Я вперше почула про Михайла Висоцького, коли про нього розказувала його донька. То була звичайна лекція про історію Луцька радянського (як добре, що у місті є тепер звичайні лекції про історію, правда?). Піднімається Людмила Висоцька, одна з тих, хто натхненно займається краєзнавством у місті й тим робить його особливим.
«Був такий водій луцького тролейбуса, трійки…» – каже вона.
«Та ви що? То ви донька Міши Висоцького?!» – штурмували її після того лучани. І – мурашки.
Незнайомі. Рядові. Луцькі люди, які чують «Висоцький» – і поринають у спогади. Про перші тролейбуси. Про водія, який не їздив (!) без краватки. Який на спиртзавод принципово казав «ґуральня», і за це його якось викликали «на коврик». Який щоранку в один і той час, в одному й тому ж місці зустрічався з мером Кривицьким. Один виїжджав із Паркової на пр. Волі, інший – йшов пішки на роботу в мерію.
Водій бачив мера, поважно опускав голову на знак вітання. Антон Федорович клав руку до серця – і собі.
Бо то – Міша Висоцький. Водій з луцького тролейбуса. Всього-на-всього.
ІСТОРІЯ. «Ми їхали, а іскри сипалися на шиньйони»
«Він приїхав у Луцьк у 1972-му. Якраз під запуск першої тролейбусної лінії. Тоді кілька сімей зі Львова запросили на роботу в луцьке тролейбусне депо: саме налагоджували лінію».
* * *
«Батько зі Львівщини, є таке село у Жовківському районі – Туринка. Приїхав сюди зі своєю першою дружиною Зінаїдою. Я – його донька вже фактично від другого шлюбу, хоча вони з мамою прожили 10 років, але в офіційному шлюбі й не були.
Разом із ним приїхали й інші його земляки. Їх зустрічав Іван Фурів (тодішній голова міськвиконкому особисто перерізав стрічку на відкритті тролейбусної лінії, то була подія для Луцька, сталося це трохи згодом, 8 квітня 1972 р. – авт.). Одразу всіх поселили у «малосімейки». До цього він працював у Хмельницькому, налагоджували тролейбусну лінію там».
Тролейбусники вибороли 1-ше місце
* * *
«Просто у нього бездоганне почуття гумору, навіть за кермом він постійно говорив жартами і «прибауточками». Сміявся завше, що мусив ще попрацювати у похоронному бюро, поки в Луцьку запустили лінію. Бо вони ж приїхали заздалегідь.
І ду-у-уже любив дітей.
Колись одна жінка згадувала: «Ой, ми малими як бачили, що їде дядя Міша, то всі летіли тільки на той тролейбус!».
* * *
«Поки монтували лінію, а депо ще офіційно не відкрили, якось провели таку атракцію: новеньким тролейбусом катали дітей від 14 школи аж на Дубнівську. Учні з тієї школи виграли змагання зі збору металобрухту (Совєтський союз же) – і то їм був такий подарунок.
Розказував: «Дітей було до сотні й чотири-п’ять учительок. Проїхали кругом, а дроти свіжі, нестерті: вогонь сиплеться, іскри летять згори, люди – давай утікати! Тоді ж жінки шиньйони носили. Всі-всі шиньйони носили… Бояться, щоб не погоріли ті хвости, розбігаються! Гвалт! А діти сміються, їм – щастя в тролейбусі...».
* * *
«Перший його тролейбус – то знаменита луцька «Шкода» (три чеські «Шкоди» купили у 1972 році, один такий старий троейбус досі на ходу, їздить як технічна допомога, – авт.). Я до сьогодні пам’ятаю ці «Шкоди». Там сидіння такі були, де люди сиділи один навпроти одного.
Часто їздила з татом в тролейбусі. Сиділа поруч із ним в кабіні. Для цього там стояла маленька така табуреточка. Отак з ним годину прокататися – то був справжній кайф.
Досі пам’ятаю номер його тролейбуса: 52-й. Завжди його впізнавала. Він їде, посигналить мені, рукою помахає – біжу-у-у…».
* * *
«О 5-й ранку батько завжди виходив з хати, а я з дитинства знаю звук перших вранішніх тролейбусів. Ми жили біля аптеки-музею, а дорогу в Старому місті дуже добре «чути». Коли ще вулицею Глушець активно їздив транспорт, то було таке, що сусіди кудись писали скаргу, бо в нас дико трясло серванти від тих машин».
СТИЛЬ. Гуцул і краватка
«Колись я зробила пост на фейсбуці з двома його фотографіями. Мені просто схотілося розказати про батька. А раптом люди стали писати, що його впізнають.
«Його кабіна завжди була схожа на кабінет директора», - згадувала директорка музею історії Луцького братства Олена Бірюліна.
Почитай. Так тепло від того».
«Він завше їздив за кермом тролейбуса у костюмі з краваткою. Рідко коли не в сорочці. Щоб у светрі, то я такого й не пам’ятаю. У його кабіні завжди стояв одеколон «Мужской». А знаєш нащо? Він ним дезинфікував руки, бо був страшенний чистоплюй. Бо руля тримати – то мікроби, і гроші – то мікроби. А він любив бездоганну чистоту. В тій кабіні завше був вишитий рушничок. Ну, і святе – то іконка. То ж галичани, куди без іконки?»
* * *
«До речі, батька у Луцьку так і називали – Гуцул. Я коли була малою, то думала, що він справді гуцул. Але ні. То все його той галицький діалект. Він і сьогодні так говорить».
А потім у магазині «Електроніка» (я її навіть пам’ятаю з дитинства, був такий магазин біля колишнього обкому) він купив собі мікрофона. Класний чорний мікрофон, він мав стійку, яка гнулася. Тато хотів оголошувати зупинки з комфортом».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Врятувати, бо поріжуть. Історія луцького фаната тролейбусів. ФОТО
* * *
«Видам «секрет» (сміється, - авт.). Хто його пам’ятає, той помічав: він робив собі манікюр і покривав нігті безбарвним лаком. Так любив чистоту, що я аж дивуюся. Де то все бралося у хлопця з рядового галицького села? Часто повторював таку галицьку поговірку: «Коли я заходжу в хату, а там жінка накриває стола, й під нігтями у неї болото, то я в цій хаті, крім сала і хліба, нічого не з’їм».
* * *
«Свою роль зіграло і прізвище Висоцький. То був час, коли пісні Володимира Висоцького були мегапопулярні. Тому бачили красеня Мішу Висоцького – і всім дуже подобалося вже лише одне його прізвище».
МАМА. Побачив її на сцені
«Мою маму, Ларису Бєлікову, він вперше побачив на сцені. Вона співала у будинку культури, згодом – у відомому в Луцьку колективі «Журавка». Сама з Чарукова. Красива. Розумна. З неймовірним голосом. Може, ще більш комунікабельна, ніж він. Теж страшенно любила чистоту.
...А ще він у мене страшний бабій. Кого з жінок того покоління луцького не спитай, то Мішу Висоцького знають. Це для нас з мамою було таким добрячим його мінусом. А тепер виросло мені в популярність, бо чують «Висоцька» – і одразу: «О, чекай! То ти не того Висоцького донька?».
І це завше означає: того, того… (сміється, – авт.).
* * *
«Ми жили у Старому місті. І я до цих пір тужу за тією неймовірною атмосферою. Там у нас стеля високо, просторо, двері ніколи не зачинялися аж до холодів. І тільки шторки висіли, щоб мухи не залітали. Ну, як у людей у селі: все відкрито, всі свої, «Ніна-а-а, ходи на вечерю!».
* * *
«10 років прожили на віру. Мене народили. Та й на тому все. І він пішов жити з іншою. Довгий час ми не надто з ним спілкувалися. Трималася образа за маму. Але потім все налагодилося. Мама ніколи цьому не заважала.
Вона була мудрою і надзвичайною жінкою! Виховала мене одна. Їй було ой як непросто… Тепер я це розумію, як ніколи раніше. Але мама вкладала у мене душу, і всім, що маю, їй завдячую ».
«Він – Михайло Ілліч. Але мама завжди сміялася, що не Ілліч, а – Ількович. Хоч він і в паспорті Ілліч, тоді так було модно. Хоча де там на Галичині Іллі? Ільки – то повірю)) ...А от батько називав маму Лесю «шкварочкою», маючи на увазі щось особливе і смачне».
* * *
«Після його розлучення з мамою ми не спілкувалися. Але я ходила в 3-тю школу, яку трохи раніше об’єднали з 6-ю, що була на Красному. Тому всі діти з Красного їхали на Ковельську, і найчастіше їхали в його «трійці». Таким чином він завжди знаходив момент і знаходив, через кого з дітей передати мені якогось карбованця.
Отак просто приходили діти і казали: «Це тобі тато передав». Він не міг мене побачити фізично, тому робив так».
* * *
«Оце мої хрестини. 1975-й (показує фото з сімейного альбому, – авт.) Поруч – двері в аптеку-музей у Старому місці. Отак тоді у дворі накривали столи. Он сусіди грають на гармошці… Цей двір я завжди згадую з ностальгією. День народження – мама ящики накриває скатертиною, виставляє желе, тортики, і весь двір сходиться на цю смакоту. Я розношу ці торти… Всі мене вітають... Люди тоді вміли радіти життю».
Батько – третій зліва
Старе місто. 1975.
Лариса Бєлікова та Михайло Висоцький.
Луцьк, 70-ті
«Коли ми переїхали у квартиру на 33-й, я дуже сумувала за тим районом. Мені тиснули на голову стелі».
* * *
«Досі ностальгія за старим корпусом 3-ї школи, де я вчилася. Я жодного разу туди не зайшла після навчання. Хоча тепер вже дуже хочеться. Тільки перейшли колись в новий корпус, гоп – школа дала тріщину. Всі: «Тс-с-с». Роти позакривали, бо про це не можна вголос говорити, тільки шепчуться: «Ага… Набудували… Польська стоїть, а ця тріщить».
* * *
«Пригадую, дядя Ваня Полянський пішов на Стир, наловив раків виварками. Цілу ванну накидали. Ми, малі, тими раками на Братковського влаштовували перегони: чий швидше дійде до фінішу… Де ті раки тепер?..».
АТМОСФЕРА. Ґуральня, Кривицький і «паперівочки»
«Їздив він як годинник. З цим у тата є історія про Кривицького. Бо рівно так само чітко тодішній мер Луцька Антон Кривицький ходив на роботу.
Кожного ранку, в одну ту саму годину і хвилину, коли Висоцький за кермом свого тролейбуса піднімався з Паркової нагору до ЦУМа, на переході біля колишнього кафе «Юність» він зустрічався і вітався з мером міста. Антон Кривицький спинявся. Міша Висоцький піднімав руку над кермом, кланявся легенько. Той прикладав руку до серця – і йшов далі.
Так легендарний мер вітав легендарного водія».
* * *
«Його «трійка» їздила повз спиртзавод і госпіталь. А тато принципово їх називав ґуральнею та шпиталем. Так і озвучував зупинки.
Кожного разу, коли його тролейбус минав Луцький спиртзавод на Ковельській, голосно оголошував у мікрофон: «Ґуральня». І з принциповим «ґ». Тільки так, а не інакше. Точнісінько так - зі «шпиталем».
Але десь знайшовся якийсь москаль, який пожалівся на такого водія. Викликав його Володимир Марушкін (а він тоді був начальником луцького депо) і сказав: «Мішо, раз така п’янка, то є офіційно встановлені назви і – будьте люб’язні». Після цього тато ніколи не казав «ґуральня», а завжди говорив «с-спиртз-завод». Ще й з таким специфічним притиском.
Він і сьогодні сміється: «А який то спиртзавод? Ґуральня – то є ґуральня. І не розказуйте ви мені!
* * *
«Марушкін був багато років директором депо і Висоцького дуже любив. Навіть вірша для старожилів-водіїв написав, де в перших рядках – про Висоцького. Російською. Але це таке милоття душевне, і батько дуже цим гордиться».
спогади про свій колектив.
У перших рядках – «богатир» Висоцький...
«У тролейбусі він завжди вмів загравати з жінками. Щоби він пропустив гарну жінку, яка готується до виходу? Та ніколи! Колись же «Шкоди» були дводверні: на одні люди заходили, на інші – виходили. А йому ж видно в дзеркало, хто йде.
Як жінка гарна, він буквально перед носом закривав двері і починав щось там щебетати. Вона червоніла, соромилася... Він усміхався. Але ніхто йому ніколи не хамив. Усі це сприймали як комплімент від водія. І тільки так».
* * *
«У нього всі жінки ділилися на «глюкозочки» та «паперівочки».
«Доброго дня, глюкозочко! Заходьте-заходьте…» – пригадую.
А коли його запитували, чого «паперівочка», наприклад, то він казав: «Паперівочка – це як соковите молоде яблуко. Воно місцями кисле. Кусаєш – сік з нього ллється…». А от «глюкозочка» – це вже така, від якої і користі, і насолоди багато. Тобто паперівки – до 30-ти, глюкози – після))) Отакий-от цирк».
«Він ніколи не висаджував п’яних з транспорту. Казав: «А звідки знаєш, чого він напився? А може в нього в хаті яка біда? Ну, розвезло його. Хай лежить нищечком, довезу в депо, згрузимо там і на місці розберемося. А висаджу – і візьме замерзне десь? Мені той гріх нащо на душу?».
* * *
«Якось про батька написали в газеті. У радянські часи він знайшов у своєму тролейбусі 3,5 тисячі рублів. Здавав зміну, прибирав тролейбуса і побачив згорточок у невідь скільки газет загорнутий. Поніс у диспетчерську. Аж іде, а назустріч – бабулька. «Що? Гроші згубила?» – питає він. А вона – жо-о-овта як смерть. Продала хату в Маневичах, везла гроші віддати дітям на кооперативну квартиру. Тоді про це написали в газеті, але він не пригадає, в якій…»
«Потім він жив на Ковельській у приватному секторі, часто спинявся там своєю «трійкою» і, не закриваючи кабіни (тоді це було нормальним, бо хто тоді що закривав?), біг додому, годував собі курей, яких тримав. А тролейбус його чекав. Люди мирно сходилися, займали собі місця, а водій робив якісь нехитрі домашні справи і повертався.
Зараз собі таке уявити важко. Правда?..».
ПІСНЯ. «А давай свою «Турлайтам»…
«У нього вищої освіти нема. Досі пише з помилками. Але якась така життєва мудрість і таке вміння порозумітися з людьми – що диву даєшся. Він вміє вижити в чужому світі».
* * *
«18 людей він вивчив на водіїв тролейбусів. Почав працювати водієм у депо у 65-му, в Луцьку їздив з 72-го, пішов з роботи 2009-го
Зараз він на одне око не бачить. І їздив би ще, якби не зір».
«До нього завжди тулилися люди, щоб із ним поспілкуватися. Коли роками їздиш на одному і тому ж маршруті, то вже знаєш, де хто виходить, впізнаєш людей і проживаєш із ним їхнє життя. Принаймні ті короткі його фрагменти, які проходять на колесах одного луцького тролейбуса».
* * *
«Мама ж співала прекрасно. І батько любив співати, в нього голос теж гарний. Я ж вам казала: він її побачив уперше на сцені... І була в нас така сімейна забава на кожному застіллі колись: пісня, яку їх обох завше просили заспівати, коли якась оказія і сходилися друзі.
Це була не просто пісня. Я не знаю, хто з них її «розкопав», але більше такої я ніде не чула, скільки не шукала. Гуцульська, напевне, колоритна. І головне: у ній чоловік і жінка сваряться. Оце чомусь найбільше всім подобалося.
Найкраще її співала мама. Тепер то моя коронна (усміхається, – авт.). Як тільки десь збирається родина, то приходить момент, коли всі кажуть: «Ну, Висоцька, давай вже свою «Турлайтам»…
(Щоб записати це відео і зробити останні кадри, ми запросили Михайла Висоцького на територію Луцького тролейбусного депо. Він давно там не був. Але його досі там впізнають місцеві «старожили». З ними він вітається по-їхньому, здіймаючи кашкета і кажучи: «Слава праці!».
Бачить стару луцьку «Шкоду», усміхається і каже: «Рідненька...».
Прийшов у краватці. Поправляє мене: « в курватці», каже…
І ховає в комір усмішку).
Чеська «Шкода»
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото: Ірина КАБАНОВА (та з архіву Людмили ВИСОЦЬКОЇ).