Сашка Лірника, відомого українського майстра розмовного жанру, у Луцьку знають добре. Казкар бував у нас кілька разів й відвідував переважно навчальні заклади. Має добру звичку – якщо пообіцяв, то обов’язково виконує своє зобов’язання перед малими і приїздить іще раз.
Цими днями Лірник навідався до незрячих і слабозорих дітей Крупівського НРЦ, до речі, уже вдруге, а ще до Боратинської школи.
Перед виступом Першому вдалося поспілкуватися з казкарем про його байки-казки-бувальщини, і анекдотів послухати, і розпитати про Україну й українське.
Бородатий, в гарній вишиванці, кросівках і військовому камуфляжі – цікавий такий собі чоловік.
Не той, що в екрані телевізора, а «живий» казкар Лірник першим починає розмову.
– Виступів у мене достатньо. Я вже третій раз у Луцьку... Ой, я ще тут і весілля вів!
– І таке буває?
– Та я ж не тільки казками займаюся! Розмовний жанр, то – моє…
– Чому так? Він зараз потрібен, той «розмовний жанр»?
– Цікаве формулювання…він зажди потрібен! То я для себе винайшов таку ідею, що людина стала людиною тоді, коли почала розмовляти, спілкуватися. Тому це жанр дуже древній. От сміх і гріх: найдревніша професія – це не проститутка, а казкар.
Але насправді – до людей, особливо до дітей треба з розмовами приходити, а то їм мультики поставлять, вони втупляться і все. Це ж не розвиває, а розмова – зовсім інша справа.
– У вас казки складні…
– Насправді, у мене є різні, але складні є, так. Я люблю, по-перше, щось таке довге, люблю, щоб казка була, як навчання – я вчу і дітей, і дорослих. Ніби й непомітно мізки вправляю, але дуже це потужна таємна зброя українства. У цій царині з дітьми ніхто не працює, бо це – економічно невигідно, не можна грошей на рекламі взяти, горілку продати, впарити якісь там ліки непотрібні...Тому діти в нас, в Україні та й у багатьох цих колишніх совкових країнах, то як залишковий принцип – на тобі, небоже, що нам не гоже. Шкода, що мало хто розуміє, що найкраще вкладення капіталу – в освіту.
– До речі, про освіту. І реформу, ніби, маємо, зміни стартують. І закони нові. Як думаєте, що вдасться?
– Знаєте, якщо нічого не робити, то нічого і не буде. Я не є прихильником якоїсь політики, я поза цим завжди, дистанціюю себе від цього, маю свою думку. Але, до честі теперішнього часу, при всьому негативі, таки задається певний вектор і щось робиться.
Бо та сама русифікація, коли проходила, це ж теж не було в один день…
Тисячу разів може бути поганий закон про освіту, десять тисяч разів поганий закон про українську мову. Але якщо їх не приймати ніяких – нічого не буде! Бо прес русифікації нікуди не подівся, він так і продовжується, вплив через ЗМІ, телебачення.
Якщо цьому не протидіяти, то через покоління Україна зникне, як країна, як народ. Зараз час пришвидшився. Якщо раніше, аби «стерти» українців, треба було 300400 років, то зараз і одного покоління достатньо, яке не чуло б української казки…
– Українська мова в освітній реформі, новому законі…
– Мені багато що не подобається в політиці, керівництві, але до великих плюсів я можу віднести те, що до українізації ставляться прихильно. Впевнений, що при попередній владі точно б таких законів не приймали. Так, закон не досконалий, я не є його захисником, але хоч щось. У нас же ж зараз така ситуація дивовижна – 20% патріотів, 20% вати, 60% болота, якому абсолютно все одно. Тому така хитка ситуація в країні, але хай потрошки, та ми рухаємося. Це той випадок, коли треба кожен день по одній краплині.
– Повертаючись до ваших казок. Це дійсно незвідана багатьом царина. Та й звучить незвично – «казкар». Але я бачила, як діти вас слухають і реагують, як хочуть чути наживо ваші історії.
– Добре, що зараз я вже не один…Бо коли я це починав, було важко. Мене навіть з роботи звільнили, я ж інженер-будівельник. А от власник побачив мене на телебаченні і йому це не сподобалось, він мене звільнив. Я влаштувався на іншу роботу, але такий от факт був…
То зараз я повністю займаюся тим, до чого душа лежала усе життя. Але коли розказую українські казки в школах, садочках, то багато дітей не розуміють слів.
От, що таке «віл», «орати»… Вони думають, що орати, то – кричати! От було таке в мене – «їде чумак по степу». Питаю, що таке чумак? Кажуть – кетчуп…
А вчора про «пана Коцького» розповідав казку і кажу, що борщ, то найкраща українська страва, а діти кричать, ні, найкраща страва суші. Це глобалізація і ніде від цього не подінешся. Але якщо нічого не розповідати, то діти віритимуть, що чумак – то кетчуп.
– Таке враження, що не можете сидіти на місці – їздите, ходите, розповідаєте...
– Так, кожен Божий день, де можу і коли можу!
– Послухати – одне діло. А на книгу попит є?
– Моя книга чи не єдина в Україні, яка успішно продається. Без ніяких там штук допоміжних, піару, презентацій з визначними особистостями. А мої книги – уже продався четвертий тираж. Книжка добра і художник класно «піймав» те, що я туди заклав. І в нас думки збіглися, а то взагалі геніальний художник.
Була можливість зробити гарну палітурку і чорнобілу середину, але я не погодився, подумав – почекаю. Почекав і вийшло красиво. Я вважаю, що в кожній родині, в кожної дитини має бути якась така книжка, гарне видання з ілюстраціями яскравими, кольоровими, яке відкладе відбиток на усе життя.
У мене був «Пінокіо», я його любив і читав багато разів. Інтернет, телевізор, це таке – помигали картинки і ніякого толку.
– Самі вмикаєте телевізор? Як узагалі до ТБ ставитеся?
– Та, майже не вмикаю, хіба якийсь прямий ефір цікавий, то дивлюсь. Але то така жуйка, насправді. Я з середини цю всю кухню знаю, колись навіть пробував себе в ролі сценариста телепередачі, побачив, яке то гниле болото і – повірте, люди, вас так дурять, вас так дурять! Відсток нормальних програм – не більше 1-го. Вся інформація у мене зараз через живе спілкування.
Я відкрив для себе десь торік, що люди цікавляться не тільки комедійним жанром, але й серйозними речами. Пишу іноді блоги, це тепер так називається. От блогери ті всі російськомовні переважно. А україномовних геть мало, то я й пишу. Люди кажуть – давай-давай!
Їм подобається. Ці невеличкі ессе розкладають на цитати і ще й англійською переклали, і десь то аж в Штати пішло.
Я так здивувався! Я колись іще книжку з цим видам! Людям цього бракує, щирості бракує. Я ж то щиро пишу, не за гроші. От так, як думаю. І воно душу в середині зачіпає, то якесь шаманство чи магія ...
– Ваш контакт з військовими продовжується? Бо багато хто забув, що в нас війна.
– Так, їжджу до хлопців, допомагаю якимось грошима, якщо знаходжу.
– Кудись конкретно їздите, якщо не секрет?
– Знаєте, є частини, в яких більше буваю, от по кілька разів був у 128-й, і в 131-й у розвідників.
– Чекають?
– Чекають, пишуть, кличуть. То Генштаб запрошує, то сам їду, то волонтерам на хвіст падаю. Приїжджаю і хлопці передають своїм: «є Сашко». І за мною вже приїздять так, і їду по лінії фронту. Я люблю по самому «передку», по окопах. У мене такий жанр, що можна йти в люди без мікрофону. Хлопці тішаться, артистів і співаків не дуже чекають, бо, кажуть, що вони як заведуууть, то й жити не хочеться.
Я стараюся підтримати казками-анекдотами. А найголовніше, що душу гріє і такого ні в кого не було: коли було страшне загострення, війна, то мені дзвонили хлопці з окопів і я їм казки розказував. Кожен день таке було. Зараз уже спокійніше.
– Вдома буваєте?
– Буваю…Але тако, як два-три дні сиджу в хаті, то вже кутка шукаю. Нудно, треба кудись їхати і виступати. У мене направду небагато часу, бо школи і дитсадки запрошують в Києві їх багато, а по селах як їду, то стараюся в кілька одразу. В мене напружена була весна – щодня по два концерти і я так виклався, а з іншого боку дивлюся, то не знаю…може я сам себе подам на премію Шевченка і за виручені кошти щось куплю на фронт?
– До речі, про Шевченківську премію. Знаю, що навесні були у вас з цього приводу певні обурення про її призначення.
– То була така нечесна й підла, підступна гра. Це життя таке. Гарно колись хтось сказав, що революцію роблять романтики, а користуються нею негідники. Я не хочу сказати, що це – негідники, просто, був проект «Моя країна Україна», який я, власне, й придумав, і мій сценарій, і я артист, і про мене було зроблено мультиплікаційний серіал.
А за цей серіал дали Шевченківську премію іншій людині. Я не планував і не думав! Але мені ніхто навіть не подзвонив і не сказав про це. Сама премія, як така, мені не потрібна! У мене інше – в мене є народне визнання, але людина, з якою я раніше працював, навіть не подякувала ні мені, ні великому колективу, який працював. А тут скористалися, переступили і пішли далі. Ну і нехай!
– Крупівський реабілітаційний центр, який ви уже вдруге відвідуєте зі своєю «казковою» програмою, там – слабозорі і тотально незрячі школярі. Це для вас інша публіка?
– Ні, ви не праві! Я не розрізняю. Розумію, що є вади зору, але я до всіх ставлюся однаково. Це – великий секрет, але і до дорослих я ставлюся, як до дітей. Принижувати не потрібно, треба аби вони відчували себе повноправними членами суспільства. Може, вони по-інакшому себе сприймають, але і мій кожен виступ – інакший, їх уже тисячі були, але двох однакових не буває. І я в інший світ тоді потрапляю, як спілкуюся з людьми. От, дійсно, людина стала людиною, як почала розмовляти. У цьому ми однакові всі – немає калік, нещасних, а усі – розумні і всі красиві в царстві Господа Бога нашого. О, бачте, як гарно сказав!…
– А буває таке, що от віддачі немає в залі?
– У мене було таке один раз точно. Запам’ятав це на все життя. Я дійсно, коли розповідаю, попадаю в інший світ і відчуваю це на якомусь такому душевному рівні. А тоді відчув такий важкий удар, я і зараз його відчуваю отут у грудях. Це був якийсь благодійний вечір, для багатих зібрання. Мене запросили, я розказую, а там сидить чоловік 10 оцих, кого мають розкрутити на гроші, і вони там в темній частині залу, я їх не бачу, вони у кріслах, і таке відчуття, що там – чорне провалля. Я в порожнечу поговорив, виступив і – ніякої реакції.
Одне діло, коли то на телебаченні, там камери, і ти сам із собою говориш. А мені тре’ публіку і віддачу. Вже тепер я підозрюю, що вони і мови української не розуміли, ті люди.
– Давайте про Україну трохи... Якою її бачите? Сьогодні, завтра, через тиждень, рік…
– Ой, давайте про таке глобальне не будемо! От, пригадую, якраз 2014 рік, війна і в мене друг є, фермер. Трактор, робота і повістка прийшла йому. І він каже – оце я засівав, а хто ж збирати буде – не знаю? Але посіяти треба ж було…
– Сієте?
– Так, якраз те, що я роблю, – сію. Я дуже надіюся і тішуся, що буде як не мені, то дітям.
#БудьПершим – підписуйся на нас у соцмережах : facebook instagram telegram youtube