«Ці діти щасливі, поки тут». Як живе у війну спецшкола під білоруським кордоном на Волині

«Ці діти щасливі, поки тут». Як живе у війну спецшкола під білоруським кордоном на Волині

Директорка Заболоттівської спеціальної школи Волинської обласної ради Ольга Головій – про вихованців, боротьбу за заклад і плани на майбутнє

Тут діти і живуть, і навчаються. Більшість мають порушення в розвитку та потребують особливої уваги і звичайної любові. Працівники створюють такі умови, щоб вихованці почувалися, як вдома. Бо для когось цей заклад і є домом. Тут намагаються дати дітям те, чого зазвичай вони не отримують ні від батьків, ні від суспільства. Шкіл такого типу на Волині є три. Нині мова – про Заболоттівську спецшколу на Ратнівщині, що за 7 кілометрів від білоруського кордону.

Про роботу цього закладу в час війни, важливість його функціонування та боротьбу за перспективи для його вихованців – в розмові на «Першому».

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).

  

«Хочеться зробити для дітей якнайбільше»

Ольга Головій очолила школу майже два роки тому. Стала директоркою, коли її потрібно було рятувати. Як каже, дали чітке завдання – шукати шляхи і виходити на новий рівень, щоб школа могла існувати. Через те, що держава врізала освітню субвенцію, фінансування з обласного бюджету, з якого утримувався заклад, відповідно, теж зменшилося, проблем натомість – збільшилося.

«Потрібна була рішучість і правильно організований менеджмент, щоб інтернат мав право на існування. Завдання стояло чітко – шукаєш, знаходиш, приводиш і показуєш, що можемо, вміємо і чому ця школа має функціонувати», – розповідає Ольга Головій.

За її словами, через брак фінансування освітні заклади такого типу хотіли оптимізувати. У Волинській області їх три: Затурцівський, Головненський і Заболоттівський. Один мав би бути закритим. Ольга Головій за той, що очолює, вирішила боротися.

«Дуже люблю цих дітей, і хочеться зробити для них якнайбільше», – наголошує вона.

 

«Ніколи не думала що зможу полюбити так чужих діток, які ще й мають низку проблем, зокрема зі здоров’ям. А вони це відчувають. Входиш у шкільні ворота зранку, а дітлахи біжать, зустрічають тебе, обнімають, цілують, прибігають у кабінет.  Цей заклад для них надважливий, бо вони не можуть із рідними батьками так. На канікули як поїдуть, то пишуть і телефонують, що хочуть до школи. Розповідають свої секрети, бо довіряють. Ми не можемо їх підвести. Мусимо робити все, щоб їм було добре та комфортно, і щоб цей заклад функціонував», – каже директорка.

Вихованці не хочуть їхати на вихідні додому

Більшість вихованців Заболоттівської школи мають порушення розвитку: діти з синдромом Дауна, аутичним розладом та іншими вадами. Деякі, розповідає Ольга Головій, практично не піддаються корекції.

Ці діти зазвичай – із проблемних сімей, де батько чи мати або зловживають алкоголем, або самі мають інвалідність, тож належного догляду своїм чадам не можуть забезпечити. Ці родини не мають навіть за що купити продуктів, одягу чи елементарних засобів гігієни. Тож цей заклад для них – життєва необхідність.

«Тут вони мають те, чого їм не дадуть у сім’ї. Лише 20 відсотків батьків можуть забезпечити дітей необхідним. Решта або не мають змоги, або ведуть такий спосіб життя, що ця дитина глибоко травмована вже в сім’ї. Тому їй у школі краще», – додає директорка.

За її словами, те, що вихованцям добре в закладі, свідчить і те, що вони не хочуть їхати додому на вихідні. Більшість залишається тут. Щоправда, на канікули батьки забирають дітей. Хоч буває, що працівники змушені телефонувати і просити зробити це, пояснюючи, що такі правила режиму школи. Така ситуація трапилася цьогоріч на Великдень, коли всіх дітей забрали, а по одного хлопчика батьки не приїхали, бо… запили. Він дуже плакав, а працівники, наскільки це можливо, намагалися втішити дитину.

«Ці діти непрості. Вони виживають. Відповідно, це накладає відбиток на поведінкову модель, на їхній характер. Їм важче дається навчання, але вони дуже творчі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Я просто волонтер. І на тому все». Лучанин Ігор Шевчук про свій рік війни

З ними неодноразово займалася луцька художниця та арт-терапевтка Тетяна Мялковська. Для її візитів у закладі організовуємо творчий день, і вона працює з дітьми арт-терапевтичними методами, проводить різні майстер-класи. І їм це подобається, а головне – що ми бачимо результат. Серед дітей є багато талановитих, просто вони не мають умов для розвитку в сім’ях», – розповідає Ольга Головій.

Читати також: «Художниця, співачка і війна. Розмова з Тетяною Мялковською і Тетяною Ціхоцькою про волонтерство»

Тому, крім основних предметів, школа намагається акцентувати увагу на творчості, позаяк діти саме в цьому відкриваються.

Кожен, хто допомагає закладу, робить це для дітей

Основна проблема закладу у час повномасштабного вторгнення – недофінансування. Для Заболоттівської спецшколи, розповідає директорка, наразі не вистачає майже трьох мільйонів. І це – лише на зарплату педагогічним працівникам, не кажучи про інші потреби.

Є, звичайно, усвідомлення, яких грошей вартує протистояння російським окупантам. Тому, аби школа була забезпечена необхідним, доводиться шукати благодійників і залучати додаткове фінансування.

«Розуміємо, що ми живемо в період війни, коли економіка страждає, і кошти передусім спрямовують на потреби військових. Але проблема недофінансування серйозно позначається на роботі. Не можна людям не дати зарплати чи скоротити когось, бо в класі має бути не більш ніж 8 учнів, (максимум 12, якщо порушення не сильні). А до кожної дитини треба особливі увага і підхід. Тому кількість педагогів дуже важлива», – пояснює директорка.

Ольга Головій визнає, що в цій ситуації їй доводиться бути бійчинею: планувати і думати, як не лише виживати, а жити, і шукати шляхи виходу із ситуації. 

«Передусім – заради дітей. І кожен, хто допомагає закладу – допомагає передусім їм. Шукаємо таких людей. На щастя, небайдужі відгукуються» – зазначає вона. 

Велику поміч закладу надала благодійниця з Німеччини Ольга Кнаєр. Налагодити співпрацю з нею допоміг знайомий Ольги Головій. Він – далекобійник, возить гуманітарні вантажі з-за кордону. Знаючи, що директорка шукає доброчинців, дав її номер німкені, яка помагає Україні з початку війни. Її вантажі возили східним і південним областям. Завдяки цій підтримці і Заболоттівський заклад та його вихованці мають багато чого з найнеобхіднішого.

«Від Ольги Кнайєр отримали вже 5 вантажівок з допомогою. Вона це робить із власної ініціативи і сама шукає в Німеччині людей, які готові щось пожертвувати. Наша співпраця побудована так, що вона інформує, що в неї є, й уточнює, чи воно нам потрібне. Якщо так – допомога їде до закладу. Ми вже отримали ліжка, матраци, велосипеди, одяг, медичні засоби, канцелярію, предмети гігієни, будівельні матеріали. На їхнє придбання пішли б мільйони, яких у нас немає і найближчим часом не буде», – розповіла Ольга Головій.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: За три тижні – 120 хат: волонтери із Рівненщини взялися за відбудову села на Херсонщині

Потрібні гроші, щоб збудувати лабораторію розвитку

У 2021 році заклад працював з українсько-польським проєктом, у рамках якого було заплановане створення лабораторії розвитку з сучасним обладнанням, де діти могли б навчатися. Він мав два модулі, умови прописувала польська сторона. Перший модуль виконали – закупили столярне, швейне та комп’ютерне обладнання. Другий передбачав будівництво самої лабораторії. Через війну проєкт не встигли завершити.

«Ці діти не зможуть бути професорами, філологами, істориками, а ремесло їм піддається. Тому ми хотіли продовжити на базі школи 11 і 12 класи – як профорієнтування. У 2022 році мали реалізовувати другий модуль – збудувати цехи, у яких діти могли б навчатися на обладнанні. Перший модуль фінансово був дешевшим, позаяк поляки хотіли побачити, чи впораємося. Тому купили спочатку обладнання, а потім планували будівництво. Ми готові були працювати над другим модулем, виготовили проєктно-кошторисну документацію на будівництво. Але… почалася війна, і поляки сказали, що не можуть ризикувати. Мовляв, а раптом прилетить… І розірвали угоду», – розповіла директорка. 

Нині ситуація така, що закуплене обладнання стоїть без діла. А Ольга Головій максимально зосередилася на тому, щоб знайти кошти і продовжити цей проєкт. Адже станки без застосунку псуються. До того ж проєктно-кошторисна документація, яку вони оплачували, дійсна лише три роки.

Найважливіше ж, як наголошує директорка, що цього дуже потребують вихованці закладу. Бо це – їхній шанс дати собі раду в майбутньому. Чим швидше вони матимуть ці можливості, тим краще.

Наприклад, зараз, розповідає вона, у випускному класі нині – 16 учнів. І якби були ці цехи, то діти лишились би ще на два роки і навчилися ремесла, яке б дозволило забезпечити себе у дорослому житті.

У перспективі Ольга Головій мріє налагодити співпрацю з якимись закладом, щоб діти отримували дипломи про професійно-технічну освіту. Бо на такому обладнанні, як закупили, каже, вони можуть багато навчитися і використати ці знання в житті. Тому, пошук благодійників та коштів для завершення цього проєкту – одне з пріоритетних завдань для школи.

Разом із тим, наголошує очільниця закладу, тут не лише доглядають і навчають, а й готують дітей до дорослого життя, щоб, вийшовши в світ, вони не стали безпомічними, не розгубилися.

«З малого стараємося їх адаптувати і соціалізувати, щоб не відчули страху поза стінами закладу. Вчимо їх бути самостійними і давати собі раду. Бо від батьків помочі вони не можуть отримати.

Важливо, щоб вийшовши зі школи, ці діти не сіли вдома, бо це для них – вирок. Там вони не матимуть жодного розвитку, жодної перспективи. На жаль, у своїх родинах наші випускники – просто робочі руки», – говорить Ольга Головій.

Війна згуртувала і зробила ближчими

Заболоття розташоване усього 7 кілометрів від білоруського кордону. Коли почалася війна, усіх дітей адміністрація змушена була відправити в їхні сім’ї. І далі аж вісім місяців, відповідно до розпорядження обласної адміністрації про дистанційне навчання у зоні в межах 50-ти кілометрів від білорусі, в них не проводили очного навчання.

Увесь час вихователі підтримували зв’язок з дітьми, які, як і всі, були налякані. Коли відновили навчання, вихованці з великою радістю повернулися до школи. І що важливо – вони знову нагодовані, одягнуті і доглянуті.

У закладі облаштували укриття, під час тривог діти мають можливість там малювати. Педагоги намагаються створити таку атмосферу, щоб вони не акцентували на цьому увагу і це не позначилося на їхній психіці, адже вихованці й так дуже вразливі.

З початку війни, поки діти були в сім’ях, працівники організували в закладі плетіння сіток, готували і передавали смаколики для ЗСУ: ліпили вареники, смажили налисники, пекли пиріжки. Колектив і жителі селища згуртувалися та разом допомагали фронту. Люди несли з дому все, що було потрібно.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Робитимемо це до перемоги». Родина Войчунів приготувала для бійців тонни м'яса та тисячі банок каш

У Заболотті живуть і навчаються діти з усієї області. Заклад співпрацює з інклюзивно-ресурсними центрами, тож батьки мають право вибору, куди віддати дитину.

Важливо, що більшість педагогів мають дефектологічну-спеціалізовану освіту. Кожен уміє працювати саме з такими дітьми. Педагоги мають до них індивідуальний підхід: знають, як і на якому етапі до цих вихованців підходити, яка корекція потрібна і які методи застосувати.

У закладі є три класи з помірним ступенем розвитку. Це надскладні діти з глибокими порушеннями. Але у більшості таких дітей, як каже Ольга Головій, є динаміка.

Державна політика нині спрямована на підтримку інклюзії. Однак, визнає співрозмовниця, для України саме зараз, у час повномасштабної війни, реалізувати усе якісно та досягнути загального результату буде важко.

«Можливо, колись, коли матимемо високий рівень розвитку і, відповідно, хороші фінансові показники, тоді й буде результат. Нині ж батькам головне, щоб дитину нагодували, вдягнули, щоб вона була під цілодобовим наглядом. Інклюзивна освіта передбачає 10 годин у тиждень. Для проблемних дітей це дуже мало. Тому вона не замінить спеціалізованих закладів, у яких вихованець отримує усе, що потрібно. Ми бачимо, який результат мають діти, навчаючись в школі. Адже з ними треба постійно займатися. Тільки тоді є динаміка», – пояснює думку вона.

У Польщі, наприклад, розповідає пані Ольга, державний підхід до цих питань зовсім інший. Там такі заклади мають повне забезпечення. Кожен педагог займається з дитиною окремо. Там ці діти комфортно почуваються в суспільстві після виходу зі школи. Вони продовжують навчання в різних закладах, держава створює можливості для їх подальшого працевлаштування.

«Мені прикро так казати, але в Україні ще потрібно провести багато просвітницької роботи. Бо, на жаль, до випускників таких закладів, як наш, у суспільстві досі ставляться, як до другосортних. Вони, закінчивши навчання, просто не мають куди прилаштуватися. Можу порівняти навіть те, що бачила. У Польщі такі люди живуть повноцінно. А в нас існують», – підсумовує Ольга Головій.

Вона бореться за цю справедливість, бо знає, що за цим – долі чужих дітей, які стають рідними. Бо бачить ситуацію зсередини. Бачить очі своїх вихованців та їхні перспективи. І знає, що все реально змінити. Однак все впирається у фінансовий аспект.

«Реалії наших вихованців – вражаюче-шокуючі. До цього не можна ставитися байдуже. Діти щасливі, поки вони в закладі, бо доглянуті, вдягнуті, нагодовані, з ними спілкуються, займаються, їх тут люблять. У родинах вони усім цим обділені.

Коли бачиш, як вони беруть шматок хліба і несуть з собою в гуртожиток на ніч, серце кров’ю обливається. А зараз на їхню долю випав ще й такий страшний період, як війна.

Ми спостерігаємо у них стрес і шоковий стан. Тому намагаємося зробити все, щоб нинішня ситуація не позначилася на них, забезпечити всім необхідним і створити максимально комфортні умови», – уточнює очільниця закладу.

Вона усвідомлює, що у цій ситуації мусить бути бійчинею і боротися за цих дітей, їхні можливості, соціальну справедливість та право на майбутнє. Їхні вихованці, вважає Ольга Головій, не мають залишитися поза увагою: 
Для них необхідно створити не особливі умови, а умови, в яких вони матимуть можливості повноцінно жити в суспільстві. 

«Тому, образно кажучи, ходжу і стукаю в усі двері. Бо не пробачила б собі, що могла допомогти, однак не робила цього. І дуже вірю, що доброчинці для будівництва знайдуться», – наголошує вона.

Текст: Аліна ВІТИНСЬКА

Фото з особистого архіву Ольги ГОЛОВІЙ

 


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Кожен, кого тут бачу – Герой, – боєць 100-ї бригади про побратимів на передовій
Наступна новина На Волинь «На щиті» повертаються ще два полеглих за Україну Герої
Останні новини
Схожі новини