Уродженка Ратного Настя, яка мешкала в Ірпені, вирвавшись з пекла, повернулася додому на Волинь. Але їй нестерпно було чути навіть тривожні сирени, тож молода жінка з річною донечкою тепер у Варшаві. Розповідає про пережите на війні без емоцій, ніби боїться впустити в душу страшні спогади.
На її очах рашисти вбили 13-річного сина кумів, поранили їхніх батьків, розбомбили машину, а снаряди розривались за кілька метрів, засипаючи землею і уламками дерев, – історію розповідає «Вісник».
Вийняли з тіла хлопчика 16-сантиметровий снаряд
– Уже першу ніч війни ми переночували у підземному паркінгу. А наступного дня разом з кумом Богданом та його сім’єю поїхали у Макарівський район, де він мав дачу, – розповідає Настя. – Там чотири доби сиділи у підвалі. А потім нам повідомили, що на село рухається колона російських танків. Ми хутчій виїхали двома машинами. В одній – кум і ми, в іншій – його вагітна дружина, 13-річний син Ростислав, її батьки і сестра з чоловіком. Подалися у бік Хмельницької області до батьків Богдана. Коли побачили, що просто на нас їде колона рашистських танків, повискакували з машин і мерщій у ліс. А над нами – свист куль...
Читайте також: Перед очима підірвали міст. Переселенці з Житомирщини розповіли про життя на Волині
13-річний Ростислав вже був мертвий. Хлопчику відірвало ліву руку, пробило грудну клітку і легені. Біля його бездиханного тіла залишились бабуся з дідусем, і їх обох поранило. Його батьки, коли трохи стихло, повернулися по тіло дитини. Ще добу вони ховалися у лісі. Їх навіть обстрілювали з двох вертольотів. Богу дякувати, не влучили. А потім поліція провела безпечною дорогою на Хмельницький, де й поховали Ростислава, витягнувши з його тіла 16-сантиметровий снаряд діаметром чотири сантиметри. Його батьки й досі не можуть оговтатися. Ростислав приходить у снах до мами, яка почорніла від горя…
З бабусиних речей шили колготки для дитини
– Кілька разів смерть просто наздоганяла нас, – продовжує розповідати Настя. – У лісі снаряд метрів за два від мене розірвався. Аж дерева падали, розкидаючи поламані гілки навколо. Маленька наша Міла навіть не плакала. Вона у той момент затулила вуха своїми ручками і просто мовчала. Той її переляканий погляд і сьогодні у пам’яті. Ми дісталися до якогось села, заховалися у недобудованому будинку, а потім попросилися на ніч до якоїсь бабусі. Вона порадила йди до лікарні, де вже були біженці, проте в останню хвилину я передумала. А наступного дня медзаклад розбомбили. Разом з людьми. У тої бабусі ми пробули тиждень. І майже постійно сиділи у погребі. Страшно було перебігти до будинку – просто свистали кулі над головами. З бабусиних старих речей перешивала для Міли колготки, штанці. Якоїсь ночі ми не витримали і вийшли з погреба – у хаті хутко розтопили піч, нагрілися і знову у погріб…
Розуміючи, що може статися непоправне, Настя з чоловіком дуже переживали за донечку. На всяк випадок підписали і себе, і її. На курточці, на спині, на всіх речах були номери телефонів до рідних. А потім, коли вибралися з того пекла, цей одяг спалили, щоб не нагадував про пережите жахіття. Бабусин зять заряджав свій телефон від генератора, тож була можливість сказати рідним декілька слів. У село не могли дістатися ні волонтери, ні бійці ЗСУ, бо навколо точилися бої.
– Коли побачили уламки сусідської хати, зять бабусі вирішив виїжджати на старій машині. На щастя, вона завелася… Ми їхали навпростець по мінному полю, не знаючи куди. Зв’язались з територіальною обороною, і вони вже по телефону розказували, як обминути міни...
Настя з донькою тепер у Варшаві. Дитині потрібне було лікування, яке до війни розпочали в «Охматдиті». Але польські лікарі запевнили: Міла… здорова.
Читайте також: Друге життя у закинутій лікарні. Фотоісторія з Олики
– Можливо, страх, який пережила дитина, а може, реабілітація, котру розпочали ще вдома, подіяли, – розмірковує Настя. – А можливо, так Бог розпорядився: за всі її муки, яких зазнала у дні війни, здоров’ям укріпив… Нам дуже пощастило, бо ми живі. Переживши пекло, зрозуміла, що ми набагато сильніші, ніж думаємо….
Текст: Валентина БОРЗОВЕЦЬ