«То одна гба…», або «Колись ми так говорили, що всі сміялися». Велимче. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

У Велимче ми приїхали по обіді. Трохи дощило. Чоловіки навколо возили гарбузи або картоплю. Жінки сходилися на службу до церкви. З дворів скоса поглядали на чужих. 

Людно було біля храмів. Поміж двох московських церков, скромно просилася в кадр хатина з синьо-жовтим прапором над нею. Це – українська церква. Одна з трьох у селі.

Тут три церкви і 13 магазинів. Та знамените Велимче не цим, а своєю говіркою.

– У нас просто все на А. От кажуть «а чаго?» чи «а кали?». Тому якщо вилимченці їдуть у Ковель на базар, то їх там зразу чути, – пояснюють у селі. 

 * * *

Згодом Ольга Коляда буде рахувати нам біля сіней хати своїх свекрів: «Одна гба, друга гба…». Пектиме пляцки на кислому молоці і питатиме, чи «вите таке їли». Казатиме «ну бодай» чи «бигма ни чула», показуватиме «примуст», на якому народжувала дітей її свекруха, припик, кучу, люхту… і рахуватиме, що колись брали люди у Велимчі  «на принос».

Був дощ і осінь. І ми вирішили, що цього достатньо, аби Велимче почути і розбачити з однієї старої хати. Поки горітиме вогонь у старій печі, біля якої колись ходила Палагея Коляда.
 

Ольга Коляда весь вік пропрацювала вчителькою математики. Тут, у селі, вона застала той час, коли у велимчанській школі було 960 учнів, три паралельних класи і в кожному – 35 дітей. 

Вона довго може розказувати, що має ученицю, яка вже сама давно-давно доросла, а дотепер на кожен день народження прийде привітати – саме як вчительку. І це для неї, вчительки, найбільше щастя. Вона досі згадує, як доньці репресованої матері, котра вернулася в село з таборів без однієї ноги і мала сім дітей, допомагала здати вступні екзамени і зібралася йти в обком через те, що їй зумисне ставили там перепони… Чи як чоловік, коли ще ним не був, вчверив таке диво, як замовив їй до Луцька переговори ген з Вологди, де служив…

Учителька ніколи не буває колишньою. Але цього дня вона поралася біля печі, розказувала нам то про свекра – діда Михалка, то про своє весілля, яке тривало чотири дні, то про те, як до хліба у Велимчі завше дають …чорнушку. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ:  Розвіяні між териконами. Русовичі. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Ми йдемо в одну з тих хат, в яких завмер час. Родина навмисне тримає її такою. Господарі Палагея та Михайло Коляди відійшли на той світ, а хата їхня досі гріє. 

Ольга Федорівна палить у печі. Лучиною. Відкриває люхту (засувка на комині). Коли вогонь затріщав, береться колотити пляцки. 

– Мій дід такі дуже любить, – по-діловому скаже колишня вчителька. 

Зі своїм «дідом» вона живе вже більше 50-ти і має гарну сім'ю. 

Пляцки на кислому молоці у Велимчі печуть у печі. 

– Кисле молоко, сода, трохи цукру і сіль. Помішати, щоб пошуміло, – так коротко вона описує рецепт тих самих пляцків. 

Замішує тісто і за трохи пече млинці на чавунній сковорідці просто у гарячій печі, час від часу намазуючи сковорідку смальцем. Каже: в тому й весь смак, що такі пляцки не вбирають багато олії. 

Згодом наливає у миску свіжої сметани, підсолює її. Кладе поруч на тарілку грудку домашнього масла. Каже, їсти можна або з одним, або з іншим…

Навколо рушники, вишиті килими, «дорожки», які вона досі тче сама і навіть стіл ще з юності її свекрів. 

Збоку на дивані завше лежав дід Михалко, і коли то з малих заходив у хату, то одразу діставав із під подушки цукерки… 

– У цій печі я ціле літо печу хліб. Тут лучча піч, знаю, скільки дров – і луч запікається. 

А то – примуст. Чи як то правильно: примост? Отут родили дітей. Тико він був трохи довший. Свекруха родила саме тут. 

А припик, припик, дівчата, не такий – це коли все оце виложене цеглою і немає цієї плити. І мати покійна мене посадить на припичку, щоб я сиділа і було мені дуже тепло. Колись тут плити не було, і то був припичок. Піч і припичок. 

А це – куча. Там тримали картоплю, бураки…

…Ольга Федорівна може проводити екскурсії своєю хатою. І насправді якби хто і колись таку вигадав, то була б найцікавіша екскурсія про справді сільське і дуже поліське. 

З 2006-го вона – на пенсії. Пережила інсульт. Розповідає, що коли захворіла, то найперше думала, що треба стати на ноги, щоб повернутися на роботу. І стала. Але в школу не повернулася. 

– Я печу 11-12 хлібин. На 5,5 літри беру 150 грам дріжджів. У воді тепленькій дріжджі розвела і сиплю повних геть із верхом совків 5-6 житні муки. Просію. І розчиняю. Тільки треба, щоб розчина постояла годин ни менше восьми. І щоб не було дуже холодно. Якщо холодно, то протоплю в печі, кладу поліно і на поліно ставлю розчину.  Через годин 10 я мішу. І тоді – сіль, і ото чорнушка в мене є… Возьміте чорну зернинку, розкусіте… Сіється така чорнушка до хліба. Воно пахуче, – розказує, як пече хліб, наче мантру. 

Що то за спеція «чорнушка», ми так і не з'ясували, але те, що вона є в кожній хлібині у цьому селі – однозначно. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Зіна Калинівна і сусіди. Як санаторій завів собі село і хто там живе. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Найцікавіші історії у неї - про юність. Вона припала на повоєння. От, наприклад, про любов. 

– Еее… Та де я хотіла? Він сам шукав!  Ходила в школу. Лампа. Мати тче кросна. Я сиджу уроки готую. А він прийде і з батьком карти грає. Коли там спати лягати, тико я вийшла в сіни - він додому. Та йшов в армію і мене покликав. Вже всі сиділи за столом на тій хаті і мене посадили за дівчину коло його. Гііі… То так стидно було!

Пішла вчитися. Він присилав мені шось, мати трохи хавала листи. І я йому не писала у відповідь. То він шо? Він заказав переговори. Я в Луцьку вчилася, а він три роки служив у Вологді. Телеграма прийшла, шо «приглашаю на переговори» в стіко то годин. Боооже, як я не хотіла йти… Але зайшли з дівчатами в кабінку, в мене рука трясеться, та я інколи ше по тому телефоні не говорила, того телефона ледь тримаю… Анікдот був! 

Він російською говорить: «Почєму ти молчіш? Почєму ти молчіш?». А я мовчу. І тут кажу: «Ну, всьо, до побачення» – і трубку поклала, коли ще й час не вийшов!

Приїжджаю я на Новий рік додому потім, заходжу до хати, а він сидить! З армії прийшов. І я нічо не знаю, а він в хаті сидить! Починає справунки, бо «якшо, то я шо…». Ой… 

Він такий був дебошир трохи. Батьки нічо не казали, а подружка, з якою ми жили чотири роки, плаче на весіллі… : «Ой, тьоть, куди ви її отдали? Та не жжетна вона з ним. Та не жжетна…».

Прожили ми добре. Ніколи не набив. 

Весілля, каже, тривало чотири дні. Коли ми дивуємося, чому так довго, вона знизує плечима: мовляв: їжа ж пропаде. Два дні, щоб танцювати та їсти в молодої, два дні – в молодого. Досі у цьому селі йдуть на весілля та несуть «принос». Колись так зносили на стіл страви. Наприклад, хазяйки могли зготувати й принести у мисці яєшню в печі (5-6 яєць розводили з молоком і запікали). А звичною їжею на весілля були драглі, омачка, пироги та кисіль… 

– Уже як Рая йшла замуж, то омачки не було. Він поїхав на молокозавод, взяв два бідони сметани – і на столі стояла в мисочках сметана, а не омачка. То десь в 91-му… 

Омачка – присолений сир зі сметаною. 

Тепер на принос беруть пляшку горілки, а то й кілька (якщо родина) горілки та солодощі.

(про рушники і качєлку)

- І покачєїш, і ще винисеш надвір, так красіво вони повисять. І ще другий раз покачєїш. І з качалки зсунеш. І прибухаєш. І все. 

Бо льон як пересохне, то не покачєїться, тре щоб вогкуватий був.

Як жило Велимче колись? 

- А во, - каже Ольга Федорівна, - у кожній хаті ткали на кроснах. 

Вносить оберемок натканих новеньких доріжок. Це з її запасів. Лише потім на стіні хати її свекрів ми помітимо нехитрий давній механізм, на якому снували нитки. 

Снивниця. Але снувати велимчанською звучать як «снавати»... На всю стіну сін розтягнулася снивниця. З одного боку дерев'яний пристрій для намотування ниток, та з іншого. Так хата у людей виконувала роль знаряддя для ткацтва. Бо без ткацтва тут не уявляли життя. 

– Оце – гба, – Ольга Коляда звивається коло снивниці… – Тако: то – одна гба, то – друга гба. Ну, й словом – скіки хочеш!  Шість губ можна тут снавати. Якщо довші сіни – гба довша. Можна вбити всередину, можна – тут. Є десь тут і верстат, і берда, і начиння. Хочте винесу?.. 

Ми просимо, аби вона винесла своє весільнє плаття. Досі його береже і мріє віддати внучці. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Ходіте покажу стопку, з якеї голєндри пили горілку». Забужжя. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

І от вчителька математики, яка палила нам піч, пекла пляцки, розказувала, як з «їхнеї мови всі сміялися» і пробувала показати Велимче з життя однієї хати, стоїть у калітці, спирається однієї рукою на палицю, іншою тримає тендітну білу маленьку сукню. 

– Ми жили дуже бідно. Батько хворів. Я вчилася. І от піду в дитячий світ – куплю пальто… Бо худенька така була. А плаття пошила я. Була в ньому на випускний, а потім на весіллі. І така фата коротенькадо нього ще була, а тут такий маленький віночок, – усміхнеться. 

 *  *  *

Тут нас будуть переконувати, що з цього села не виїжджає молодь. Тут нам розкажуть, що велимчанці - дуже дружні, а в цьому їй навіть заздрять навколишні села. Тут нам скажуть, що вони веселі. А потім ми самі переконаємося, коли підемо в люди і будемо старатися відчути Велимче на смак. І то вже не про пляцки.

– У нас настільки добрі люди: і посваряться, і помиряться, но не дай Бог хто на гривню дорожче здав ягоди. Буде знати всеньке село. Але коли пожежа, то чи ти ворог, чи ти брат, чи сват, ти береш відра і біжиш на пожежу. Разом. Дружні. У сусідніх села якраз у цьому велимчанам заздрять, – скаже нам цього дня секретар місцевої ради Наталія Дарчик.

Велимче восени по обіді – заклопотане. Люди – то в магазин, то з нього. Їдуть то в сільраду, то назад. Возять то гарбузи, то картоплю. За селом величезний плац – місце, де колись жили «польські осадніки», які виїхали. А тепер стоїть млин. І меле… 

У центрі села ще можна бачити сліди і совєтів, і 90-х, і початку 2000-х. 

Крім Ольги Федорівни, всім було не до нас…

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК

* Гба – очевидно, від «губа», міра довжини, яку використовували поліські ткалі.

 

---

• #Занесло в село
• #історія Волині
• #кухня Волині
• #село Велимче
• #Велимченська ТГ
• #Ольга Коляда