля»
Поки учні несуть сідла, жінка розповідає, з чого все почалося.
Їздити верхи – мрія дитинства. Вона здійснилась у 20 років, адже в малих містах кінних шкіл не було. Тоді батьки купили кобилку Маню.
Згодом стало відомо, що вона була у спорті. Отримала травму. На одній нозі мала розірваний м’яз. Їздити на ній не можна було. Тварину підлікували й залишили в себе. Зараз Мані 22 роки й вона насолоджується вільним конячим життям у табуні.
«У Луцьку була лише одна конюшня, «Західна зірка», але місць там не було. Кобилка стояла у нас вдома. В гаражі! Років два. Так ми навчилися поважати одне одного: ми – її, вона – нас… Іноді відв’язувалася і витоптувала город біля хати. Ми тоді усі разом ховалися від гніву мами», – згадує Антоніна.
Потім перевезли тварину на іподром, що біля зоопарку. Там вона була на випасі майже цілодобово.
Другим конем став Гапоша. Це подарунок чоловіка на весілля.
Антоніна називала його «чорною перлиною» стайні. Вороний. Статний. Із зірочкою на лобі. Був улюбленцем людей. Любив, коли його фотографували.
Коли Антоніна навчалась в аспірантурі в Києві, мала наукового керівника з Національного університету біоресурсів та природокористування України. Там є кафедра конярства, а поруч – іподром. Туди ходила навчатися верхової їзди. Це стало розвантаженням після наукових обговорень.
Читала книги про коней. Дивилась відео.
«Але основне – живий екземпляр книги з конярства стояв у мене вдома. Тому навчалася швидко, хоч деколи на власних помилках», – каже жінка.
Мала декількох тренерів. У кожного почерпнула щось для себе.
Потім були різні курси. Зараз продовжує навчатися – завершує магістратуру з фізичної терапії та ерготерапії (працетерапії, заняттєвої терапії – комплексу реабілітаційних заходів для особи із порушенням психічних або фізичних функцій організму, спрямованих на відновлення повсякденної діяльності людини з урахуванням наявних фізичних обмежень – авт.). Це вже буде третя освіта. Перші – економіка підприємства та романо-германська філологія.
Разом із досвідом збільшувалася і кількість коней. Клуб 15 років діяв на іподромі у Луцьку. Останні роки базується у Боратині.
«Кольорові коні віддають більше енергії»
«Макарчик, їдь швидше, тебе вже кіт наздоганяє!» – жартує Юра.
«Він думає: «Чого всі на конях, а я – ні?» – додає Антоніна.
Кіт нявкає так, ніби підтверджує ці слова. Тим часом діти показують, як вони справляються з кіньми. Здається, що вони вміють їздити верхи з народження.
Зі слів Антоніни, усі – вправні вершники, особливо Ліля. Вона найменша. Увесь вільний час проводить із кіньми. Якби могла, то й ночувала б у стайні.
Антоніна приходить сюди щодня. Часті гості тут і її студенти. Вони допомагають організовувати благодійні заходи для переселенців та дітей з інвалідністю.
Антоніна співпрацює з ГО «Синдром Дауна», «Джерело життя» тощо. Для їх вихованців безплатно проводить заняття з іпотерапії.
Вони приїжджають на ферму автобусами по 30-40 людей. Їдуть назад завжди щасливі.
Особливою увагою користуються кольорові коні. Зі слів жінки, вони віддають більше енергії людям. Та й такий незвичний окрас тішить людське око.
Жінка також співпрацює з інтеграційним центром «Замлиння», який опікується сиротами та переселенцями.
На заняттях з військовослужбовцями завжди присутні реабілітологи. Адже вони знають, яке кому навантаження можна робити залежно від діагнозу.
Оздоровча верхова їзда – це цікава і корисна активність для людей будь-якого віку. А якщо вона відбувається ще й на свіжому повітрі – стає чудовою альтернативою буденному «диванному» відпочинку в закритому обмеженому просторі.
Ціль занять із дітьми – відірвати їх від гаджетів, розвивати любов до тварин, навчати догляду за ними, наближати їх до природи.
Раніше Антоніна організовувала кінні старти, тренінги, семінари. Її учні, в тому числі з синдромом Дауна, успішно виступали на міжобласних змаганнях. Коронавірус та війна обмежили проведення таких заходів.
«З конем треба бути одним цілим»
Під час спільного фото виявляється, що поставити коней абияк не можна. Треба зважати, хто з ким «дружить» і «друзів» розташувати одне біля одного. Геть як у людей.
Ще в кадр хотіло потрапити те підкинуте кошеня з голосом повітряної тривоги. Добре, що коні на нього не реагували. Терапевти ж.
«Для іпотерапії не підходять молоді коні. Це мають бути старші тварини. Мегаспокійні. Добре навчені. Їх потрібно готувати роками, щоб нічого не лякалися», – розповідає тренерка.
Таке лікування діє на двох рівнях: фізичному та психологічному. Коли сидиш на коні, залучені всі групи м’язів. А якщо ще виконувати різні вправи, можна досягати кращих результатів.
Психологічне розвантаження розпочинається з дотиків до тварини, відчуття її тепла та енергії.
Вершник чи вершниця першочергово думають про те, як втриматися у сідлі. Тому відволікаються від усіх інших думок та переживань, сконцентровуються на поточному моменті.
Чим швидше людина знайде діалог з твариною, тим краще будуть проходити заняття.
«З конем треба бути одним цілим», – каже Антоніна.
Під час контакту людини з конем розслабляється нервова система, чудово лікуються депресивні стани, зникають стрес та напруга, розвивається впевненість у собі та виробляються лідерські якості, поліпшуються постава, зміцнюється вестибулярний апарат. Регулярні заняття корисні для схуднення. Протипокази теж є, але вкрай рідко.
«Ми передавали консерви для собак, а їх почали їсти люди»
Біля стайні сидить Муся. Кіт вже трохи старожил. Знає, що під ноги коням лізти не можна. Не те що всякі малі руді незнайомці.
Дивлячись на нього, Антоніна згадує про те, як розпочалась нова сторінка в її волонтерстві.
Навесні вона стажувалась у Польщі. Там приєдналася до волонтерського центру. Допомагала біженцям. Оскільки вільно володіє англійською та німецькою мовами, то була ще в ролі перекладачки для тих, хто їхав в Німеччину.
Якось волонтери з України попросили її зібрати й передати корм для тварин, яких залишили власники, рятуючись від війни. За підтримки польських друзів вдалося це зробити.
Так жінка волонтерить до сьогодні. Допомагають зокрема Катерина Феліксяк, Віолетта Тужинська-Богуцька, Габріелла Войціцька, Міхал Беднарек.
Також привозить засоби гігієни, харчі, ліки й передає луцьким волонтерським центрам.
Корм власним коштом родина доставляє у Чернігівську та Київську області. Підтримує різні притулки, а також Луцький зоопарк, який прийняв тварин із гарячих точок.
«У селах, які постраждали від росіян, собаки й коти часто збираються у зграї. Тримаються біля тих, хто не евакуювався. Це зазвичай люди похилого віку. Коли наші волонтери привезли їм мішки з кормом, ті були дуже щасливі. Плакали. Було таке, що ми передавали консерви для собак, а їх почали їсти люди… Уявляєте? Там і так бідні села, а під час війни стало ще гірше…» – розповідає Антоніна.
Зізнається, що якби могла, то взяла б на ферму частину покинутих тварин.
Їхніх власників не засуджує. Мовляв, кожен рятувався, як міг. Хтось покинув домашніх улюбленців вдома, а хтось – на вокзалі у Львові. І там, і там знайшлися люди, які про них подбали.
На фермі зараз живе кінь зі сходу. Мав осколкові поранення. Не довіряв людям. Його вилікували, проте чи можна буде на ньому їздити – невідомо.
Лякається гучних звуків і втікає.
«У коня кличка Комбат. Вороний. Дуже красивий кінь. Пройшов адаптацію з табуном. Став спокійніший. Проте важко сказати, скільки часу має пройти, щоб його могла осідлати людина», – каже Антоніна.
«Якщо любиш щось – знайдеш на це час»
Найбільша підтримка Антоніни – чоловік Юрій. Син теж допомагає доглядати за тваринами, але верхи не їздить. Він – «комп’ютерна» дитина.
«Хочеться мати помічників, але їм потрібна зарплата. На мою думку, кошти на іпотерапію повинна виділяти держава, якісь організації. Хотілося б знайти спонсорів чи грантові можливості, щоб додати потужності і не відмовляти людям. Коли набрані групи, я не можу взяти більше», – каже Антоніна.
Утримування коней – недешеве задоволення. Попри це, сім’я продовжує організовувати благодійні заходи.
Для них допомагати людям принципово важливо. Мовляв, добро повинне домінувати в усіх проявах.
«В моєму житті є кілька покликань: це сім’я, викладання в університеті, коні та все, що з ними пов‘язано. А волонтерська діяльність стала об'єднавчою складовою, яка присутня у всіх трьох сферах», – ділиться жінка.
Її життя – це постійний розвиток. Каже, що все встигає, тому що любить те, що робить. А якщо любиш – знайдеш час.
«Щаслива від того, що зуміла правильно організувати свій стиль життя, і хочу цим щастям ділитися», – підсумовує Антоніна Гордійчук.
Текст: Наталя Хвесик
Фото: Людмила Герасимюк та з архіву Антоніни Гордійчук
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
