Неділя. 4 липня. У дворику під вежею Чорторийських у Луцьку інтелектуалка та письменниця Оксана Забужко розповідає про те, чим переймалася усі 2,5 року, доки не приїздила до рідного міста.
Під час одного з попередніх виступів на Волині, на фестивалі «Фронтера» у Луцьку, Забужко казала: «Я цьому місту ще винна. І я обов’язково про нього ще напишу».
І написала.
Зустріч із Оксаною Забужко (а в Луцьку то завше сенсація) відбулася у рамках Луцькоїлітературної резиденції «Місто натхнення». Модераторка – Ольга Ольхова.
Говорили про чотири нові книги Оксани Забужко «Апокрифи. Чотири розмови про Лесю Українку» (2020), «Планета Полин» (2020), «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса» (2021, «Ієрихонські трубачі. Код Гурніка» (2021).
Остання – її найбільш луцький текст. Унікальна історія, розказана зі спогадів, фрагментів дитячої пам’яті та випадкових зустрічей у дорослому житті – про Луцьк 60-х і особисте. Степан Забужко переклав збірку чеського композитора та письменника Іллі Гурніка у Луцьку, в той момент, коли втратив роботу через процеси над луцькими шістдесятниками. Цей переклад, каже Оксана Забужко, - наслідок тісного спілкування з родиною луцьких інтелегентів і перекладачів Василя та Бориса Луцкевичів.
Далі – дослівно. Про Луцьк і «Код Гурніка» - у цитатах Оксани Забужко.
замість модераторки Ольги Ольхової.
На що Оксана забужко жартувала: «Почуваюся путіним». Дощ скоро скінчився))
***
«...І це місце, і це місто є для мене таким трохи містичним порталом. Бо коли це місто твого народження і ти в ньому проводиш перші 7 років життя, то вся ця ніжна прошивка, яка потім бетонується на ціле життя за Фройдом, вона тобі чітко відрізана і локалізована у просторі, - Луцьк.
Кожного разу, коли я приїжджаю, воно інакше дивиться, інакше грає, але щоразу зволожене якось цією дитячою пам’яттю чекання чудес».
***
«...Погода за нас. Бо зранку я думала: що це буде, це ж ніхто не прийде... А поки думала, розгодилося».
***
«...Думаю, що Луцькові дуже пощастило з департаментом промоції і туризму. Добре, що ця нова кров вливається в жили старого міста. Я говорю банальності, але насправді, повірте, це не звучить банально, бо далеко не в кожному місті України ти бачиш молодих людей, які направду люблять місто, знають і хочуть його зробити таким, щоб ним пишалася ціла країна».
***
«...Востаннє я була в Луцьку два з половиною роки тому восени, то був фестиваль «Фронтера». І коли ми з пані Олею обговорювали, що б місто чекало від мене у рамках цієї літературної резиденції, то я сказала, що виходить, що це ніби такий творчий звіт. Два з половиною роки, з яких півтора – ковідних. Ці два з половиною роки – це чотири нові книжки. За ці чотири нові книжки я перед земляками маю відзвітуватися. По суті, між ними є певний внутрішній зв’язок, я б візначила його як пошуки жанру».
***
«...Є поняття «фікшн», а британці запустили в літературно-критичний вжиток поняття «фекшн». Невигадане, але художнє. (...) Те, що я зробила з цією своєю луцькою повістю – це, можна сказати, перша українська фекшн у чистому вигляді.
Так, все це реальні події. Так, все автобіографічно. Так, це повість про історію одної людини, історію одної сімї. Про історію одного поколоніння. При чому поколоніння, дзеркально відбитого: 60-х українських і 60-х чеських. Діалог Луцьк-Прага з відбитком діалогу міжвоєнного, коли волиняни і лучани вчилися у Празі. В Луцьку мого дитинства ще був відбиток цього середовища».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Катерина Калитко. Розмова між луцькою тюрмою і луцькою синагогою. #МІСТО НАТХНЕННЯ
***
«…Я недарма сказала про цю саму ніжну фройдівську неутрамбовану, незаасфальтовану пам’ять дитини до семи років. Коли ти отримуєш (в Лариси нашої Петрівни це найкраще сказано, у неї вірші, де її тітка розхповідає враження своєї революційної молодості, когось лає, когось проклинає і цій восьмилітній дівчинці щось розповідає.... «І я забула їх, не пригадаю й слова з тих наших довгих запальних розмов, а тільки барва їх, мелодія раптова тепер, як і тоді в мені бунтує кров»). Оце дуже чітко схоплено: суто емоційний ефект хмарою, формативний ефект цієї барви і мелодії, який лягає на дитячу пам’ять.
Читайте маленьким дітям. Читайте. Барва і мелодія – це те, що найбільш формативне у цьому ніжно-вбирущому віці.
Це барва і мемолодія отого середовища луцьких 60-х, початку 60-х, коли в місті ще були люди, які в той міжвоєнний період, за Польщі, вчилися у Празі на Масариківських стипендіях».
***
«...З того середовища у мене було дві няні. Я не маю кого зараз розпитати, хто вони, ці жінки. Всі вже пішли. Баба Кія і баба Сіма . Баба Сіма, як я підозрюю, була з тієї родини, яка була центром притягання середовища».
***
«...Так, це дуже луцька книжка (про «Ієрихонські трубачі» Гурніка у перекладі Степана Забужка, - авт.). Вона з’явилася в Луцьку. Вона була створена в Луцьку, хоч і вийшла у 1970-му рроці в Києві у видавництві «Музична Україна». Це - Ілля Гурнік «Ієрихонські трубачі», переклав з чеської Степан Забужко, 1970-й рік. Рік важливий, бо оригінальна чеська книжка вийшла у 1965-му. А 1968-го року трапилися відомі події.
Наше шістдесятницьке відродження, наша відлига, наше відродження контактів із західними сусідами напряму без московського посередництва – теж результат хрущовської відлиги. Журнал «Всесвіт» був відроджений уперше після розстріляних 20-х у 1958-му».
***
«...Тут є хтось, хто пам’ятає збірку словацьких казок з назвою «Сіль дорожча від золота» (1963-го року). Ніхто? Ні один? Недарма я приїхала. Хтось є? Так! Один!
У ній на авантитулі написано: «Переклали зі словацької Василь і Борис Луцкевичі».
«Бачиш? Це той дядя Боря, у якого ми в неділю були в гостях, Кірин тато», - сказала мама.
Ось власне Борис і Василь Луцкевичі, яких уже немає, - то і була реставрація після цієї самої темної ночі сталінщини, реставрація на хвилі хрущовської відлиги і шестдесятницького підйому української богемістики. Перекладали вони переважно для дітей і юнацтва. Була ще дуже популярна книжка і передруковувалася у 70-ті, коли ім’я Луцкевичів уже після щербицького погрому 1972-го було заборонено, а книжка вже ще перевидавалася, - Войтех Замаровський «Сім чудес світу».
***
«...Я дізналася, що Кіри Луцкевич уже немає, що вона кілька років тому померла, була викладачкою медичного коледжу. На жаль.
Але я дуже сподіваюся, що є архів Луцкевичів, абсолютно безцінний архів, бо то не тільки богемістика і 60-ті, це волинське шкільництв старої закваски, яке переходило через їхні руки.
Вони – племінники Марка Луцкевича, котрий був депутатом від Ковеля до польського сейму і дисидентом там, у сеймі, бо обстоював на весь голос право українців на освіту рідною мовою.
Ім’я Марка Луцкевича вписане в політичну історію Україну, він потім мусив емігрувати з Польщі знову ж таки до Чехословаччини. А тоді зваблений, як багато хто з українців перспективною червоної, народної, незалежної УРСР зі столицею в Харкові, де є державна опіка для української культури, поїхав до Харкова. І як всі ці емігранти з тодішньої Польщі в Радянську Україну потім зник без сліда, навіть точна дата його смерті невідома».
***
«...Покоління мого тата вчили, що всі війни в играють вчителі і священники. Ось та генерація, вихована у цьому дусі, була на посту послідовному і до кінця, попри все, що випало на їхню долю. А на долю їхню від згортання відлиги випало пресування і забуття.
Але Луцьк тут стоїть окремо в цій історії. Бо в Луцьку процеси почалися раніше: а саме 1965-го року. Тобто на Луцьку було проведено відразу ж перші пілотні проби політичних процесів реставрації сталінщини. Перші проби відкритих політичних процесів на сталінський манір були проведені тут. Тільки, на превеликий жаль, ми самі знаємо про себе мало, тому в усіх написаних історіях СРСР 20 століття говорять як про перший реставраційний процес про процес Синявського і Даніеля в Москві у лютому 1966 року. А раніше був луцький, пробний, процес над Морозом та Іващенком, на місяць раніше.
Історія луцького процесу досі недоказана, напівзамовчена, де та справа – ні в кого з істориків ще руки не дійшли. Всі безпосередні учасники вже пішли зо світа, документи ніхто не шукає».
***
«...А лишається одна книжка. Оця збірка забавних оповідок чеського композитора Іллі Гурніка, результат празької весни, коли у них теж все піднімалося, клекотіло, буяло...
Коли весь цей діалог між українською та чеською культурами був ще можливим настільки, що богемісти класу Луцкевичів могли забавну книжечку оповідок з-під пера Іллі Гурніка, дуже відомого чеського композитора і письменника також, запропонувати людині зі свого кола, моєму батькові. Якраз тоді, коли він на хвилі великої чистки серед луцької інтелігенції 65-го року втратив роботу.
Тато знав чеську мову, бо мій дід був одним із тих масариківських стипендіатів, він учився в Подєбрадах, в сільськогосподарській академії, не закінчив кілька семестрів, але тата ще малим напочатку 30-х возив із собою на якісь виставки. У радянській свідомості це робило колосальні враження: вау, тато був за кордоном, в Чехословаччині!
Тата консультував хтось із того середовища, з тих лучан, старих випускників Карлового університету, причому імен цих я не пам’ятаю. Памятаю все, що може пам’ятати дитина на такому слайдовому рівні.
Зате я пам’ятаю, як ця книжка перекладалася і обговорювалася вдома. Тато не мав музичної освіти, він консультувався з мамою і навіть зі мною: «Найграй мені ці три нотки», - казав».
***
«...Татова робота над цією книжкою – це так би мовити, мій перший літературний воркшоп, перша літературна майстерня. Дитині - 6. Дорослі чимось цікавим займаються. Щось читають. Діти завжди нас слухають, зрозуміло. Не все там було цікаве, не буду себе перехвалювати. Але вийшло так, що я певним розчином через Гурніка отримувала дуже цікаву дозу світової кльтури в його версії».
***
«... Я вам прочитаю, щоб ви собі уявляли, як виглядала ця інтелігентська кухня в тій самій хрущовці на тодішній Радянській, нинішній Винниченка. На цій кухні це все зачитувалося, обговорювалося. Я це все вбирала всіма порами, запам’ятовуючи на все життя».
***
«...Оці тексти (про тексти Гурніка, - авт.) через 50 років повертаються туди, де вони вперше прозвучали українською мовою. Весь той контекст, який їх обволікає, він тут. Його треба підчистити і витягнути на поверхню».
***
«...Мені б дуже хотілося, щоб те, що зробили для української культури Василь і Борис Луцкевичі, вернулося в пам’ять культури. І щоби початок цьому був все таки з Луцька. Має бути якось розібраний архів, хтось має заклопотатися. Я сподваюся, що є люди, які візьмуть на себе ту роботу. Я сподіваюся, що їхні імена повернуться на мапу міста.
Так, це культурне підпілля, але час виходити з підпілля. Все-таки 30 років незалежності. Можна виходити і роззиратися, як і яким чином відбувалася передача «барв і мелодій», які тільки потім стануть знанням, коли будуть прописані належним чином.
Я дуже вдячна за консультації, які я отримала у свій попередній приїзд до Луцька від свідка і учасниці тих подій 65-го року і однієї з татових студенток на педпрактиці пані Лесі Ковальчук».
онуком Бориса Луцкевича
***
«...Борис є? (стає відомо, що весь цей час онук Борис Луцкевича лучанин Борис Струк слухав виступ пані Забужко, а ще навіть коли йшов сюди, не уявляв, для чого й про існування книжки Забужко про Луцкевичів і Гурніка, і луцькі спогади, не здогадувався, - авт.).
О, я дуже щаслива бачити, що є відповідальні і причетні. І дуже сподіваюся в якийсь зі своїх наступних приїздів до міста пройтися тут вулицею Василя і Бориса Луцкевичів».
_________________________________
Розмова з Оксаною Забужко тривала понад 3 години. У дворику відреставрованої вежі Чорторийських вперше була така письменницька імпреза, таким чином місце означили для зустрічей і розмов.
Зворушена і подивована повідомленням про те, що усім резидентам на знак вдячності за участь у резиденції дарують нове 14-томне видання творів Лесі Українки, Оксана Забужко вирішила подарувати ці унікальні томи...луцькій філії обласної дитячої бібліотеки(як член редколегії вона нове зібрання творів уже має). Бо похід у бібліотеку, тоді обласна дитяча книгозбірня була біля входу в центральний парк, і читання там книжки про Тома Соєра вголос, аби переконати, що малеча читати вміє, є одним із тих луцьких фрагментів, які «заасфальтовані» у тій «ніжній луцькій прошивці» Забужко, яку вона сама так шанує. А лучани й поготів.
Поки говорили про творчість і Луцьк, йшов дощ, пекло сонце, під завісу над Стиром на стінами колегіуму постала веселка.
Зовсім поруч був будинок Косачів, сходами якого хоч і небагато часу у своєму житті, але все ж ступала Лариса Косач. Тут же у 1965-му цинічно закрили музейну кімнату Лесі Українки, яку наповнювали експонатами і де збиралися для гутірок члени гуртка Лесі Українки зі школи №3 м. Луцька. Закрили, бо 1965-й, бо луцькі арешти, бо створила його Віра Іващенко. Дружина луцького дисидента Дмитра Іващенка.
Тому навіть стіни, що поруч і які слухали розмови про луцькі 60-ті, «були в курсі».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Відкрийте його для Мирослави. Репортаж з будинку Косачів у Луцьку. СВОЯ ІСТОРІЯ
Записала Олена ЛІВІЦЬКА
Фото автора.