«Там жила моя мама». Як за СРСР відновлювали Луцький замок: спогади очевидців. СВОЯ ІСТОРІЯ

Олена ніяк не може сприйняти замок як дім своїх рідних. Вона ходить сюди на фестивалі. Її син тут буває на екскурсіях. Але історія про те, що посеред замку стоїть дім, в який 5-літньою приїхала зі сталінських таборів її мама з бабусею та дідом, їй ніяк не вкладається в голові.

Не вкладається в голові, що ось тут був ДІМ. Мамин, бабусин, їхній…

А все тому, що цю історію так довго тамували в собі у її родині, історію повернення в обійми країни, яка тебе засудила нізащо. А потім повернула, щоби та родина жила під гнітом тотального осуду.

Усе давно вже стало на свої місця. Але якесь посіяне глибоко зерно мовчання іноді сходить попри все. У 60-х її родина переїхала з Луцького замку. Але для Олени та її сина ця унікальна пам’ятка назавше бути не тільки і не стільки цікавою локацією… Потім почалася радянська реставрація Луцького замку.

Так, при СРСР не всі замки перетворили на психлікарні чи тубдиспансери.

 *  *  *

Саме історія, почута якось від лучанки Олени Абрамович, спонукала нас повернутися у радянський період з історії замку. Знайти тих, чиїми руками його реанімували після розрухи або хто був безпосередньо причетний до його реанімації і перетворення у замок нинішній. Послухати їх. Подивитися їхні фото.

Цей текст із рубрики СВОЯ ІСТОРІЯ саме про це.

ЧАПЮК. «Я - живий свідок радянської реставрації…»

Ранок ранній. Нас пустили на територію замку поговорити про те, як його відбудовували. На старих стінах і досі видніються «рубці» тієї історії. Як не дивно, не всі замки і маєтки совєти перетворювали на тубдиспансери чи психлікарні. Коти час від час приходять послухати. Застрибують на лавку, переступають через старі світлини. Їх розкладає просто на лавці один зі свідків тих подій Сергій Чапюк.

У 80-х він керував реставраторами, які повертали до життя Луцький замок, підприємство "Волиньреставрація" очолює досі. Каже: шалені казенні гроші тоді виділяли на пам’ятки. Поза тим він проводив реанімацію луцького костелу, монастиря в селі Зимне та низки інших храмів. А його батько Ростислав Чапюк був тоді (сім літ поспіль) першим секретарем міському КПУ древнього містечка Володимир-Волинський. Отак батько – атеїст і партійний діяч, а син перебирає стару цеглу на унікальних церквах і з колегами робить так, щоб вони лишилися на світі. Хоч геть не заперечує, що партія храми нищила. Каже, так, нищила й замки.

Щастило тільки окремим. Як-от Луцькому.

З дому приніс і тепер уже унікальні світлини, що колись були просто буднями, майже випадково зафіксованими на камеру: як зводять накриття над розкопаною церквою в замку чи місять болото попід мурами і носять дерево на зводи… 

«Раніше на Волині була філія львівської організації реставраторів. З 1975-го створили окрему установу, виділили для неї ділянку на Вишкові. В найкращі роки там працювало до сотні людей. Там була контора, склади, гараж, столярний цех і навіть кузня.  Виконували ремонтно-реставраційні роботи на території Волинської та Рівненської областей і відновлювали багато об’єктів. Замок – далеко не єдиний. От Зимненський монастир, наприклад… Це зараз кажуть, що його настоятелька відбудувала. А насправді туди пішли великі державні гроші: ми робили там все – до хрестів на золотих куполах. Я колись рахував, то «наших» десь 70 церков і костелів на Волині буде…» - розповідає будівельник-реставратор.

Його перші спогади про замок – це «чагарники і хащі». Пригадує час, коли будівельного лісу на території замку лежала ціла гора. Метр за метром відновлювали гонт – дерев’яне покриття, яке було частково зруйноване. Облаштовували галереї в переходах між вежами. Замінювали тимчасове дерев’яне накриття над розкопаною церквою Івана Богослова. Ретельно викладали фундамент князівського палацу біля В’їзної вежі, залишки якого збереглися у землі, відтак реставраторам треба було показати обриси будівлі. Робили це обов’язково старою цеглою, знайденою на території замку.

«Так само і з церквою Івана Богослова. Не збереглося жодних креслень, тому вирішили не смішити публіку, бо то вже не була б реставрація. Там була клінкерна цегла, така вузенька й широка, ще на яєчних жовтках, бо так тоді мурували… І так і лишили», - киває на критий храм у нього за плечима.

У 1986-му при розкопках на тому місці, де зараз павільйон, знайшли старі фундаменти, які раніше ніде не були зафіксовані, згадує Чапюк. 

«Покликали археологів з тодішнього Ленінграду. Керувала ними Мар’яна Малевська, приїхала зі своїми помічниками, більше року тут працювали. Брали студентів на підмогу. Де треба був великий обсяг робіт – ми давали екскаватора. Де щось було цінне, то загороджувалися і маленькими лопаточками та щіточками вони самі все чистили і досліджували. Скрупульозний такий процес, довгий, ми мали тому не заважати. Найцікавіше було, коли на одній стіні знайшли древні фрески 14 століття. Тоді це була сенсація на весь тодішній СРСР. Це все діло вони вивезли з собою, відреставрували, закріпили – і потім повернули назад. Все це зараз тут є».

Ще у 2005-2006 роках його фірма виконувала певні реставраційні роботи у замку. Тоді знайшли крипту з князівськими похованнями. Над старими фундаментами скріплювали зводи, стіни…

«Це ми зробили так, щоб під землею можна було пройти крізь століття. Зайти в церкву, а вийти за криптою, в іншому кутку замку. Правда, тим переходом зараз не ходять: через сирість він аварійний», - зазначає Сергій Чапюк.

Якось він порахував, що в 70-80-ті вони освоювали в замку в межах 200 тисяч доларів за рік (150 тисяч в карбованцях). Щотижня звітував телефоном про зроблене «на Київ». Пояснював кожне відставання. Зізнається: тоді ніхто не знав, як це: «не освоїли кошти».

Себе Сергій Чапюк називає живим свідком того, що при СРСР відновлювали пам'ятки. Працювали в той час будівельники-реставратори ретельно і в тісному тандемі з археологами. До сьогодні він пам’ятає, як строго було з роботою на реставрації Михайлівського собору в Києві. Туди, виявляється теж залучали волинян.

«Бухтить штукатурка наступного дня – кажуть: «Збивайте!». І ми збивали», - згадує чоловік.

Усе змінилося в 90-ті. Просто не стало грошей.

…Ми йдемо дивитися замок. Він крокує поруч, несе мій рюкзак, іноді показує влучні ракурси. Каже, часом розповідає онукам, що тут і як «дід робив». І тут, і в Дубенському замку, і в Зимному.Кожна наступна деталь чи локація – провокує будівельника-реставратора на спогади. Піднімаємося сходами на Владичу вежу – «це ми, бо їх не було». Йдемо галереєю – «тут раніше цегла лежала на ребро…». І ліпшого екскурсовода не знайти.

«До речі, оця клінкерна - зі Слов’янська (про цеглу на сходах біля входу у Владичу вежу з галереї, - авт.). Ще за часів Радянського Союзу ми її «получили» кілька вагонів. Викладали її й тут, у Володимирі, в Зимному. Будете бачити десь – знайте, що вона зі Слов’янська. Це там, де зараз війна», -  додає.

РАБАН. В обком "на килим" через першу виставку дзвонів

Лучанин Тарас Рабан теж пригадує замок у чагарниках зі щербатими мурами й вежами зі свого дитинства. Точно так, як Сергій Чапюк.

«Який замок був у моєму дитинстві, ми всі могли бачити на старих фотках. Їх є дуже багато. І він таким був буквально до 1970-го. Нічим не змінився. Він отак і стояв при поляках, при совєтах, під час війни і після війни», - каже архітектор.

Ми зумисне йдемо з ним до замку, щоб спогади мали гарний фон. Тарас Рабан – колишній директор Луцького історико-культурного заповідника. І почав працювати майже на межі епох.

...Це був час, коли, наприклад, виставку дзвонів у Владичій вежі партія сприймала як щось зловіще і мало не повстанське, бо плакат, бачте, намалювали в червоно-чорних барвах і з кулаком у дзвоні.

Після викладацької роботи в Луцькому індустріальному інституті (тепер ЛНТУ) аспірантури Тарас Рабан прийшов працювати науковим співробітником в заповідник. Буквально за кілька років колективу заповідника спробувати «нав’язати» згори нового начальника. Люди почали бунтувати, писати звернення, щоб призначили натомість молодого Рабана. Аж до липня 2012-го він і очолював цю установу.

Нині Тарас Рабан – архітектор. І може собі дозволити подивитися на події минулого відсторонено. Ключову роль в рішенні про реставрацію у замку в 70-ті роки, на його думку, відіграла постанова Ради Міністрів УРСР, за якою певні міста в Україні (і Луцьк теж), які мали найбільш збережені пам’ятки, віднесли до історичних. Там, відповідно, мали бути створені заповідники.

«Знаєш, є цифри, які грають роль у твоєму житті…  26 березня 1985 року з’явилася постанова про створення заповідника в Луцьку. Цього ж дня у мене день народження. Тільки у мене день народження у 58-му, а заповідник постав у 85-му. Хоча я ніколи не готував себе до цієї діяльності», - філософськи зазначає вже екс-директор заповідника, тепер голова Спілки архітекторів Волині.

«Я прийшов у заповідник у 1987-му. Ясно, що ми прагнули продовжити реставрацію замку. Але тоді вже постало питання і як зробити з нього туристичний об’єкт. Бо як діяв замок? Були в нього двері. Люди в них заходили собі, ходили-бродили по території – і все. Далі діло не йшло. Хоч і руїни – священні, але туристу все одно треба якась інфраструктура.

От наприклад, зараз заходиш - і бачиш дерев’яні сходи на мури. А до того їх просто не було взагалі. Ніколи. Замок це фортифікаційна споруда. Відтак, щоб піднятися на мури, був тільки один вхід – із В’їзної вежі. Сходи ми облаштували винятково для туристів.

Зразу почали паралельно освоєння Владичої вежі, бо паралельно вже збирали дзвони для єдиного в Україні музею дзвонів. Ще паралельно знову замінювали гонт, який зогнив. І коли ми це робили, то кранами через верх подавали до музею дзвони! Кранами! Там же всередині ми облаштували діючу дзвіницю світського характеру, теж єдину в Україні», - згадує Тарас Рабан.

У 1989-му на Волині вже було неспокійно. Визрівала незалежність. Під замком на площі проводили перші мітинги. Того ж року всередині відкрили виставку дзвонів. Дату підлаштували і під Перше травня, і під Великдень насправді одночасно. Лучани зрозуміли підтекст. Поява музейної атракції в замку, де роками не було нічого, «потягнула за собою» на територію маси людей. А тут ще й – дзвони…

Як належить, запросили і представників обкому КПУ. 

«Тоді це був Леонід Павленко (перший секретар Волинського обкому КПУ з 1987 до 1990-го, – авт.). Вони тільки зайшли в замок (а ми у Владичій вежі це все відкриваємо тим часом), постояли - і розвернулися й пішли. А народу було! То був вихідний. А наступного дня –  дзвінки з облвиконкому, з міськвиконкому. Запитують мене, що ж ми там наробили. Я роблю вигляд, що не розумію. Ми ще й такий плакат випустили, художник Саша Дишко автор: на червоному фоні – чорний дзвін, в ньому зібрані всі пам’ятки, а язик дзвона – як кулак. У них у всіх переляк, бо це закликає до непокори.

«З ким ви радилися про те, яким має бути цей плакат?» - запитують (а вони ж висіли по всьому місту!). Перевертаю той плакат, а там – дві печатки. Одна – це спілка художників погодила, а друга – спілка архітекторів. От, мовляв.

Згодом другий секретар обкому викликав: нібито ми забагато людей у замку зібрали, а там розкопки церкви, міг хтось впасти. Ну, сміх… Але  я знав, що правий: ми зробили все тоді класно, ми не дали втратити ті дзвони, такого більше ніде нема. Закінчилося це тим, що мені виписали дві догани», - сміється архітектор.

Поволі  вежі почали наповнювати різними виставками. З будинку повітової скарбниці виселили філію Товариства охорони пам’яток, реставрували його і «оселили» там музей книги.

Цей фрагмент теж «з історією». Бо музей, виявляється, створили тому, що треба було облаштувати місце для подарунка від владики Варфоломія. Той колекціонував стародруки і розкішну колекцію чомусь вирішив презентувати Луцьку, про це і домовився з мером Луцька Антоном Кривицьким. Музею книги священнослужитель віддавати чомусь не хотів (Владика Варфоломій - уродженець Любомльщини, архієрей УПЦ, митрополит Рівненський і Острозький, в минулому був настоятелем Свято-Троїцького собору в Луцьку, ректором волинської духовної семінарії, – авт.).

«Вирішили, що віддадуть заповіднику. Так у нас визріла ідея облаштувати у будинку повітової скарбниці музей книги. Кривицькому ця ідея сподобалася. Я навіть сам їздив до Варфоломія додому обговорити деталі», - згадує Тарас Рабан.

…Уже почалася інша епоха з буття Луцького замку.

«Я не раз думав, чи класно ми все зробили. І перший дзвіночок, що класно, був тоді, коли ми отримали «Кришталеву цеглину» за реставрацію в замку (міжнародна премія за благоустрій). А другий – коли в замок повернулися соколи. Прилетіли на свої місця. І це мені був як знак», - зізнається співрозмовник.

СОБЧУК. «Туристам з Данії довго пояснювали: ми не каторжани»

Володимир Собчук нині - директор бібліотеки Волинського національного університету імені Лесі Українки, кандидат історичних наук, викладач. А у 80-ті був активним учасником так званих студентських будівельних загонів. У той час студентство Луцька залучали до будівництва. 

«Я йду іноді містом і згадую, де ми студентами працювали. От на Лесі Українки ми клали бруківку. Ми чистили мости на вул. Ярощука, якось там я викопав великий кошик, в якому лежали кулеметні стрічки. Там же згодом моя лопата натрапила на німецьку протипіхотну гранату… Довелося роботи припинити. Приїхали потім сапери з металошукачем: там, під мостом, все пищало від металу в рові. Зрештою, ми відмовилися там працювати. Але за кілька днів вже побачили, що там копає інша бригада...» - розказує Володимир Собчук, його ми теж попросили згадати про замок. 

Усе просто: одним із об'єктів, де працювали студенти, в тому числі й Собчук, був замок Любарта. Володимир на ту пору виконував у загоні роль комісара, відповідав за “ідеологічну роботу”. 

Сам - із Іваничівського району, перше побачив замок, коли приїхав до Луцька на навчання і вступив на перший курс істфаку. Усередині - занедбаний сад і хащі. Доріжки були, але мало нагадувало про те, що в замку є якесь життя.

Його будзагін працював у Луцькому замку у 1988 та 1989-х роках.

“Якщо ви зайдете у замок з правого боку, то побачите фундаменти палацу. От це наша робота. Коли ми починали працювати, того всього не було: просто рівнина, купа землі. Було цікаво те все чистити, розкопувати і бачити, як із землі фактично виступає справжній фундамент. Далі по ньому нарощували цеглу. І зрештою, вимурували цоколь для того, щоб люди мали уявлення, яким був князівський палац”, - згадує чоловік.

Фундамент домуровували старою цеглою. хоч порівняно із мурами в землі, вона була ще “юною” - з 18 ст. Де її брали? Володимир Собчук розказує унікальну історію… 

“Церква Івана Богослова датується 12 століттям. Коли прийшли поляки, вона була у занедбаному стані, на її місці намагалися збудувати костел. Завезли цеглу навіть, але з якихось причин звели тільки цоколь і початкові стіни. Тому ми ломами довбали цю кладку, виймали по цеглині, вивозили до палацу і потім з цієї цегли мурували. Спершу ломами. Потім запросили саперів. Ті зробили шурфи, заклали вибухівку і підірвали ту кладку. Отака от картина була. На наших очах глиба піднімалася - і опускалася цеглою”, - згадує. 

Мурували, клали плитку, встановлювали бордюри - руками студентів-будівельників проводили благоустрій замку. 

“Місяці тоді були дуже хороші, сонячні. Липень, серпень, спека під 30. Ми заробляли гроші. Але не тільки: розважалися, дискутували, вели повноцінне студентське життя того часу. Ми навчилися ідентифікувати цеглу, знаходили залишки зброї у замку. Револьвер, наприклад, що очевидно, належав солдатам російської армії, царської ще. Знайшли німецьку каску, яку по черзі одягали і фотографувалися в ній, навіть таке було”, - сміється нині Володимир. 

Йому як комісару найчастіше діставалося за крадені студентами яблука з дерев у заповіднику. 

“Ми були не тільки трудягами, а трошки й звичайними розгільдяями. Яблука крали. Отам, біля будинку єпископа, була яблуня, крали яблука звідти. Крав я, і зі мною сварилися.Командиром загону був Віктор Ковальчук. Я ж виконував обов'язки комісара, відповідати мав за ідеологічну роботу в колективі (сміється, - авт.). По суті, був заступником, але це мене мало чим відрізняло від інших. Кожен приходив, засукував рукави і виконував роботу. З нами тоді був Микола Вержбицький, Володя Потурай, Петро Пігаль, Вітя Самійло, Толя Гапонюк, Сергій Годлевський, були ще інші, всіх не згадаю”, - каже.

Після того замок для Володимира Собчука - то не просто історія Луцька, то - частина його студентських спогадів. 

“Навіть зараз, як проходжу повз цей фундамент палацу, якесь почуття гордості розпирає: це ми робили. Розказую зараз студентам, як це все було. А у вересні йшли дощі, й ми клали плитку біля будинку єпископа, весь день стоячи коліньми на мокрому піску.  Робили обмостку навколо замку. Вичищали все, заносили пісок, засипали щебінь. Тачкою витягували  пісок нагору. Хто тягнутиме тачку наверх, визначали так: сідали грати карти, хто дурня мав, той і віз”, - розповідає Володимир Собчук.

Втім, одна з найяскравіших історій того часу - навіть не про те, як підривали частину муру з 18 ст і як цегла летіла аж в сусідні городи. А про те, як якось у замку студентів попередили: їдуть іноземці на екскурсію… 

“Працювали ж ми, жартуючи. Десь нецензурне слово якесь проскакувало. Приходить якось Вітя Ковальчук і каже: "Хлопці, будьте обережні, бо приїжджає делегація з Голландії (так тоді називали Нідерланди, - авт.)". "Та добре, нема питань, будемо обережними. А як себе маємо поводити?" - питаємо. "Нормально, - каже, - тільки не матюкайтеся". Ми посміялися, пообіцяли бути чемними.

Працюємо, аж бачимо: приходить якась група. Люди середнього і старшого віку. Всі вже шепочуться: "Оце ті голландці...". Мене тоді вразило, як вони просто були одягнуті. Але коли їм екскурсовод розказував про замок, вони всі дружно повернули голови і дивилися тільки на нас. Ми перестали розуміти, що відбувається. Дивляться, щось показують. Потім запитали в екскурсовода, що ж таке.

Виявилося: ці іноземці думали, що то працюють каторжани, в’язні. Вони знали, що таке Радянський союз, побачили тачку із землею (а тачка - то для був такий символ сталінських таборів, де важко люди працювали) – і одразу зробили висновок... Той взявся запевняти: ні, мовляв, звичайнісінькі студенти працюють над реставрацією. Але було видно: скільки екскурсовод не старався, вони не вірили…” - ділиться спогадом Володимир. 

Згодом, у 1989-му. замок, а головне - площа перед ним, поринули геть в іншу історію. Саме тут уже влітку почалися перші мітинги Руху. То були велелюдні мітинги. Знакові. Серед тих лучан на цій площі стояли і ті самі студенти будзагону, які ще недавно вкладали бордюри у володіннях Любарта. Зокрема, й Володимир Собчук. 

ПОСТФАКТУМ. У замок після сталінських таборів

Через роки реконструкцій і трансформацій замок дожив дотепер і таки виріс у туристичний об'єкт. Саме таким його мріяли бачити всі, хто клав тут цеглу, викладав гонт на даху вежі, робив сходи на мури, піднімав дзвони краном чи тачкою возив землю на обмостку, банально програвши перед тим у карти. Нова епоха ставила перед цими стінами інші задачі. Добре вони реалізовуються чи ні - тема іншої розмови. 

Завдяки чому замок не був забутий по війні? Більшість із тих, з ким ми спілкувалися, готуючи цю публікацію, кажуть: очевидно, замку щастило на одержимих людей. Людей, які були професіоналами, а не дилетантами у справі охорони пам'яток та історії. Або просто небайдужими. 

Реанімувати ці мури планували ще за польської влади. Перші консерваційні роботи, стартували ще у 1921 році. Лучанин Петро Троневич, який чи не найретельніше дослідив історію цих мурів, реставраційні роботи 60-70 років називає “сьомим будівельним періодом Луцького замку” і вважає їх “найбільш масштабними реставраційними роботами за останні два століття”.

Цікаво, що в той час у долі замку особливу місію відіграли дві жінки. Маріоніла Говденко був автором проекту реставрації замку. Знаменита радянська архітекторка-реставраторка, яка працювала над проектами відновлення багатьох унікальних об'єктів СРСР (як скажімо, Хотинська фортеця, замок у Збаражі, Ковнірівський корпус Києво-Печерської лаври та інші). Співавторкою проекту була інша архітекторка та реставраторка - Олена Годованюк, вона реставровувала низку пам'яток Поділля, Велику дзвіницю та Годинникову вежу Києво-Печерської лаври, Луцьку вежу в Острозі. Цікаво, що нині історики відзначають, що рушійною силою повоєнної реставрації в Україні були унікальні жінки. 

Втім, у 1984-му в Луцький замок приїхала ще одна жінка. Про археологиню Мар'яну Малевську в заповіднику досі згадують як про ту, яка повернула Луцьку унікальні фрески з церкви Івана Богослова. Тоді археологи під керівництвом Малевської чи не найретельніше дослідили храм у замку за весь період його існування. Прибула сюди Малевська із Санкт-Петербурга, тогочасного Ленінграду. Не сама, з командою. В підмогу їй давали будівельників-реставраторів з Волині чи студентів із будзагонів. 

Мар’яна Малевська-Малевич була представницею Ленінградського відділення Інституту археології Академії наук СРСР. На Волині вона працювала не тільки в Луцьку, в Західній Україні з 50-х років досліджувала пам'ятки Любомля та Володимира-Волинського, Львівщини. У замку група археологів на чолі з Малевською працювали до 1986-го. 

У цей час дослідниця мешкала в Луцьку. Чимало лучан з істориків та працівників заповідника досі пам'ятають і відгукуються як про комунікабельну і приязну жінку, яка була “гуру” у справі археології, але при тому лишалася простою й невибагливою в житті. 

Журналістка газети «Волинь» Катерина Зубчук у свій час мала щастя писати репортажі з розкопок у замку. над якими працювала Малевська.

«У серпні 1984 року мені пощастило готувати репортаж з місця унікальної знахідки. Тоді на території Луцького замку вів розкопки Волинський загін архітектурно-археологічної експедиції Ленінградського відділення Інституту археології АН СРСР. Начальник загону Мар’яна Малевська торжествувала, бо не кожного дня археологам усміхається такий успіх — церква Івана Богослова, залишки якої було розкопано, — споруда домонгольського періоду. Тобто з’явилась до того, як було збудовано цегляний замок. Тоді, коли українці ще не були ні під Польщею, ні під Росією...» – згадувала Катерина Зубчук. 

...Після всіх спогадів про радянське життя Луцького замку історія від Олени Абрамчук не відпускає.

Напочатку 50-х років її бабусі, Марії Петрівні Ходопчук, совєти дозволили повернутися із Красноярська на Волинь. Саме туди, в Красноярський край, Марію відправили у сталінські табори. Просту дівчину із села Новоукраїнка на Рівненщині, що на межі з Волинню засудили, бо запідозрили у співпраці з упівцями, її односельчанами.

Там, у таборах, вона познайомилася із чоловіком Іваном Шкиринцем, українцем, який проживав у тій стороні. Одружилася. Згодом у подружжя народилася донька. Типова історія для тисяч репресованих молодих людей. 

Після звільнення з табору родина якийсь час жила у Красноярську, а як тільки це стало можливим, повернулася в Україну, до Луцька.

“Житла тут, на Волині, у бабусі не було. В село вона не могла повернутися. На щастя, їм трапилася луцька сім'я, яка ризикнула їх тимчасово прихистити у своєму помешканні в замку. Нібито хтось із них чи то був сторожем в замку, чи просто наглядав за цими стінами, чи виконував тут якусь іншу роботу. Мамі моїй на ту пору було років 5, тому дуже мало пригадує з того часу. Вона пам'ятає, що мешкали вони з батьками у приміщенні музею, в чужих людей і в складних умовах. Жили бідно, тулилися на кількох метрах квадратних, води в будинку не було, не було туалета та інших зручностей. Розповідає, що бабуся згадувала, що одна з тих родин, котрі жили в замку, потім оселилася десь біля нього”, - згадує Олена.

Її бабуся Марія тривалий час тримала у таємниці своє табірне минуле. Коли згодом вже дорослій доньці радянська влада не давала дозволу виїхати за кордон, вона тихо плакала за столом на кухні, ховаючи сльози: все життя відчувала вину за те, що її минуле є тягарем для рідних. 

Мешкала  родина у замку недовго. Рік-два. Згодом знайшла інше житло. Чи самі шукали, а чи їх попросили звільнити  приміщення через плани з реставрації цих мурів, невідомо. Але стіни повітової скарбниці назавше стали для родини Марії Ходопчук не просто пам'яткою, а частиною їхньої сімейної історії. 

Ми поцікавилися у Петра Троневича, чи чув він про долі людей, які мешкали в замку після Другої світової, особливо - про долю репресованої Марії Ходопчук. 

“Мені доводилося натрапляти на інформацію про те, що в замку жили певний час люди.  Зараз уже не згадаю тих прізвищ. Знаю, що по війні люди мешкали навіть у Владичій вежі. Уявити це трудно, бо очевидно, то були пекельні умови. Але повоєння ж навколо: багато сімей просто не мали даху над головою. Не дивно, що для деяких прихистком міг стати замок. Втім, мешкали там люди, очевидно, десь з кінця війни і до середини 50-х, бо вже в 60-х почалися активні реставраційні роботи”, - каже Петро Троневич. 

Історію Марії Ходопчук та її доньки, яку розповіла нам Олена Абрамович, Петро Олексійович ніколи не чув.

 * * *

Ми зібрали для вас спогади абсолютно різних людей.

Усіх їх об'єднує єдине: вони чи їхні родини були свідками того, як древні мури у старому Луцьку пережили СРСР. 

Ці спогади - різні, і, як бачимо, далеко не всі закарбовані на папері. Тому варті того, щоб не просто спогадами, а історіями однієї публікації.

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото автора, з домашнього архіву героїв та з відкритих джерел

Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

• #Луцький замок
• #Своя історія
• #історія Луцька