На «до» та «після» повномасштабна війна розділила життя військовослужбовця Анатолія Махотіна. Стримуючи ворога на Луганщині, він отримав травму, через яку частково втратив пам'ять.
Наразі чоловік багато чого зі свого воєнного життя пригадати не може: як от за яких обставин він травмувався, скільки побратимів було поруч із ним та хто вони, чи вижив хтось, окрім нього… Однак фрагменти деяких подій поступово відновлюються в пам’яті.
Спогадами військовий поділився із «Першим».
«Комісар у військкоматі сказав, що вже чекав на мене»
Анатолій Матохін родом із Хмельниччини. До початку повномасштабної війни жив та працював у Києві. Наразі проходить реабілітацію у Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни, що в селищі Клевань. Чоловіку – 29 років. Останні п'ять місяців перебуває на лікуванні через отримані травми на війні.
Він пересувається із ціпком, нога закута в шину.
«Я – такий же простий хлопець, як і всі. До служби в армії був звичайним рядовим робітником: працював то там, то тут. Як звичайна пересічна людина вертівся, як міг.
24 лютого зустрів у Києві. Й оскільки поруч були люди, які ставляться до мене як до сина, на початках вони заборонили мені взагалі залишати місто і йти до військкоматів чи будь-яких добровольчих формувань. До того ж Київ фактично «закрили» на декілька місяців – в'їзд і виїзд був досить ускладненим.
Все, що відбувалося на початку вторгнення у столиці, проходило на наших очах. Ми жили у крайніх районах й увесь цей жах бачили. Я не міг сидіти просто так: дзвонив на різні гарячі лінії, щоб піти чи в тероборону, чи добровольцем, чи волонтерити... Завжди чув одну й ту ж відповідь: «Ми вам перетелефонуємо», – розповідає Анатолій .
«Так тривало, аж доки росіян не вигнали з Київщини й не стало більш-менш спокійно. Туди почали вертатися люди», – пригадує початок повномасштабного вторгнення співрозмовник.
Читайте також: «Я просто волонтер. І на тому все». Лучанин Ігор Шевчук про свій рік війни
Щойно область стала «відкритою», чоловік поїхав на Хмельниччину відвідати рідних й пішов добровольцем до місцевого військкомату. Комісар, дивлячись документи Анатолія, сказав йому: «Ти не повіриш, але саме тебе я й чекав».
Виявляється, два рідних брати Махотіна по матері вже несли службу лавах Збройних сил України. А восени 2022-го і його забрали до війська.
«Розумів, що це – робота, яку треба робити»
Строкову службу в армії Анатолій не проходив. Чоловік – сирота. Свого часу, під час військово-лікарської комісії перед призовом, хірург виявив у нього викривлення хребта, над яким треба було працювати. Тож військовий квиток у призовному віці йому повернули на руки.
«Коли прийшов добровольцем у військкомат, процедура оформлення мене в лави військовослужбовців відбулася дуже швидко. Зробивши всі документи, потрапив на навчання. Пройшов відбір у десантно-штурмові війська, спеціальний навчальний центр, й одразу поїхав на Луганщину.
Відбір був жорстким, починався із психологічних тестів. Із 77 осіб у результаті до бригади потрапили всього лише зо 20», – продовжує військовий.
Наразі Анатолій Махотін багато чого не пригадує із тих подій, які довелося пережити на передовій. Після кількох місяців лікування спогади іноді фрагментами виринають у його пам'яті. Буває, зізнається, сниться щось вночі. То на ранок він дзвонить до побратимів і перепитує, чи траплялося таке в дійсності.
«Не пам'ятаю, чи то хтось із лікарів, чи з хлопців сказав, що я вважався найбільш стресостійким. Нехай фізична підготовка слабша, але по стійкості психологічній все було гаразд. Тож, приїхавши на передову, побачене сприйняв цілком спокійно.
Так, переживав усі ті почуття, які тільки може переживати людина в такій ситуації. Іноді всередині все хололо від того, що росіяни робили в нас на батьківщині. Зрештою, ми ж теж не металеві… Й засмучуємося, і веселимося. Проте якогось шоку чи великого здивування не виникало. Я розумів, що це – робота, яку треба робити.
Знаєте, зараз навіть не пригадаю, чи були біля нас цивільні люди там. В одному з місць, пам'ятаю, деякі жителі таки залишалися, попри постійні обстріли. Проте що це за місце – згадати не можу. Як і те, чи контактували ми з ними, що вони думають про цю війну», – каже військовослужбовець.
Згадуючи про свій бойовий досвід, Анатолій наголошує, що хоч як добре підготовлений ворог, люди, які дають йому відсіч із усвідомленням того, заради чого вони це роблять, ніколи йому не програють.
«Одна добре підготовлена вмотивована людина з нашого боку варта двадцятьох ворогів! Тому що дійсно дух, сила, усвідомлення, що життя триває тут і зараз, дозволяє нашим воїнам робити такі чудеса на полі бою, що це не описати словами. Так, нашим хлопцям там важко. Проте вони викладаються на всі триста відсотків. По-іншому не можна», – продовжує.
Читайте також: «Робитимемо це до перемоги». Родина Войчунів приготувала для бійців тонни м'яса та тисячі банок каш
«Не пам'ятаю навіть хлопців, з якими в той день був на позиції»
Чоловік не знає, коли та за яких обставин він отримав поранення. Розповідає, коли з передової його привезли у лікарню й він трохи став усвідомлювати, де перебуває, до нього прийшла медсестра й запитала, чому в нього нога як м'яч. Він же лише дивився на неї й не знав, що відповісти.
«Хочу відповісти їй, шукаю у своїй голові відповідь на це питання, а бачу чорну картинку. Вже потім виявилося, що в мене – короткочасна втрата пам'яті. Відповідно, чомусь це повпливало так, що проміжок часу в декілька місяців зник із моєї голови. Звісно, з часом пам'ять відновиться, проте ніхто не може сказати, коли це буде», – зітхає.
Анатолій зізнається, хотів би розпитати про події, внаслідок яких він опинився на лікарняному ліжку в побратимів. Однак не пам'ятає навіть хлопців, з якими в той день був на позиції. Як, власне, й гадки не має, чи вижив ще хтось, окрім нього, чи були ще поранені... З пам'яті стерлася навіть кількість людей, які були в той момент поруч.
Єдине, він що почув від командира, коли збирав довідки перед поїздкою на реабілітацію в Рівненську область, що бійця привезли в такому стані, що обличчя на ньому не було. Набридати командуванню з'ясуванням своєї історії Анатолій теж не став – розуміє, що в них й без того клопотів вистачає.
«В нього (командира – авт.) в підпорядкуванні багато хлопців, багато роботи. Немає можливості взяти й сісти з командиром, щоб поговорити про те, що сталося. Прикро, коли у військовій частин до мене підходили хлопці, говорили, а я дивлюся на них – і знати не знаю, хто це. Вони мені розповідають одне, інше – я ж нічого не пригадую», – веде мову чоловік.
Лікарі поставили Анатолію Махотіну три діагнози. Усі три травми в нього є внутрішніми, без жодного уламка. На нозі в чоловіка розірвані зв'язки з внутрішнім крововиливом. Це, сказали медики, й стало причиною того, що кінцівка надто розпухла.
Читайте також: За три тижні – 120 хат: волонтери із Рівненщини взялися за відбудову села на Херсонщині
Після численних МРТ з'ясувалося, що в спині бійця є кілька гриж, а також у нього просів хребет.
«Приїхавши у батальйонний шпиталь, я запитував, наслідком чого можуть бути ці травми? Ми потрапили під обстріл, чи як це могло трапитися? Ніхто не міг відповісти, тому що потік поранених, на жаль, надто великий й ніхто просто не відстежує, за яких обставин травмувалися їхні пацієнти», – продовжує військовослужбовець.
Третя травма військового пов'язана із головним мозком. Коли чоловік приніс лікарці результати МРТ, почув від неї наступну фразу: «Я «грішила» на судини». Лікарка пояснила, була певна, що в пацієнта проблеми із судинами, через це й почала медикаментозно втручатися в лікування. Втім чіткості, що ж відбувається з організмом військового, не мала. Вже маючи на руках результати обстеження, медикиня здивувалася, що в такому віці людина може мати аж такі наслідки зі здоров'ям.
Виявляється, що внаслідок контузії пішло загострення на судини головного мозку. Чоловіку поставили діагноз «початкова стадія енцефалопатії». Хвороба не піддається лікуванню, можна лише призупинити її прогресування.
«Окрім медикаментозного та психотерапевтичного лікування, повернути себе мені дуже допомогли побратими, з якими познайомився в госпіталі. Трішки часу після госпіталізації вже минуло, я частково став усвідомлювати, що і як. Однак на той час майже не розмовляв. Хлопці, коли щось говорив, просто підходили та чули шепіт.
Як вони мені пізніше казали, що, бачачи мене в такому стані, розуміли: якщо зараз не докладуть зусиль, аби вивести з нього, наслідки будуть значно гіршими. В одного з хлопців був автомобіль і він, побачивши, що мені подобається їздити на авто, попри те, що я не можу самостійно керувати ним, садив мене на пасажирське сидіння й просто катав. Цим дуже сильно посприяли відновленню мого стану», – пригадує Анатолій Махотін.
* * *
Отримавши результати обстеження медиків після чергового лікування, військовослужбовець Анатолій Махотін отримав направлення у госпіталь ветеранів війни на Рівненщину, щоб лікувати опорно-руховий апарат.
«Тут процедур стільки, що всі й не перерахую. Але в моєму випадку багато що є протипоказаним. У той же басейн я піти не можу. З недавніх пір лише масаж стали робити. І то лише на верхній частині спини – шийно-грудному відділі. З самого початку й того не дозволяли.
Також проходжу заняття з лікувально-фізичної культури. Лікар, який проводить ці заняття, займається й розробкою ноги, щоб я міг хоча б повноцінно ставати на стопу. Мені вже дали висновок, що надалі ходитиму з ціпком. Проте у травні от має бути засідання військово-лікарської комісії. Вирішуватимуть, чи продовжувати мені лікування, чи відправлять назад у частину для проходження служби», – резюмує військовослужбовець.
Текст Марія МАРТИНЮК
Фото авторки та з особистого архіву Анатолія Махотіна
Читати також: «Ці діти щасливі, поки тут». Як живе у війну спецшкола під білоруським кордоном на Волині