Селище Олика на Волині. Тут, у старій лікарні, яку закрили ще кілька років тому, замешкали майже 30 переселенців. 16 із них – члени однієї великої родини з Верхньоторецького та Костянтинівки (Донецька область).
Майже до середини березня вони жили вдома, аж поки перебування там не стало нестерпним через постійні атаки росіян.
«Виходиш із підвалу, коли обстріли трохи стихають, дивишся, а там горить, і там горить, і там… Щоразу чекаєш, що твій дім буде наступним», – каже Оксана Мельник.
«Пам’ятаю, йду годувати собаку і всю дорогу читаю «Отче наш». Назад так само. Намагалась дати псові більше, бо не знала – вийде завтра чи ні. Повернулася додому, видихнула – цього разу не зачепило», – додає її сестра Ірина Зарубіна.
У селищі Верхньоторецьке жінки мешкали в сусідніх будинках. Через город одна від одної, як самі кажуть. Живуть тепер поруч і в Олиці. Попри гуртожитські умови, зізнаються: тут «в 100 разів краще, ніж у підвалі під обстрілами».
Читати також: «У 52 роки треба все починати з нуля», – переселенець з Волновахи Віктор Тищенко. ІНТЕРВ’Ю
У їхнє селище війна прийшла ще у 2014-му. Проте за рік обстріли більш-менш вщухли. Наслідки ж лишилися – минулого року на кладовищі загинув чоловік, підірвавшись на міні.
«Я в 2014-му не поїхала, бо в мене корова була. Це ж член сім’ї. Доїла, а навколо все бомбили – руки німіли від страху. Я й зараз інколи дивлюся відео з коровою – така вона мені гарна…
А тепер мусила лишити. Ми її нагодували, напоїли і відпустили з ланцюга. Сусіди, які їхали наступного дня, казали, що снаряд просто в хлів влучив. І тим, що відпустила, я зберегла життя корові. Папуга мій, напевно, загинув. А були ще курочки, свині. Їх же не забереш всіх…» – каже Ірина.
Що з їхніми будинками, сестри не знають: зв’язку з місцевими не мають.
«Коли ми їхали, пів селища вже не було. А зараз що там? Напевно, вже нічого не лишилося цілого, якщо досі бомблять», – розповідає Оксана.
Читати також: «Коли прилітає у твій дім, це вже зовсім інші відчуття». Три воєнні історії українців зі Сходу
Більшість дня у поселенців старої лікарні займає побут: прибирання, приготування їжі, догляд за дітьми, прання, а ще – пошук роботи і квартири.
«Я відчуваю, що сил катастрофічно мало. Вдома мене вистачало на роботу на залізниці, велике господарство, город. А зараз приберу, їсти зроблю – і до вечора, як мішком прибита. Там уся сила лишилася, вдома», – зізнається Ірина.
Фото – Людмили Герасимюк. Текст – Віти Сахнік.
* Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
