- А цю світлину зроблено на день міста. Бачите міліцію? Тут лучан уперше б’ють тільки за те, що на мітингу вони підняли синьо-жовтий прапор… – каже він.
8 жовтня 1989-го. На тодішній площі Возз’єднання у Луцьку зупиняється автобус з міліцією. Правоохоронці з кийками перегороджують дорогу натовпу людей. Вулицею у напрямку замку йдуть кілька волинських рухівців та чимало лучан за ними. Молодь тримає у руках саморобні синьо-жовтні прапори.
Це День міста. Голові міськвиконкому того дня пообіцяли не затівати ніяких акцій. Їх і не було. Лучани зійшлися самі. Стихійно. Як тільки побачили, що тодішні лідери всіх мітингів і протестів Гудима і Тиский просто сіли на лавці на Театральному…
З нагоди дня міста, який Луцьк відзначає 5 вересня, розказуємо історію про те, як 32 роки тому було все інакше.
Якщо ви зараз у місті бачите синьо-жовті стяги на кожному кроці, то знайте, що на день міста 32 роки тому за них били і везли у міськвідділок.
* * *
Колишній перший голова волинського осередку Народного Руху Михайло Тиский нині на заслуженому відпочинку. Але він ніколи не відмовляє у проханні пригадати луцькі події 1989-1991 років. Тоді на його очах, а фактично і його руками теж на Волині виборювали незалежність країни. Тоді під сходи «обкомів» падали вожді, розбивалися вщент міфи про «Союз нерушимий».
На чолі подій стало кілька луцьких людей, їх підтримали тисячі. З 1989-го більш велелюдних мітингів у Луцьку ніколи не було.
У домашньому архіві рухівця Михайла Тиского досі зберігаються десятки і десятки світлин з мітингів та подій.
- Це не всі мої світлини. Просто тоді справді багато фотографували, а потім не знали, куди діти ті плівки, знайомі зносили їх мені, щоб зберіг. Частину я проявив і оцифрував. Ще частина так і лишилася на плівках, і я думаю, чи не варто було б їх теж оцифрувати. Якби з цим мені допомогли, я був би втішений, бо це історія нашого міста, там на вулицях – події і люди, які досі тут живуть чи жили тоді. З того дня міста у мене є дві світлини: це та сама фотографія, яка вас зачепила, де людей на площі Возз’єднання, біля «Зосі», б’ють за прапори, і де ми всі гуртом за мить до того, йдемо вулицею Радянською. Тоді - Радянською, - каже Михайло Тиский.
Без погоджень. Міліція активістів-рухівців не чіпала.
Били простих людей. За трохи – відпустили
8 жовтня 1989 тут затримували людей за те, що йшли з прапорами
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Моя баба жила в Нью-Йорку». СВОЯ ІСТОРІЯ
Прийшов на площу, де 32 роки тому на його очах били людей.
Разом розглядаємо фотографію від 8 жовтня 1989-го. У натовпі людей – міліцейські кашкети, кийки, видно Гудиму у вишиванці, не видно Тиского, але він десь там є… Сьогодні площа спокійна. У 1990-му її перезвали. Тепер майдан біля Братського мосту зветься не на честь возз’єднання України з Росією, а на честь Злуки – УНР та ЗУНР.
Очевидно, саме події на день міста 89-го і спонукали перезвати площу хутко. Щоб не подразнювала ран.
«Я вирішив, що тут треба починати розповідати спочатку. Бо те, що було в Луцьку 8 жовтня, починалося значно раніше»…
Михайло Тиский. Голова першої Волинської обласної організації Народного руху України. Народився у 1949-му році на Львівщині. За фахом інженер. Працював у луцькій філії політехнічного інституту, у Рівненському водному інституті. Коли на роботі з’ясовували, що він має дядька-вояка УПА, мусив звільнятися.
На час створення Руху був науковим співробітником Луцького педінституту. Звідки теж змушений згодом піти. Працював у облдержадміністрації головним спеціалістом відділу зовнішньо-економічних зв’язків. Згодом тривалий час викладав на кафедрі політології СНУ імені Лесі Українки, кандидат історичних наук, доцент.
Автор книг про події постання незалежності на Волині, очевидцем яких був.
«Вересень напружений. В регіонах почали придушувати…»
Усе насправді почалося з першого луцького мітингу. Він відбувся 22 липня на Замковому майдані. Тоді його приурочили вшануванню жертв розстрілу в Луцькій тюрмі. Це саме той мітинг, на який прийшло 6-7 тисяч людей. Він був заборонений, але ми пішли – і здивувалися, коли побачили стільки народу: Замковий майдан заповнений дощенту.
Ми не мали ЗМІ, щоб повідомити людей. Вийшло так, що мітинг заборонили, і це звучало по всіх усюдах. І саме через заборону люди прийшли.
* * *
Секретарі парторганізацій зібрали своїх членів і сказали їм, що два бородатих будуть ходити закликати на мітинг. Два бородатих – то я і Гудима (Олександр Гудима – один із творців Незалаженості в Луцьку, згодом народний депутат, н ту пору – викладач педучилища, – авт.).
Як законослухняні громадяни ми написали заяву в міську раду і вказали, що це мітинг відбудеться згідно з Постановою пленуму ЦК КПРС про увічнення пам’яті жертв репресій. Нам не могли відмовити, але й не могли мітинг дозволити. А на той час уже у Львові була створена перша регіональна організація Руху. Відчували настрій.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Відкрийте його для Мирослави. Репортаж з будинку Косачів у Луцьку. СВОЯ ІСТОРІЯ
* * *
Ми прийшли на 15-ту. Гудима з одного боку, я – зі сторони ринку. Нас зупиняли ще на зупинці. Йдуть хлопці і кажуть: «Туди не можна!». Міліція у формі, КГБ – так. Поставали і не пускають. Заступник голови міської ради у мегафон кричить: «Мітинг заборонений! Мітинг не відбудеться!», а люди збираються... Мене пустили тільки до сходів з базару до вежі. Поставали двометрові хлопці, і не будеш же битися з ними.
То було в липні. У серпні ми провели першу установчу конференцію Волинської крайової організації НРУ.
* * *
Вересень 1989 року був дуже насичений подіями. 8,9,10 вересня у Києві в приміщенні Київського політехнічного інституту відбувся установчий з’їзд Руху. Якщо до того часу ще Щербицький і Кравчук надіялися, що це буде перебудова, що це тільки про неї говоритимуть, як Горбачов запропонував, то після з’їзду вони злякалися. Там були виступи Хмари, Чорновола за незалежність. Починаючи від з’їзду, йшлося вже про два напрямки розвитку подій: горбачовський (перебудова) і наш (незалежність). Я був членом Великої ради Руху, ми відтоді почали говорити про незалежність як ціль.
Тоді комуністи схаменулися. Горбачов зняв з посади Щербицького. А в регіонах почали дуже жорстко придушувати мітинги. У Львові на День міста побили людей...
Перенесли, «…бо 17-го вересня у Луцьку битимуть жидів і москалів»
День міста у Луцьку в 1989-му мав відбутися 17 вересня.
Нам стало відомо, що 17 вересня влада хоче зробити велике святкування 50-ї річниці від дня так званого возз’єднання західних областей з радянською Україною, тобто відзначити 50-ту річницю «золотого вересня».
Ми говорили про те, що це – ганьба, що відзначати це не можна, бо «золотий вересень» - то момент, коли якраз справдилися домовленості Гітлера і Сталіна про розподіл Європи. Заявили, що і 17 вересня ми будемо бойкотувати День міста, і 8-го. Це чуло 5-6 тисяч людей, саме стільки на наших мітингах отут (киває на Замкову площу, – авт.) було щонеділі.
Саме тому День міста у Луцьку перенесли на неділю 8 жовтня.
* * *
Йдемо до Антона Кривицького (на той час голова Луцького міськвиконкому, згодом мер міста, - авт.), щоб сказати, що 8 жовтня ми збираємо людей. Він був таким нормальним, поміркованим чоловіком. То нічого, що в комуністах, так треба було для роботи. Каже Кривицький: «Я з ними не хочу сваритися, давайте ви перенесете свій мітинг на пізніше». А тут же ж у Львові вже побили людей і так, що це був резонанс великий. Ми послухали, пообіцяли 8 жовтня не організовувати нічого.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Там жила моя мама». Як за СРСР відновлювали Луцький замок: спогади очевидців. СВОЯ ІСТОРІЯ
* * *
Правда, на 17-те зібрали акцію. Зустрілися на Театральному, пройшли до замку, поклали вінки біля місця вшанування жертв розстрілу в Луцькій тюрмі, сказали, що ці жертви – то є наслідки «возз’єднання».
Але в той же час комуністичні агітатори за своїми інструкціями скрізь у Луцьку говорили, що 17-го дітей зі шкіл не можна виводити на вулиці, не можна їм бути в місті, бо «націоналісти будуть бити жидів і москалів». Школи закривали...
Ми ходили у школи перед 17-м і пояснювали, що ніхто не збирається бити. Такою була тактика, щоб залякати людей. У школах ми говорили людям, що це неправда, що ми не збираємося 17-го нікого бити, ми просто засуджуємо отой акт Рібентропа-Молотова. А вони ж тоді навіть боялися сказати, що це домовленість!
* * *
Ну, от 8 жовтня. Ми домовилися ж, що ми як організація не будемо брати участь у заходах. Хай будуть тільки ваші заходи, мовляв. Хочуть люди? Хай йдуть на них.
«Випили кави в Лакомці» і пішли сіли на площі»
Того ранку ми з Сашею зайшли в «Лакомку» на Радянській (легендарна луцька кав’ярня, де гуртувалися творчі і неспокійні люди і де визріло чимало ідей, що передували незалежності, – авт.), випили кави, а потім пішли на Театральний майдан, сіли там і говоримо собі щось.
Аж через деякий час дивимося. А біля нас збираються люди. З прапорами. Просто йдуть, бо нас побачили. Хоч ми ж нічого не планували, просто сидимо.
Влада, видно, за нами стежила: побачили це і бігом врубали гучну музику на всю площу.
Бумкає, гоцає. А ми дивимося: весь майдан у прапорах. Саша каже: «Давай підемо звідси на своє місце». Йдемо, а народ валить за нами колишньою Радянською! Море!
* * *
Доходимо до медучилища і «Зосі» - приїжджає міліція. Автозак, автобус, вибігають хлопці з кийками, людей з 15, і починають бити. Тому, хто має прапор, заламали, руки скрутили - і в автозак той. Прапори синьо-жовті, саморобні. Їх тримала в основному молодь. Їм же просто захотілося вийти на День міста. І цих хлопців почали бити й в автозак.
* * *
Я стояв – мене не рухали. Гудима зі мною стояв – його не рухали. Їх позабирали, і машина поїхала.
Тут Гудима каже: «Перекриваємо вулицю!». Весь народ миттю на площу, перекрили всю проїзну частину, всі дороги і виїзди.
Підходить начальник луцької міліції Сергій Шелепіна, каже нам: «Ви перегородили дорогу». Ми йому одразу вимогу: «Поверніть наших хлопців». А люди ж накручені. Зрештою, Шелепіна подзвонив у відділок, приїхала машина звідти, хлопців привезли і випустили. Народ вирішив іти на Замкову.
* * *
Приходимо, а там - весь штаб обласної міліції, забороняють, кажуть: «Йдіть святкуйте День міста!». А як ти людей розвернеш? Почали виступати. Там же були і всі наші Гена Кожевніков, Євген Шимонович, Катерина Шаварова, інші.
Говорить мені хтось із міліції: «Опустіть прапори!». А я: «Йдіть і скажіть це людям, я такого не скажу».
Таких мітингів було багато. Але це була перша сутичка рухівців з міліцією.
* * *
Кого тоді били? Молодь. Хлопці з 8-10 класів взяли в руки прапори і вийшли на вулицю. Тоді в повітрі витав такий дух. Їм було цікаво, що ж то відбувається на вулицях. Старші люди – більш помірковані, а молодь – жвава і рішуча.
Тому й прикро, що били – молодь…
Але у той час було так, що ми не мали ненависті до працівників міліції та кагебістів. То була їхня робота. Тому ненависті тоді на вулицях, я сказав би, що не було. Просто знали, що за нами стежать, робили все, щоб уникати цього. Вони мусили працювати. А нам - треба було відстоювати свої ідеї попри все».
4 луцькі локації, в яких зріла Незалежність
Ми запитали у Михайла Тиского, які луцькі місця він вважає саме тими, де зріла Незалежність. Які локації були культовими для тогочасних рухівців – людей, які рухали «нерушимий» у місті.
Ось які він вважає саме такими:
- «Замкова площа, звичайно. На тій площі досі не було більш велелюдних мітингів. Он бачиш прапор (ми стоїмо навпроти вежі замку, Михайло Тиский показує на синьо-жовтий стяг угорі, - авт.). Саме ми його там поставили вперше. Це було на Різдво 1990-го. Тоді ми вперше поставили під замком вертеп. А Тарас Рабан (директор заповідника «Старий Луцьк», – авт.) відкрив нам вежу, щоб ми занесли нагору прапор.
- «Луцька кав’ярня «Лакомка», що працювала з 1981 до поч. 2000-х на тодішній вул. Радянській. Саме в цій кав’ярні читав вірші Кость Шишко, на стінах висіли картини Миколи Кумановського, у черзі стояли митці, літератори, музиканти, адвокати, викладачі... Саме ті кавування стали приводом для розмов про Незалежність. У «Лакомку» йшли не на каву, туди йшли за інформацією. Як тільки Горбачов оголосив перебудову, вже можна було говорити. А то була єдина кав’ярня, куди можна прийти, випити кави і щось почути, що робиться, наприклад, у Литві. То ж у Прибалтиці вже з’явилися фронти (політичні рухи на межі 90-х) за відродження незалежності».
- «Майстерня художнього фонду, що був поруч із художньою галереєю (тоді теж вул. Радянська). Там же була невелика майстерня, по-моєму, художника Івана Лисака. Щосуботи у нас були там обласні зібрання, обласна координаційна рада. Звичайно, що там були і кагебісти. Але з іншої сторони: ті самі кагебісти теж були українцями. Траплялося й таке, що хтось іде повз і просто каже: отам і там таке-то буде. І пішов. Й ти розумієш, що це хтось здає тобі формацію».
- «Музичне училище, колишня Луцька тюрма. У ті роки, коли вже геть не було де, ми могли збиратися там. Один із патріотів луцьких Богдан Самохваленко був вчителем там. Якось треба було провести координаційну раду, а нам і туди не можна, і туди не можна… Де провести?
Уже був початок 90-х, перед виборами, біля обкому мітинг за мітингом, нам вже все забороняють. Богдан каже: «Я заведу. Там є завуч Володя Король, раптом що, то він казатиме, що нічого не знає, і ви самі сюди зайшли». Цей Володя нам відкрив клас, хоч сам тоді був партійний.
Так ми зайшли до класу музичного училища. Там ми збиралися.
Якщо вже геть не було де, то йшли туди, в Луцьку тюрму».
Що писали про День міста 8 жовтня луцькі газети?
Ні слова про побиття. У «Радянській Волині» за 10 жовтня 1989 року на цілу шпальту надрукували репортаж «Іменини рідного міста».
На вулиці Радянській було «театралізоване свято». Приїхали гості з Калініна, Хелма (тоді міста-побратими). У театралізованому дійстві «ожили» …Петро І, «який був у Луцьку в 1711 році», Надія Дурова, перша Росії жінка-офіцер, «легендарний гусар» Денис Давидов, «звучали поетичні рядки, що лягли в основу улюбленої пісні В. І. Леніна «Скатований в тяжкій неволі». Їх автор Григорій Мачтет – відомий російський письменник, революціонер народився в Луцьку».
І навіть натяку – про «дійство» з героями у міліцейських кашкетах на тодішній площі Возз’єднання.
У «Молодому ленінцеві» серед новин рубрики «Пульс» коротке повідомлення про те, що викладача Луцького педучилище О. В. Гудиму оштрафували на 300 карбованців за організацію несанкціонованого мітингу 17 вересня. Ще на одній шпальті фото, де 17 вересня рухівці йдуть Радянською на акцію, щоб сказати «ганьба!» возз’єднанню.
День міста і побиття будуть за тиждень.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Інна МАКСИМЧУК