Катерина Калитко. Розмова між луцькою тюрмою і луцькою синагогою. #МІСТО НАТХНЕННЯ

–  Ні, це насправді дуже моє місце. Я чую тут голоси. Дякую, що привели… –  казала вона.

У неї за спиною були хащі, трошки кропиви, берег Стиру. Перед очима – задня стіна Луцької тюрми. Сіра. Зловіща.

Я теж завжди тут чую голоси. І геть її розумію.

Перед нами –  вікна, яким дуже треба чи то реінкарнація чи то реконструкція. З цих вікон колись стрибали в’язні. І можливо, назавше лишалися десь на схилах. І може, досі там є. Бо то був 41-й. Час розстрілів і вапняних ям.

Колись у ці вікна виглядали на світ луцькі бригітки. Їм би дуже пасувало слово з назви її останньої збірки – мовчальниці.

– Це лишилося від музучилища, – показували їй надцять хвилин перед цим панно зі скрипками над сходами в’язниці всередині. А згодом додавали: – А це, казали, була катівня.

Ми стрепенулися на слові «катівня». Бо одна з найгучніших збірок Катерини Калитко, письменниці та перекладачки, чий голос сьогодні один із найгучніших в сучукрліті й віршами якої дівчата роблять тату назавше, зветься так: «Катівня. Виноградник. Дім».

 *  *  *

Після цього інтерв’ю пройде кілька годин. Над вечір над Луцьком нависнуть грози. У дворі між будинком Косачів та луцьким кляштором єзуїтів Катерина Калитко презентуватиме «Орден мовчальниць», збірку, яка щойно з друку. І слухатимуть навіть коти.

Згодом вона писатиме лучанам автографи: «…Дякую за суголосність».

…Ми зустрічаємося на Театральному майдані вранці перед презентацією. Разом ідемо до Луцької тюрми. І крок за кроком шукаємо суголосні луцькі теми. Принаймні пробуємо.

«Атмосферно мені Луцьк і Вінниця дуже подібні»

– Це не перший приїзд Катерини Калитко в Луцьк. Але вперше ви прожили у цьому місті уже чотири дні (ми зустрічаємося у четвер, - авт.). Чи встигли ви побути з Луцьком віч-на-віч? Поза програмою?

– Я насправді люблю мати якісь приватні зв’язки з містом. Власні вузлики. Вчора були в хоральній синагозі. Це –  неймовірний момент. Її щойно вернули громаді. І ця споруда всередині ще зовсім непридатна для соціального життя, але дуже намолена. Там простір звучить! Навіть після стількох років і стількох драматичних епізодів синагога не перестала бути собою і звучати. Там потрібна якась міська толока, прибирання – і буде готовий простір для класичних концертів чи складних, небанальних читань.

У цьому контексті дуже люблю в Юрія Андруховича вірш «Зміна декорацій»: «У приміщенні церкви відкрито вокзал: почекальні, лампади, ікони, кабіни...». Це насправді теж дуже українська історія, всі ці зміни декорацій. І дуже, як виявилося, луцька історія також.

Окрім запропонованих маршрутів, завше ходжу містом приватно. Якщо вже я тут, то намагаюся зануритися у контекст, в якому опинилася.

Я - загалом самостійна дослідниця міст, з гугл-мапою завжди ходжу і часто потрапляю в несподівані закутки. І в Луцьку теж трошки блукала двориками маленькими, між особнячками… Таке насправді найбільше потім і пам’ятається. Бо стандартні листівкові види так чи інакше десь є. Ти знаєш, що їх можна загуглити і побачити. А так: вдивляєшся в чиїсь житла, у вікна підвечір, у білизну в дворі…

– Ви – вінничанка. І якщо гуглити щось цікаве про Катерину Калитко, то дуже помітно, що вам небайдужа історія цього міста, ви в центрі його культурних подій. Завдяки вам я дізналася про існування класного проекту «Центр історії Вінниці» і навіть зачиталася їхніми ідеями. Втім, зазвичай, найпопсовіше уявлення про Вінницю: місто Гройсмана і Порошенка; всі кажуть, що воно «європейське»; там є світломузичний фонтан… У мене, на жаль, зрештою, все.

–Так, у мене є неймовірні друзі. Друзі з «Центру історії Вінниці». Це молодші від мене люди, але між нами немає ціннісного розриву. Я їх дуже довго чекала. Ніби у просторі Вінниці було готове місце, на яке вони мали прийти. Тепер по клаптиках, по шматочках мозаїки відтворюють справжнє, живе, небанальне обличчя міста, тяглість його буття. Я їх дуже люблю і врешті приєдналася до них у товаристві історичної реконструкції. Ми відтворюємо період Перших визвольних змагань, армії УНР та УГА, час, коли Вінниця коротко була столицею.

Щодо Вінниці і Калитко, то я завжди прагла, щоби українська мапа маркувалася  іменами, письменницькими зокрема. І це була одна з моїх мотивацій повернутися після Могилянки у Вінницю. Я мала лишатися у Києві. Мала читати курс з теорії масових комунікацій, вчитися в аспірантурі – робити всі ці стандартні речі. Але вирішила, що для мене цінніше повернутися до Вінниці й у межах своїх сил розбудовувати локальний міф

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Пристібайтеся!». Макс Кідрук. Прогулянка Луцьком і не тільки. #МІСТО НАТХНЕННЯ

– …А чи є щось спільне між Луцьком та Вінницею?

– Мені атмосферно наші міста дуже подібні. Я тому постійно ходжу і порівнюю: от у нас так, у нас інакше…

І Луцьк, і Вінниця –  це такі дуже співмірні людині, центральноєвропейські і, якщо можна так висловитися, середньоукраїнські міста, за якими дуже добре звіряти середню температуру, визначати отой рівень нормальності, золотий стандарт життя українського міста.

Мені так само комфортно тут, як вдома. Я відчуваю тут вагу історії, хоча Луцьку по-білому заздрю, бо тут значно більше збереженої спадщини. Нам у Вінниці доводиться багато чого реконструювати, як голограму, з пам’яті, з уяви. Дуже багато знищеного після німецької окупації, після совітів, які навмисне, думаю, свідомо нищили знакові для міста локації. Як, наприклад, спотворили садибу Миколи Стаховського, першого українського посла у Великобританії і важливого міського діяча. Його дім був чи не єдиним взірцем чистого українського архітектурного модерну в центральній Україні на початку ХХ століття, а тепер про це нагадує тільки форма вікон.

У мене є такий внутрішній камертон: приїжджаючи у якесь нове для мене місто (правда, Луцьк – не зовсім нове, у хорошому сенсі), завжди дивлюся, що там коїлося за УНР і як все закінчувалося. Дуже допомагає розібратися, чого очікувати від простору, на що він здатен.

«Щоразу думаю, що в цьому є щось невипадкове»

– Навмисне запропонувала почати нашу розмову про Луцьк і Калитко саме з цього місця. Тут довгий час стояв пам’ятник радянській підпільниці Паші Савельєвій, героїні совітського міфу. Історія про неї, а точніше про її таємничу загибель, мені дуже перегукується з історією про смерть вінницької підпільниці Лялі Ратушної. І це образ жінки, витворений тогочасними ідеологами, який спонукає на роздуми. А позаду нас - луцький монастир бригіток (перший луцький католицький жіночий орден, який у 17 ст оселився у палаці луцького старости Альбрехта Радзивілла, частині Окольного замку, з якого згодом постав монастир, ще згодом – тюрма, – авт.), що теж наштовхує про роздуми про жіноцтво і той, можливо, «орден мовчальниць», про який ви пишете у новій збірці. Ну, і згодом це Луцька тюрма, де і гинули жінки під час катувань, і стіни якої потім оплакували осиротілі жінки, у яких вбили синів, чоловіків...

– Дійсно, історія про Лялю Ратушну дуже перегукується з луцькою, про Пашу. Очевидно, був стандартний наратив, в який мала влягатися жіноча радянська історія. Для того, щоби стати уславленою жінкою в Радянському союзі, можна було стати ударницею праці або героїнею-партизанкою, за трагічних обставин загиблою... Тобто це ніби кравецькі лекала, в які жінок (не знаю, чи завжди силоміць) запихали.

– Ви сьогодні презентуватимете у Луцьку, тут поруч, у дворику біля кляштору єзуїтів, «Орден мовчальниць». Це так вийшло випадково, що збірка на жіночу тему чи просто назбиралася якась кількість таких віршів, образів?

– Певне, назбиралася. Я не можу сказати, що навмисне ставила за мету написати саме так, що планувала збірку, присвячену жіночим долям, боронь Боже. Поезія так не працює. Поезія просто відгукується на внутрішні та зовнішні виклики. У якийсь момент зовнішні виклики стають внутрішніми. Ти пишеш, бо такою є твоя нервова реакція.

Поезія –  мій спосіб реагувати на світ. Іншого я не маю. У текстах я можу проговорити такі речі, яких не вмію висловити у побутовому мовленні. Це трохи тонший рівень.

Очевидно, основою для книжки була взаємодія внутрішнього пережиття зовнішніх змін у світі впродовж останніх років. Світ змінюється дуже несподіваним чином. Саме така форма трансформації для нас виявилася неочікуваною: нові форми близькості і віддаленості, новий світ, відкритий, закритий, коли ти досить різко мусиш пристосовуватися до перекроєного наративу.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Луцьк мені відкрив Покальчук». Любко Дереш. Розмова на залізниці, якої… нема. #МІСТО НАТХНЕННЯ

– Я помітила, що ви народилися 8-го березня. У той самий «жіночий день». Як ви сприймаєте цю дату?

– Для мене це день боротьби за жіночі права. Я не сприймаю його як день весни, краси, коли маєш отримати квіти, коли чоловіки помиють замість тебе посуд, зготують вечерю або борщ раз на рік. Я завжди цінувала 8 березня за те, що це державний вихідний, можна було десь собі поїхати і сховатися. Це єдине в контексті свята, що мені подобалося.

Загалом у мене складні стосунки з власним днем народження. Кожен по-своєму переживає пологову травму, власну появу крізь неї. У мами внаслідок безалаберності радянської гінекології пологи закінчилися травмою. І свій день я завжди сприймаю крізь це знання. Для мене це завжди свято маминої перемоги.

Але я щоразу думаю, що, можливо, у даті мого народження є щось невипадкове. День боротьби за жіночі права і жінка, яка, за збігом незрозумілих мені обставин, має голос, дещо чутніший, ніж багато інших жінок, і може щось сказати за них, за нас усіх.

(Так за розмовою ми потрапляємо у двір Луцької тюрми, нині Замкового Свято-Архангельського монастиря ПЦУ. У храмі саме служба, тому що святковий день.

До церкви поволі сходяться люди, а ми  бачимо відчинені двері в те приміщення колишнього училища, де ще дуже виразно видно совітські наслідки, - і заходимо усередину.

Зустрічаємо священнослужителя і він не боронить нам роздивитися тишу Луцької тюрми.

Цей візит завершимо у монастирській церкві. Саме тут, розкажуть нам цього дня, і була найбільша жіноча (!) камера. Коли чоловік у вишиванці, який провів нам коротку екскурсію стінами-вікнами-історіями, скаже, що це і є «катівня», у мене до ліктів «побіжать мурахи». Бо одна зі збірок Катерини Калитко зветься «Катівня. Виноградник. Дім»...)

– ...Я зараз теж подумала про неї у цьому контексті. Бо вона теж – про зміну декорацій, про те, як одне переростає в інше.

Усе воно нанизується. І ми постійно живемо у транзиції, ніяк не вихопимо собі сталого стану, який би потривав хоча би сто років.

Якби ми мали хоча би сто років сталості... Не кажу стабільності і благополуччя, а просто чогось постійно певного, до чого могли б підлаштуватися три покоління поспіль - ми б дуже здивувалися собі й тому, на що ми здатні. Ми були б дуже іншими людьми. Не кращими чи гіршими, а – іншими.

Ми страшенно невротизовані. У більшості з нас немає накопиченого, родинного багажу. Ми сприймаємо за диво сімейні будинки, яким 100-150 років. Це скарб, це щоразу неймовірна історія. У нас, наприклад, дуже мало бібліотек, таких, щоб від прадіда. Взагалі матеріальна культура збережена клаптями. Звідси наша розгубленість, і любов до вінтажу, ретро-естетики, та й реконструкторські рухи теж трохи про це. Намагаємося повернути собі себе.

(Тим часом виходимо за межі катівні НКВД і обходимо її зі сторони річки Стир. Минаємо вулицю Плитниці, замок з його схилами – і постаємо перед вікнами, що впираються в річку… Я перепрошую, що воджу Катерину Калитко берегом. Насправді ті стежки над Стиром – то маршрут, який чи не найбільше змушує думати про історичну пам'ять і місто)

«...я НЕ люблю такі місця»

– …Мені дуже подобається, що ми йдемо цим маршрутом. Я і вдома часто ходжу дворами, берегами, малими стежками. Неправильно сказати, що я люблю такі місця: я НЕ люблю такі місця. Я би воліла, щоби їх не було. Але вони мене, власне, цікавлять.

Якимось чином тут збереглися клубки темної енергії. І якщо правильно налаштуватися, то чутно голоси. Це - не езотерична маячня чи побутова містика. Просто насправді ніщо нікуди не зникає, все просто змінює форму. Поки люди, які тут за різних обставин опинилися, не виговоряться у той чи інший спосіб, доти  ці місця будуть тривожити.

Нам часто говорять: скільки можна? Треба шукати щось позитивне... А я думаю, що тут не йдеться про навмисне роз’ятрювання рани, про свідому журбину та бентегу. Просто поки ми ці речі не проговоримо, травма не піде. Хотіли ми того чи ні, але складні історії з нами вже сталися. Ми їх не просили, вони зійшлися на наших землях, зав’язалися у вузол, а ми маємо їх тепер пропрацювати. І від того, що по-дитячому від них почнемо ховатися, вони ж нікуди не подінуться.

Доки ці невидимі мертві люди не виговоряться, це нас не полишить.

– Поки ми йдемо до синагоги, давайте поговоримо про єврейські сліди. Читала, що ви пишете роман на основі єврейської історії Вінниці. Коли він буде? І чому саме така канва?

– Це не те щоби єврейський роман. Але він має цю виразну єврейську ноту, бо Вінниця була свого часу типовим штетлом. Я не уявляю тканини міської атмосфери й історії без відчутної, виразної єврейської нитки. Це одна з найяскравіших ниток, на якій полотно тримається.

Вінниця було б інакшою без своїх євреїв. Як і, зрештою, вся Україна. І в Луцьку ця історія дуже відчутна. Це теж із тих лінків, місточків між Луцьком і Вінницею, які мені цікаві та близькі.

Уся Європа - це, зокрема, все ще не до кінця досліджені сутерени її єврейства. І ми в Україні дуже багато звідти беремо. Банально: від лайки побутової з їдишу - до великих світоглядних масивів. Тому для мене то дуже важливо. Я часто повторюю: коли скучала за Вінницею у світі до пандемії, коли перебувала десь за межами країни - я завжди слухала пісні на їдиш. Не щось інше, а саме це мене повертало у Вінницю.

У моєму романі йдеться про період Першої світової та Перших визвольних змагань, але це не історична річ. Таке тло видалося мені дуже подібним  до нашого часу: період великої розхристаності і невизначеності, період важких і важливих виборів, які робили люди для себе щодня, період плинних ідентичностей і відповідальності за їхнє формування.

Я поки що не готова писати про теперішню війну на реальному матеріалі, недостатньо від нього віддалилася. Дуже болить, і це може спотворити оптику і зробити письмо недостовірним. Тому я обрала історичні декорації як одну з метафор.

У той час дуже яскраво проявилося те, що називаю останньою масовою шляхетністю. Згодом її було вибито. Цю дуже красиву історію, зі свідомим вибором українства, з тими людьми, які називали себе українцями з абсолютно неочевидних причин, не маючи для цього часом підстав за кров’ю чи генетикою. Але вони робили вибір на користь ідеї. І це час високого побутування ідей, якого потому в нас дуже довго не було. Хіба тільки в окремих групах: серед дисидентів, репресованих...

Тому мені хочеться зробити такий умовний ментальний скріншот своїх уявлень про тогочасну Вінницю. Ну, і написати про людей.

А серед них були євреї і єврейки, які наважувалися розірвати тяглість традиції, і це їм дорого коштувало. Дуже довго я цю історію збираю по шматочках. Періодично щось переробляю. Сподіваюся, до кінця цього року все нарешті зберу і віддам видавцеві, бо він вже дуже чекає.

«Синагога – одне з моїх найсильніших вражень»

(«Бачите? Розбите все», –  у луцькій синагозі нас зустрічає Хана Матусовська. Вона та її чоловік Мойше Меїр тут за господарів. Вони –  представники іудейської релігійної громади, якій не так давно передали ці стіни.

Нині синагога – вже не спортзал, яким була донедавна і багато років. Громада робить усе, аби у цих стінах після великої перерви звучала молитва.

Мати такі стіни – унікально, каже Катерина Калитко.

Читаємо старі афіші про змагання з важкої атлетики на стінах хоральної синагоги, десь фоново звучать пісні на ідиш, а ми продовжуємо говорити про Луцьк, яким його бачить Катерина Калитко)

– За тиждень у Луцьку, чи ви помітили або знайшли для себе найбільш сильні енергетично луцькі місця? Які вони у Катерини Калитко? Пам'ять про що ви повезете додому: у Київ, у Вінницю?..

– Синагога, всередині якої ми є, –  одне з моїх найсильніших вражень. Я вже казала і повторю: попри все, що з цим простором сталося, він продовжує бути намоленим і працювати.

Сьогоднішня тюрма, де ми з вами щойно були, теж мене так дуже зачепила. Думаю, я з цими враженнями ще ходитиму і повертатимуся до них і, може, якось ще забіжу «послухаю стіни».

Біля річки так само мені завжди дуже добре. У містах я завжди намагаюся дійти до води. Мені дуже сподобався ваш погідний Стир. Такий він теж людяний, живий, і головне не думати, що це саме тут Леся Українка застудила ноги. Тоді він по-іншому грає. Це з усіма річками: вони з одного боку щедро дозволяють селитися на своїх берегах, а з іншого – щось забирають і роблять хижі речі з біографіями.

– Ця літературна резиденція присвячена 150-річчю до дня народження Лесі Українки. Вона провела у цьому місті зовсім небагато часу, але це місто назавше пов’язане з Косачами. Чи відчули ви тут присутність Лесі Українки?

– Безумовно. Я думаю, більшість саме за цим і їдуть до Луцька. За міфом родини Косачів і його слідами.

Учора навіть стояла на сходах, якими Леся малою до рідні могла бігати – і думала, що це насправді величезне і диво, і благо, коли зберігаються такі артефакти, малі сліди присутності. І ти можеш постояти у тих місцях, де одна з ключових постатей української світової культури і одна з найважливіших у твоєму пантеоні жінок стояла, ходила і бігала. Дуже зворушливий момент, бо це – власне ЮНА Леся Українка, що це людина, яка формується, вбирає у себе світ. І ти можеш уявити, на що вона дивилася, що вона бачила... Якщо це, наприклад, близька тобі авторка, як воно є з Лесею Українкою, це важливо.

Я, до речі, намагаюся викорінювати у собі звичку говорити «Леся». Хоч ми й трактуємо її як олюднення, наближення. Оксана Забужко влучно сказала в одному інтерв'ю: чому ми говоримо «Леся»? Звідки ця фамільярність, якась така радянська спадщина, яку нам прищепили? Сорокарічна авторка «Руфіна і Прісцилли», одна з чільних європейських інтелектуалок і –  «Леся»? Часом аж трохи занадто.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Бузок і НЕрадянська Леся. Мирослав Лаюк у будинку Косачів, розмова про Луцьк. #МІСТО НАТХНЕННЯ

Отож, я намагаюся тут, у Луцьку, уявляти, як Лесі Українці проживався цей простір. Останнім часом багато міркую про ландшафт і про те, наскільки місця нашого народження визначають нас, від того моменту, коли ми починаємо їх усвідомлювати, зчитувати, запам’ятовувати картинки, які потім у зрілості спалахують на сітківці найнесподіванішими барвами. І настає час, коли у тобі починає функціонувати і відгукуватися оця локальна історія.

– Я вас слухаю і згадую, що ви якось в одному з інтерв’ю розповідали про те, що люди, які не знають, хто написав ваші вірші, думають, що автор – чоловік. Так само про Лесю Українку колись Франко казав, що це «єдиний мужчина в українському письменстві».

–  …І це жахливо. Не те жахливо, що жінки сильні. Я проти стереотипу, буцімто життя змушує жінок бути сильними, що жінки хочуть насправді будуть слабкими, що просто «мужика нормального немає».

Сильна жінка зазвичай такою постає з дитинства. Це не залежить від чоловіка, це залежить від психотипу, від виховання. Тобто ще до того, як знаходиться про якогось чоловіка, проявляються сильні сторони характеру. І оце «я думав, ці вірші пише чоловік», як і мене свого часу пробували хвалити –  насправді найгірший прояв стереотипного мислення.

Я не знаю, чи ми колись зможемо з таким поборотися. Хоча варто було б поборотися. Але в нас стільки шарів того патріархату, що прибирати нам довше, ніж у луцькій хоральній синагозі.

«Місто, яке дуже філігранно працює з історичною пам’яттю»

– Як сьогодні продається поезія? Часто можна почути, що мала проза не продається, що у нас читають і купують, в основному, романи. Як читають вірші? Ви – одна з тих, хто найбільше звучить у сучасній українській літературі, і мали б добре це відчувати.

– У мене немає відчуття, що поезія аж так не продається. Як і колись, поезія – це зараз більше усний жанр. Вона потребує того, щоб автор чи авторка їздили, щоб вони говорили з людьми, щоб читали вголос. Коли автор читає поезію вголос – це абсолютно інший спосіб читати і чути. Найочевидніший приклад: те, як читає свої вірші Сергій Жадан, дуже відрізняється від того, як більшість читачів чують цю поезію в голові. Воно страшенно контрастує, і це добре, це рухає, викликає неспокій.

Коли поет передбачуваний – це як мінімум нудно, а зазвичай ще й небезпечно для його творчості. Поет має бути різним. Хтось буде його любити до нестями, хтось – хейтити. Це прекрасно, бо це теж спосіб, в який поезія стає живою.

На жаль чи на щастя, поезія зараз потребує активного включення автора, його живого голосу. Як було колись із менестрелями, вагантами, поетами, які виступали на ярмаркових площах, часом виголошували памфлети на злобу дня, і таким чином наближали поезію до людей, робили її формою масової свідомості. У нас це досі є насправді: ми очікуємо від письменників відповідей на великі питання, котрі підкидає нам сьогодення. Не завжди це добре. Печатка "пророка" для поета – важка і підступна, бо не завжди поет мусить і не завжди може відповісти на такі питання. Потім це лягає на нього тягарем. От він не проговорив чогось, не спромігся…

Але це теж цікаво з антропологічного боку: як ми, словоцентрична і кордоцентрична нація, відчайдушно шукаємо відповідей і порад у поезії. Мене це дуже зачіпає за живе

– Ви мали розмову з Луцьким міським головою. Візит до мерії передбачений програмою резиденції. Цікаво запитати, чи вас не зачіпає ця необхідність? Про що говорили з Ігорем Поліщуком і як ви взагалі такі зустрічі сприймаєте?

– Чесно скажу, я не дуже протокольна людина. А карантин ще наклав свій відбиток на свідомість: ти розумієш, що  білий шум може вкрасти у цієї людини продуктивний час. Вона могла б займатися у цей час міськими справами. Провести зустріч у зумі. Але…

Але у вас дуже хороший мер, вам пощастило. І це не пустий комплімент, боронь Боже. Це не тому, що він мене запросив на резиденцію і я мушу його хвалити. Мені справді сподобалася наша розмова. Пан Ігор переймається проблемами культурного осмислення міста. Це молода людина, що дуже важливо, бо означає, що він має свіже бачення міських потреб.

Говорили ми про культурні ініціативи, про різні міста, про Вінницю згадували, Харків згадували, де він вчився і який я теж люблю, про те, що резиденційний рух – це дуже круто.

Насправді пальців однієї руки буде забагато, щоб перелічити зараз резиденційні проекти в Украні. А це дуже потрібна і хороша річ. От Харків, Чернівці й Луцьк це зробили.

Я у пана Ігоря запитала, чи не планує він та його команда ініціювати у Луцьку фестиваль історичної реконструкції. Це – моя тема, я таке дуже люблю. Мені страшенно шкода втраченого кам’янецького фестивалю «Terra Heroica». І мені здається, що Луцьк –   весь цей контекст, величезна кількість збереженої автентичної архітектури, місто, яке дуже тонко і філігранно працює з історичною пам’яттю, не продаючи її агресивно, а подаючи, –  мав би всі шанси стати для якогось українського (і навіть європейського) фестивалю хорошою домівкою.

16-17 століття – дуже красивий час для реконструкції. У Луцьку це працювало б досконало.

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Ірина КАБАНОВА

 

---

• #історія Луцька
• #Місто натхнення
• #Катерина Калитко