– Швидше бий! Бо він може покурити, відбити удар і знов покурити… О, цей раз було добре. Ще сильніше! – дає вказівки тренер луцьких лицарів Сергій Ващук, поки я щосили замахуюсь мечем.
– Давай, по голові його! - підбадьорюють хлопці. Схоже, напарника, об ноги і голову якого я відпрацьовую удари, шкода тут тільки мені. Та й він сам не надто страждає – бували й жорсткіші заміси.
***
Не те, щоб я колись мріяла носити тяжкі обладунки і вправлятись з мечем, та й до Брієнни Тарт (жінки-лицаря, героїні саги «Гра престолів») я, м’яко кажучи, не дотягую ні ростом, ні комплекцією. Та нагоди потренуватись разом з клубом луцьких лицарів «Айна Бера», який саме готується до фестивалю «Середньовічний Лучеськ», втрачати не стала.
У визначений час приходимо разом з редакційною фотографкою Іриною Кабановою до училища, що на Замковій площі. Поруч – лише кілька хлопців в «цивільному». Ніщо не видає в них любителів середньовічних розваг.
– Ви лицарі? – питаю.
– Так, – переглядаються, та все ж знічено погоджуються.
За трохи з’являється і капітан луцького клубу «Айна Бера» Сергій Ващук. Його нога – у жорсткому бандажі. Каже, травмувався на минулому тренуванні, і це вперше за 10 років лицарської кар’єри.
Дзвони костелу пробивають сім ударів – час рушати. Тренуються хлопці у спортзалі училища. Спортзал, як спортзал: дерев’яна підлога, решітки на выкнах. Хіба з одного вікна видно вежу Чарторийських, з іншого – кірху. (Пізніше я ще не раз підходитиму до них, щоб сфотографувати багряне небо на фоні старовини. Атмосферно? Ще й як!)
Не знаючи толком, що на мене чекає, не беру з собою нічого. І це – перша помилка. Бо, виявляється, що мені не просто розкажуть, як все влаштовано, а дозволять потренуватись, як справжньому лицарю! Шорти з нашивкою «Айна Бера» знаходять десь у комірці, а от взуття мого розміру тут просто не водиться. Залишаюсь босоніж.
Спочатку лицарі грають у… баскетбол
Перша несподіванка – луцькі лицарі на початку тренування грають у баскетбол. Чи швидше у «варіацію на тему». З правил залишилось хіба бігати і кидати м’яч у корзину суперників.
– Раніше ми просто бігали, але стало скучно, то придумали таке, - пояснює тренер.
Я чесно зізнаюсь, що востаннє грала у класі дев’ятому, та мене все ж розподіляють у команду.
– Ти просто добре побігай, - отримую настанову.
Хлопці починають носитись спортзалом з такою швидкістю і силою, що мені і справді залишається тільки перебігати то в один, то в другий бік. Вв’язуватись у гру повноцінно боязко. М’яч кілька разів все ж потрапляє мені в руки, та це не випадковість – хлопці навмисно його кидають. Підігрують.
На черзі – розминка у колі. Ну дуже вже вона нагадує вправи зі шкільних уроків фізкультури: повороти головою, плечима, корпусом, крутіння рук в різні сторони одночасно. Кажуть, багато хлопців не можуть це осилити перші кілька тренувань. А добра координація рухів – основа основ у лицарському спорті. У мене виходить – нехитру техніку цієї вправи пам’ятаю зі школи.
Після розминки нарешті отримую перше лицарське знаряддя – м’який щит, легкий меч з пластиковою основою і шолом, який закриває все обличчя. А ще він добряче звужує кругозір – щоб побачити, що відбувається по боках, доводиться постійно крутити головою.
З цим добром відпрацьовуємо «схеми» - рухи, які робить лицар нападаючи або ж навпаки – відступаючи назад. Випад вперед, закритись щитом, махнути мечем і повернутись назад. Все це одночасно, швидко і повторити разів 20. На перших же секундах заплутуюсь у власних кінцівках.
– Ти поки ногами правильно роби, а з руками потім розберемось, - заспокоює Сергій Ващук.
Нагадує дійство не стільки бій, скільки танці.
Не встигла я це добре опанувати, як рухи потрібно відпрацьовувати вже в парі. Один нападає, інший – відхиляється. Махати мечем, хоч і м’яким, перед живою людиною страшно. Але ж інакше лицарем не стати – доводиться забувати про жалість до партнера. Через мої хаотичні рухи, кілька разів йому таки дістається. Але роллю нападника доводиться поступатись – моя черга ухилятись. Піймавши ритм, раз за разом присідаю, уникаючи зіткнення з мечем.
– Е, ну ти почекай хоча б, поки я почну наносити удар, – поправляє мене партнер.
За серце прекрасної дами боролись хіба в часи «Айвенго»
– А ви один одного посвячуєте у лицарі? – допитуюсь під час короткої перерви. Бачила ж у фільмах, як це відбувається – король або королева кладуть на плече новоспеченому важезний меч, промовляють щось урочисте, той у відповідь клянеться довіку захищати і все – ти лицар.
– Чесно? Ми таким не страждаємо. В першу чергу займаємось спортом, а вже в другу – історичною реконструкцією, - зізнається Сергій Ващук.
Кажуть, луцькі лицарі на традиціях не схиблені, за дамську рукавичку не борються, хоча й «Айвенго» (історичний роман Вальтера Скотта, події якого відбуваються у 12 столітті) свого часу читали майже всі.
– А чим ваші бої відрізняються від середньовічних? – не відстаю.
– У нас немає завдання вбити супротивника. Інколи, звичайно, хочеться, але не можна, - віджартовується Сергій, - а ще у нас мечі затуплені і ними не можна колоти, не можна бити у незахищені залізом ділянки тіла (задня поверхня стегна) і вздовж хребта.
Поєдинок зі «Стьопою»
Перед черговим етапом тренування мені виносять гору екіпірування. На додачу до шолома тепер треба одягнути жилет, захист на руки і ноги. Це м’які обладунки, розроблені спеціально для лицарського спорту. Усе – на липучках.
– Не замале буде? – киває один з лицарів на принесене спорядження.
– Та ти глянь на неї, - відрізає Сергій Ващук.
– А, ну да…
Виявилось, що екіпірування, яке на мене «в самий раз», використовують десятирічні хлопці. Саме зі стількох років тут приймають у лицарі.
– Буває, мами просять і з п’яти років взяти, але я відмовляю – навіть з десятирічними важко. Що вже й казати про молодших, - пояснює очільник клубу.
Замість пластикового меча мені вручають справжнього, металевого. Бити ним доведеться «Стьопу» – споруду з автомобільних шин, підвішену за перекладину.
– «Стьопа» – наш найкращий боєць. Він не пропускає жодного тренування і стереже екіпірування, - іронізує Сергій Ващук.
Є в «Стьопи» ще одна безперечна перевага. Скільки його не бий, а скаржитись не буде.
Я замахуюсь мечем, та удар виходить заслабким – мій «супротивник» не хитається.
– Ти навіть не подряпала б обладунки. Не бійся, не затримуй удар перед «Стьопою» і бий корпусом, а не лише рукою, - дає настанови тренер.
Після кількох спроб виходить краще. Час – ускладнювати завдання. Цього разу мені треба вдарити справа, прокрутити мечем позаду власної голови і вдарити ще раз зліва. Бажано – на тому ж рівні.
– Цілься в скроню, - каже Ващук. Не знаю, де «скроня» у «Стьопи», але погоджуюсь.
Під шоломом піт заливає очі, а права рука починає зрадливо тремтіти (наслідки я відчую через день, коли буде складно підняти чайник). Меч, який насправді важить 1,4 кілограма, тепер видається щонайменше десятикілограмовим. Може, саме звідси ростуть ноги у байки про те, що середньовічні лицарі вправлялись з важезною зброєю. Принаймні, історики кажуть, що це лише міф.
В перервах між підходами – вправа «бьорпи» - ще одна причина моєї майбутньої крепатури. Планка, відтискання, вистрибування. І так – раз за разом.
– Зробила сто разів? – питає тренер, коли я відхекуюсь.
– Не рахувала… - мнусь я.
– Як це? Ну то починай спочатку, - жартує він.
Врешті я дістаюсь до того, заради чого, мабуть, і йдуть в лицарі, - до справжнього поєдинку на мечах з живою людиною!
– Вдар один раз в щит, щоб вона відчула, як це. Можеш і в шолом, - радить моєму напарнику Сергій Ващук.
– Бий по голові, сильніше! – радять натомість мені колеги-лицарі.
Я раз за разом замахуюсь мечем, інколи навіть потрапляю ним в супротивника, який вправно ухиляється. Але хлопець навіть не імітує страждань. Чи то мої удари надто слабкі, чи то м’які обладунки такі надійні.
– Швидше бий, бо він може покурити, відбити удар і знов покурити, - дає зауваження тренер, а через кілька секунд констатує, - о, вже краще.
– Я безнадійний лицар? Тільки чесно скажи, - випитую у свого партнера, переводячи подих.
– Та ні, чого… Якщо попрацювати, все буде добре. Коли стараєшся, ти вже б’єш сильніше, - чи то лестить, чи то каже правду Максим Ващук. Сам він займається лицарськими боями вже четвертий рік. Піддався на переконання старшого брата, керівника клубу. До цього юнак довго займався народними танцями і каже, цей досвід у боях допомагає – розтяжка та витривалість залишились.
Після дуелей – черга за масовими боями.
– Нууу, можеш спробувати, але я не рекомендую, - вперше відмовляє мене тренер і вже за кілька секунд я розумію, чому.
Спортзал буквально перетворюється на поле битви, де всі на одного і один на всіх. Гуп-гуп, - решітки, якими в спортзалі закриті вікна, здригаються від ударів. Те, що відбувається, віддалено нагадує американський футбол, але з мечами. Маса людей, де всі товчуться між собою, перекочується то в один бік, то в другий. Здається, жодні правила тут вже не діють. Підозрюю, лише здається.
Виснажені бійці падають на підлогу, коли тренер дає добро зупинитись. Та відпочинок недовгий – час підтягуватись. Останній етап я теж пропускаю – надто комічно виглядали б спроби зробити хоча б одне підтягування.
З часів Середньовіччя обладунки сильно подешевшали – тепер за них село не купиш
Так, стоп. Тренування майже завершене, але ж я не побачила головного! Де тяжкі обладунки, брязкіт металу – все те, з чим власне і асоціюються лицарі?
– А ми в обладунках не тренуємось. Одягаємо, їх лише на турніри, - трохи розчаровує Сергій Ващук.
Виявляється, не тренувались у залізі і справжні лицарі. Вони також мали навчальні обладунки. Щоправда, тоді вони були дерев’яними. А от металеві використовуються лише на турнірах. І вони, як вісім століть тому, так і тепер важать по 25-30 кілограмів. Занадто велике навантаження, щоб отримувати його регулярно.
На щастя для лицарів, змінилась ціна екіпірування. Якщо колись, за обладунки можна було купити село, і відповідно дозволити собі їх могли лише багаті люди, каже Сергій Ващук, то зараз вони коштують тисячу-півтори доларів.
– Бувають дешевші, але це – пряма дорога до травматолога.
Зрозуміло, що й таку вартість не можна назвати доступною для 18-річних хлопців. Та в батьків грошей на обладунки вони, як правило, не просять.
– Грузив багато мішків – так і заробив, - каже Богдан Жовтобрух.
Щоб побачити, що ж таке ті обладунки, йдемо на фестиваль «Князівський бенкет», в якому якраз беруть участь луцькі лицарі. На вулиці – більше 30 градусів, я в легкій сукні і мені спекотно. Хлопці ж одягають ватні штани і куртки, а наверх – металеві лати. Видовище не для слабкодухих.
– Теплові удари бувають?
– Звичайно! Ми були на «Ту Стані» (середньовічний фестиваль, - ред.), то там по шість-вісім людей після кожного бою виносили і роздягали. Деколи воду за комір заливаємо, але це не допомагає. Шолом нагрівається і аж дихати важко – повітря пече, - ділиться досвідом Богдан Жовтобрух.
Кожен комплект обладунків роблять індивідуально. Луцькі лицарі замовляють їх тільки в українських майстрів і справа не лише в ціні.
– Ми за кордоном не купляємо. Це дурість! В Україні роблять найкращі обладунки, бо в нас вже 10 років проводять чемпіонати з середньовічного бою, а в Європі спорт тільки починає розвиватись, - пояснює Андрій Борщ.
Якщо за обладунками добре доглядати – не мочити і зчищати іржу, вони можуть прослужити десятки років. Хоча трапляються і дірки – в запеклих боях пробивають навіть найміцніші шоломи.
– Але мама каже – краще займатись цим, аніж якимись боями без правил. Тут раз дадуть – і хватить, а там кожен раз по голові б’ють, - переказує філософські висновки своєї мами Богдан Жовтобрух.
Наостанок – ритуали
Після завершення тренування мене кличуть повернутись у зал. Є ще одна важлива справа.
– Ну ти ж з нами тренувалась, то й кричалку треба разом робити. Отут, разом зі «Стьопою», - пояснюють.
Стаємо колом, кладемо руки один одному на плечі і стіни здригаються від гучних вигуків:
– Ми перші, бо ми ніколи не здаємось!
– Хто ми? – питає тренер.
– Бера! – відповідає решта.
Ритуали завершені. Лицарям 21-ого століття залишається лише викрутити футболки…
Текст: Віта Сахнік
Фото: Ірина Кабанова
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.