«Ой за шо люблю фольклор, шо не треба причоски…» Острів’я. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

- Ало-о, чого ти не йдеш? Вже гості є. Шо хоч, те взувай. Я в тапках. Ми ж не на сцену…

Насправді серед будня-полудня вони вбиралися, як на сцену. Вдягали свої нові ткані спідниці. Вдягали свої старі, ще мамині-бабині вишиті сорочки. Вдягали хустки і пацюрки. Вдягали…

Словом, ми здалися і просто фіксували.

Поміж тим вони смажили бички зі свого озера і варили картоплю. На літо склали кросна у хліви. Але кожна хата у волинському Острів’ї - у тканих виробах. Такої кількості  різнобарв'я на один квадратний метр, як тут, мало де застанеш. 

Торік ці жінки ходили на чорниці з Дмитром Комаровим, але через війну так і не дочекалися сюжету про себе на 1+1. Вірять, ждуть, жартують. Досі переповідають, як його своїми сороміцькими анекдотами про боцюна шокували. У цьому селі Комарова тепло звуть Дімою, так наче ото Діма живе в сусідній хаті і ловить вугрів у сусідньому рові…

*Кросна - ткацький верстат.
*Вугрі - риба, яка є фішкою Шацьких озер.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «І всі тікали в бєлорусію в наймити». Невір. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Десь позаду лишається туристичний і спорожнілий через війну в Україні Шацьк і всі його курортні місця навколо. Машина крізь пісок, сосни і повз картату фігуру пробирається в Острів'я. Шацька тергромада. Хати. Жива автентика по два боки дороги - перше, що тут кидається у вічі. 

Друге - дивні хрести у квітниках під хатами. 

Третє - запах: село пахне озером, на клунях - рибальські знаряддя і так, це тут ловили вугрів навіть у канавах… 

- …І саме інтересне: сюди не йде жоден вугор, сюди йдуть тілько вугрихи. Все, шо тут є, - вугрихи, - згодом на березі озера, тихо, наче то щось інтимне і особливе, зізнаватиметься нам одна з них. - І якщо чесно, то я на тих вугрях виросла… 

 *  *  *

- Ой за шо я люблю фольклор, шо ни треба причоски! - сміялася Валя Карамач і прибирала під хустку коси. 

Трохи більш, як 10 років тому вона зібрала в селі всіх затятих «співунів» (а фактично - співунок) і створила фольклорний колектив «Острів’яночка» в  рідному їй Острів’ї. Взяли - своїм. Автентикою, голосом, вбранням, мовою і гумором.

І коли створювали, навряд чи думали, що так «зайде». Саме Валентина і її «острів’яночки» покинули все і зійшлися, аби нас зустріти.

- Ай. Уже рик на пенсиї, - махне рукою Валя, вона ж і директорка місцевого клубу, розпростуючи на паркані довжелезну ткану на остров’янських кроснах радюжку для гарного кадру. - Але ніхто не звільняє поки. Бо як мене тут не буде, то й колективу не буде. А хто буде скрізь їздити?

Жартує. Але в кожному жарті є правда, бо аби нагода, вони кидають домашні справи - і співати. Наїздилися фестивалями, набачилися зірок, наприймалися гостей… 

Вони підморгували і сміялися. Ми сміялися і червоніли.

Кажуть: а нічого складного у тому фольклорному житті, просто бути собою і збиратися, як на вечОрки, і вбиратися, і розказувати світові, як у цьому селі «матьорИ» їх вчили не тільки співати, а й ткати та вишивати… Бо в їхніх хатах да «тих кросьон», що хотіли цьогоріч в одній поставити так, щоб навіть на Великдень не приймати і щоб туристи їздили і дивилися, а то й пробували. Але - війна.

Усе, що ми слухали і бачили цього дня в Острів’ї, - так чи інакше було про традиції і війни, війни і традиції. Унікальне, глибоке, рибальське, з вмінням сміятися з найпростішого - життя і з вмінням особливо шанувати …смерть.

ЯК МАТЬОРИ

Під столом білий як молоко кіт чекає  нагоди смикнути собі підсмаженого бичка. Ті лежать у посудині, щойно з кухні, з чорними боками і теж чекають свого часу. Навколо від порога до стелі - все у тканих та вишитих речах. Навколо ходять жінки, дістають барвисті дорожки, і складають іх одна за одною на веранді… 

- А то тоже ткани пудзорник. То все узори тканиї, то не вишити, - пояснюють вони.

- Ат ти дивись! Зара вкраде! - кишкає на кота хтось.

- Бо й котови треба…

- А во тіво рушники я ше у 80-х роках ткала! Тут витканий рушник і за одним разом виткани узори, так воно робиться. Ше колишні такиї рушники є, у шафи лєжуть. Хай лєжуть. А рамки на гору повіносіли тиї всі.

- А застели но тею скатертиною, якій тоже більше сто років. Вєрина! То її баба колись вишивала.

- Старіші люди те зберігають, молодьож попалила…

- Вже реклама була, анонс того фільму. Їдемо машиною і співаємо. І ще: ми беремо ягоди, а Діма іде. Якраз мали показати - і війна. Ой… Ми йому тільки показали, як брачкою ягоди брати, самі ж - руками. А люди вже: ооо, то ж не можна... 

- Ми можемо співати  так, що цілий день слухали б - і жодна пісня не повторювалася б, - каже директорка місцевого клубу і водночас керівниця цього колективу Валентина Карамач, поки її «Острів’яночка» одягається. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Кози, масниці і ...«жесть». Хорлупи. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Паралельно сиплють анекдоти, розказують то про Пекун, з якою знімали колись передачу і для їздили на зйомки в Київ, то про Комарова, який, коли приїздив у їхнє село, «переїв пончикув бідний аж до панкреатіну», то про кросна, то якісь комедії з життя якоїсь Гапки та їхнього голови колгоспу… 

- Було як: я в полі собі полю. Та ше десь, та - так само. Дзвонить нам Оксана Степанівна з Шацька: так і так, за годину приїжджають продюсери Комарова. Як?.. А нигде никого: всі в полях! Бігом - і за 40 хвилин всі в збори в Іванівної, в нас репетиції в тій хаті проходять. Там все начальство перебувало, - згадує Валентина поміж черговими зборами.

Нас мучить совість, бо час від часу кожна з них поглядає у вікно, бо там хтось комусь повіз зерно… 

Хтось тим часом несе вишиту сорочку, яку років сто тому чиясь баба вишивала своєму нареченому на вінчання. Розкладає її на крісло - фотографуйте… Кажуть, їхні «матьори» (чомусь кажуть тут тільки так)  мали добрий зір, бо таке вишивати при личині - треба бачити.

Насправді у їхніх дорожках, рушниках і сорочках - нічого музейного і фольклорного, все - життя, все ношене і з побуту.

- Ой за зиму в п'ятьох хатах кросна ше точно стоять. А в тих, шо не стоять. то по хливах ше лежуть… А во я скіко основала цього року, чоловік 12 чи 13 буде, - коментує збоку одна з найавторитетніших тамтешніх ткаль Рая Богута. 

Основала?

- Основала - це зробити основу. Ходіте сюда. Треба найперш, щоб були нитки. Ну, бачте, зараз з нитками проблєми. Ото меланжови, тиї, шо колись в Луцьку були. Отут три губи у сім пасон. Губа - п’ять метрив. Ото я сновала, щоб отаківо дорожки ткати. А тоді ставиш верстать і вже натягаєш на воротило…

З історії.

Правильно по-їхньому: не острів’яни, а островці. До 50-х тут, на місці села Острів’я, була низка хуторів. Компартія так боролася із волелюбством та прагнула викоренити будь-які спроби підтримки українського підпілля, що з усіх хуторів людей фактично депортувала у одне визначене партією місце.

Так усі, хто жив по хуторах, з’їхалися у невелике село Острови над самісіньким озером. Відтоді воно стало Острів'ям.

- Бо кругом вода. Колись село називали Острови, потім Острівки, бо тут були такі піщані підвищення, досі ще одне поле так і називається. Люди селилися на хуторах, де вище грунт - там хата. От і називають людей досі за їх хуторами: Селиський, бо на Селиську жив, Лискова Ганна, бо жила там, де лисок, ліс тобто… А тут тільки була одна вулиця  на березі озера. Пішов наказ. Мабуть, в колгоспи людей зганяли. І коли звезли всіх, назвали село Острів'я. Як Придністров'я, Поозер’я…

Їм природньо казати «возеро», а не «озеро», «Воля», а не Оля… Хтось зізнається: «не можу казати «багато», а тільки «мніго та мніго»…

- А во возеро через дорогу. Картопля ше кипить, йдем дивитися?

Для частини вулиці озеро тут добігає просто під хати та хліви, воно - у дворах. Щоб піти на озеро, ми йдемо просто у чийсь двір. І так тут ходять аби що… 

За трохи з цього двору буде чути розлоге: «З далеких країв зустріли синів…». Тим часом в Острів’ї життя йде розмірено і буденно так, село жнивує, хазяює, літує, ніхто не зважає на спідниці та пісні, на камери і дивний «двіж». 

ШРАМИ

Їх помічаєш одразу: тут під вікнами хатів, просто у квітниках стоять хрести або традиційні цвинтарні пам’ятники. Десь - аж чорні, дерев'яні, без дат і слів, але досі зі стрічками. Десь - бетонні і датовані, скажімо, аж 1911-м.

Насправді село в хрестах нагадує село у шрамах.

Усі ті шрами так чи інакше від якоїсь війни. Шрами від цієї війни - ще не такі видимі, але є. 

Поки ми фотографуємо синій пам’ятник під вікнами, 92-річна Степанида Юрчук каже, що то «мої стариї» поставили своєму синові, «шо його на світи нима». Гриша Юрчук прийшов з фронту, пішов у клуб на збори, сів на останню довгу лавку, «став сядати і полетів»... А був «раняний», та «вельмо добрих три баби пудписалося, що він їх перебив». Посадили на три роки. Вбив Гришу товариш, який з ним сидів, як тільки той вийшов з тюрми.  Де, як і хто поховав його, ніхто не відає, а пам’ятник Гриші стоїть в Острів’ї досі просто під хатою його батьків, які давно повмирали. І якщо запитати у Степаниди, чому це село ставить хрести непохованим людям, то вона скаже: 

- Стариї так робили…

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Генрі Форд у сільраді за 2 км від ЄС. Поромів. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Традиція кенотафів тим, хто не повернувся додому, збереглася у низці сіл біля Шацька. Якщо ви помічали «сині острівки» хрестів, що стоять один біля одного попід старими церквами - то оце вони. Десь так увінчують пам'ять зниклих безвісти у Другу світову. Тут - ще раніше… 

- Варабухи були першими, - казатиме колишня вчителька Олександра Катеринич.

Вона заведе нас у церкву. Церква синя і стара - найдавніша на Шаччині. Попід нею - озеро. А навколо хрести і хрести. 

- Вічна пам’ять діда Матвія, баби Олени, батька Івана, матері Ярини, дядька Федора, сестер Прузини, Наталки, Євдокії, Варвари, братів Гната, Максима, Матвія, Олексія… - Олександра Іванівна читає текст на бетонному старезному пам’ятникові. 

На ньому свіжі гілки липи і нові стрічки: хтось був тут геть недавно. Це Кузьмичі, каже, увічнили своїх рідних, які поїхали перед Першою світовою в евакуацію і не вернулися в село, загинули дорогами…

- У 1914-му перед війною з кайзерівською Германією людей вивозили в Казахстан, в Пермську область - всюди. Залишилося в селі тільки три сім'ї. Така була політика. Люди туди їхали, багато повернулося, а багато й не повернулося. У  тих мандрах багатьох застала чума. Вимирали цілі сім'ї, лишалися одиниці. От сім'я одна наша втратила так дуже багато членів родини своєї. А ті, що повернулися, вирішили ото поставити це у пам'ять про тих, хто помер. Бачите? Похоронені так, можна сказати. Варабухи - то їхнє сільське прізвисько, вуличне. А так вони всі Кузьмичі. 

Читає далі:

- «Загинули внаслідок війни та евакуації населення Волині від фронту в тил Царської Імперії в 1915-1921 роках. Похоронені: два на фронті, двоє в місті Самарканді, четверо - в селі Стара Порубьожка Самарської губернії, двоє - від голоду в місті Козлові, одна віком 4 роки замерзла у вагоні міста Брест». І вічна пам’ять їм… Є ще родина в селі, дивляться за цим кенотафом. 

Під церквою на традиційних для Волині синіх пам’ятниках, які ставили у 40- 50-х, теж промовисті підписи. Там не тільки ті, які загинули у світах в Другу світову. От, наприклад, 1921-й: «Максим Шачанін. Помер в Росії». Усі ці імена поминають у храмі під час служби. Так село молиться за упокій тих, хто у свою землю не ліг.
 

Рипить кований замок. Насправді він рипить тут кілька століть. На старих дошках усередині видно, шо тесали їх сокирами. Стіни цієї Свято-Варварівської церкви тримають тиблі, а не цвяхи. 19-ть років, акурат до Незалежності, вона стояла зачиненою, а малі діти бігали заглядати усередину крізь дірку в замку. 

- І ми дивилися, а іконостаса немає: всі ікони вирізани… - розказують.

Трохи далі у цьому селі натрапимо на інший храм: він у простій хаті. Розпізнаємо церкву за вивіскою над дверима та іконами у вікні. Ну, й за синьо-жовтим стягом над нею - ПЦУ. Теж Варварівська.

У центрі поміж могилами стоїть і старий клуб. Селу, яке має крутий фольклорний колектив і де просто зашкалює від збережених традицій, автентики, кольорів і голосів, випало мати старезну споруду, із зіркою на причілку (напротивагу сонячному промінню на причілках тамтешніх хатів), що вже віджила своє. Поруч - блоки: ще до війни тут планували реконструкцію. Але історія відклала плани в шухляду.

Люди звикли до свого клубу-музейного експонату, згадують тепло його минуле, але розуміють, що кожним стінам приходить кінець. Значить: будуть інші.

- Краще ви б нашого клуба не фотографували, нема на що дивитися. Але в нашом клуби всі села були. Клуб нехороший, а - найлуччий. Піщєнівський клуб хороший, а всі все одно тут, - щебечуть.

Якби не війна, ми б його не застали, переконують. П’ятикутною зіркою старий клуб впирається у сквер. За ним - не просто монумент загиблим у Другій світовій, а реальна могила чотирьох невідомих радянських солдат. Після «визволення» села їхні тіла познаходили на прилеглих полях, згодом переховали у центрі.

- Ше мій батько робив їм гроби… - скаже Іванівна.

Так хрести і старі поховання спокійно вписуються у простір Острів’я. Простір, в якому земля тримає сліди згублених війнами та загарбницькими муштрами людей навіть якщо ті поза нею.

*Тиблі – клинки з дерева, якими зєднували деревяні конструкції. 
*Кенотаф - увічнення пам'яті загиблого не в місці його поховання, хрест чи пам'ятник померлому, який вважається надгробним, але під яким немає поховання. Символічне поховання на спомин про людину. Дуже древня традиція, споруджували кенотафи ще у скіфські часи.

ВУГРИХИ

Усього в «Острів’яночці» - восьмеро учасниць. Найстарша поміж них - та ж таки Олександра Катеринич. Як Іванівна була молодша, то казали на неї просто: Шура або Шурка. Тепер же - поважно, бо Іванівна більшість із цих жінок вчила в школі.

Іванівна, кажуть вони, - «наша любіма вчителька».

- Вже я 46 рокув, як кончила школу, а віте мине вчили…. - згадує Валентина, якій Іванівна - не просто вчителька, а перша вчителька.

Сьогодні школа у селі вже не така гамірна. У повоєнні роки тут було до 40 дітей у класі, нині значно менше. Більше 45 літ Іванівна викладала в Острів’ї спершу російську, тоді зарубіжну літературу та українську мову. Вона - донька педагогів, яких після Другої світової відправили у волинську глибинку викладати в цьому селі. Батько Іван Устимович з Кіровоградщини, матір Євдокія Кузьмівна - з Сумщини.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Ходіте покажу стопку, з якеї голєндри пили горілку». Забужжя. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Хтось ніс тарілки на озеро, хтось - торбу зі смаженими бичками, а Іванівна нарихтувала згорток зі старими фотографіями.

Каже: всі пишуть про село, а ніхто не скаже, які тут завше були вчителі. Це вони, мовляв, навчили оце все берегти. Дістає світлини, де всі випускники школи в одному кадрі - в національних костюмах. Усіх - 52. Кожному директор зробив фото на згадку.

- А хор який був, керувала ним Ольга Паленичко, їздили з концертами всюди, як ото ми… Ви думаєте, чого ми зараз усі так співаємо?

Із раритетів - фотографія 34-го року. Це батьки Іванівної у костюмах з вистави. Навіть тут, у селі, вони організовували сценічне життя і ставили, скажімо, «Наталку Полтавку». І «мама грала Наталку, а батько - Петра…».

Той самий Іван, який грав колись Петра у «Наталці Полтавці» і на якого сходилося дивитися все село, - хоч і не волинський зроду, але тут швидко став одним із місцевих рибалок. 

З історії.

У ту пору, згадує Іванівна, в Шацьку працював місцевий рибзавод (ще з 1939-го). Навіть найменшу дрібну рибу з озера консервували, і колись консерви із назвою «Шацький частік» купували аж у Архангельський області. Іван був єдиним у селі, хто зміг би розібратися із мотором до човна. Тому виловом риби часто керував саме він. Тому в хаті риба не виводилася. 

- Коропа запускали, лєщів коптили… А я виросла, чесно кажучи, на вуграх… - зізнається Іванівна. -  У селі тоді не було такої людини, яка б розбиралася так в моторах, як мій батько. Дали йому з рибзавода «Вихрь», великий мотор, щоб тягати всі човни з неводом. Й ото щоб було 11 рибаків, батько 12-й:  невід розкидати, кожен повинен мати своє місце, а батько - біля мотора. Коли виловлять рибу сьогодні, то кожному пайку. Карасів - то по карасьові, вугрів - то всім вугрі. А раптом зловили два вугрі, то: «Устимовичу, забирайте собі, хай Кузьмівна юшку зварить». От коли треба, завжди були в хаті вугрі і юшка з них. Отак я на них виросла. У той час по два центнери вугрів здавали на завод…

Старші люди казали, що вугрі тут по траві ходили. Переходили з озера в озеро, бо вони ж мігрують. Тоді меліоративної системи не було, більше води кругом, вони рано на світанку переповзали з озера в озеро. Можна було побачити це. Ловили їх у ровах. Дотепер в селі згадують, як до війни одна жінка вугрів зловила і казала, що «вужів принесла», а потім зрозуміла, що то така риба. А які вони смачні…

От вони чого ідуть сюди? Вугор - риба хижа і живиться мальком. Сюди йде на відкорм. А коли досягає п'ятирічного віку, то канавками і чим там переповзає та мандрує на північ назад у Саргасове море, в Балтику. Там  самки опускаються на дно і під великим тиском (бо в них така тверда шкіра, що не можуть видавити самі ікру, тому коли за 5 років тут відкормиться, то вже тоді відправляється і має силу) метає ікру. Там уже самка зустрічається із самцями. Але головне: ні один самець сюди не йде, тільки самки.

Тепер якщо всі, хто ловить тут рибу (киває на озеро, - авт.),  два вугрі за літо знайдуть, то добре. Дуже їм важко перебратися через оту меліоративну систему. А де беруться? Зараз уже в Польщі спеціально годують вугрів, ферми такі зробили. Якщо сюди вугор потрапив, то це той, що з Польщі, а не той, що тут. 

…Колись то вони в рові біля нас мішками ловилися. Риба і зараз ловиться там, коли водяно, але вугрів нема. А якщо попаде, то случайно і «міцно великий». 
 

Поки ми слухали Іванівну та її рибацькі спогади, над озером гуділи жартами і піснями. Комарову напевне «ікалося», голові колгоспу, про якого в Острів’ї море анекдотів - на тому світі теж. 

- Ой Петрівну пудрять, знаїте, перед зйомками там. Та й пудушли до неї… Ну, скажи сама… 

- Ай шо сама. Ну пудушли до мене з тим всім, а я кажу: «Гей, а ви зуби на ходу не вставлєєте?». А якраз тутово зуба ни було.  «Нєєє, - сміються, - такого ше не робим». 

Ми відпрошуємося у жінок: їм - на лохину, на жнива й на поля, нам - дофотографувати всі острів’янські хрести на фоні вікон. Острів’янське озеро шумить, пишемо коротке відео для Комарова, обіцяємо передати. А під завісу просимо ще раз сказати, як же кого звати, щоб правильно записати у репортажі.

- А то Ольга Бакун, по-нашому - Пєтьчина. А то Васютиха, бо чоловік Вася. А то Вєра Сянова. А то Валя Мельчукова, Карамачиха. А Райка то одна в селі, то просто Райка, - сміються.

Отак і написали.

*  *  *

Вони неперевершені. І якщо ви раптом зустрінете їх на якому фестивалі з бичками, у столітніх сорочках, тканих спідницях з їхнім «мніго», «вставлєєте» і «лєжуть», а ще коли почуєте анекдота, від якого червонієш, то - це вони.

Тоді це не ви в Острів'я приїхали, а Острів’я - до вас.

Ловіть момент) 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК

Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

• #Занесло в село
• #історія Волині
• #Шацька тергромада
• #Валентина Карамач