400 кілометрів подорожі, де будуть і чудові краєвиди, і замки, і печери, і екстрим. Хороша подорож, правда? А ще уявіть, що ви – учень шостого класу. Що у вас нагода на цілих два дні поїхати з дому, аби відкрити для себе частинку світу.
Минулими вихідними саме така нагода випала учням 6А класу Луцької середньої школи №3. Вони побували у Кришталевій печері, Хотинській фортеці та Кам’янці-Подільському. .А ще – у готелі з виглядом на дністровський каньйон. Разом з ними подорожував і Перший. І мандрівка, і цей репортаж стали можливими завдяки сприянню туристичного агентства GEOеxpress.
«Не говоріть мені про дощ! Не буде ніякого дощу!»
«Панове-туристи, давайте атривацца па полнай!» – весело гукає вчителька, вмощуючись відразу за водієм автобуса.
Це Алла Леонідівна. Найближчі два дні вона буде не вчителькою української мови, а мандрівницею і шукачкою пригод.
Метушиться із пакетами, перевіряє за списком, чи всі є. Мілена, Андрій, Петрик… Хух, є всі, але дехто такий малий, що за сидінням і не видно.
Алла Леонідівна просить водія увімкнути музику голосніше, щоб її 6А просинався. То нічого, що тільки шоста ранку, а попереду шість годин дороги, 400 кілометрів чудових краєвидів, Кришталева печера, Хотинська фортеця та Кам’янець-Подільський і готель біля каньйону. «Атривацца» буде де.
«Діти, співайте!» – закликає Алла Леонідівна, ті вмикають на всю гучність колонку і заводять Винника.
Салоном розливається «Вовчиця» і «Ніно», потім щось з репертуару Монатика, а далі щось таке, від чого у дорослих, які теж в автобусі, мало не істерика.
Їхні діти зовсім інші. Не такі, якими вони були у дитинстві.
Ці діти можуть підспівувати що завгодно. Перше, що вони перевіряють в автобусі, – чи є вай-фай. Перше, що питають після знайомства, – чи є ти в інстаграмі. При чому це звучить якось співчутливо. Ніби тебе питають, чи в твоєму дитинстві ще були живі динозаври.
«Діти, фотографуйте! Це і є життя!» – гукає вчителька, коли бачить щось гарне за вікном. Але ті вже не те що сфотографували, а й зняли на відео. І знайшли вай-фай, щоб закинути в інстаграм.
«Не говоріть мені про дощ. Не видумуйте! Не буде ніякого дощу!» – переконує Алла Леонідівна діток. Як же вона помилялась.
«А якщо ми знайдемо золото, як ми його поділимо?»
Чим ближче до печери «Кришталевої», тим гарніші краєвиди за вікном. Дорога іде то вниз, то вгору. Узбіччя всіяні маками і дикими трояндами.
«А там можна збирати кристали?» – питає дівчинка.
«Я збиратиму кристали ось таких кольорів», – каже інша, яка тримає в руках трубочки для коктейлів синього, червоного та зеленого кольорів.
«А якщо ми знайдемо золото, як ми його поділимо?» – це вже голос хлопчини.
Кристали в печері збирати не можна. Правда, збирати їх не так і просто. Тільки дітей це не зупиняє. Вони випробували на міцність кожен виступ, вимазались у глину, але трішки мінералів таки відколупали.
Печерою ходимо добрих півтори години. Вона освітлена, але ліхтарик не завадив би. Дорога з виступами і камінням, місцями круто йде донизу, місцями слизька.
Та й кристалів без ліхтарика не побачиш. Вони нагадують листки папороті. Відбиваючи світло ліхтариків, переливаються білими вогниками. Ну просто зоряне небо під землею.
У цій печері нові кристали вже не ростуть. А як тут рости під крики туристів?
Ідемо різними підземними галереями. Чи не кожна має свою назву. Тут зала бика, там – зала слона… А ще купа каменів з цікавими назвами. Як-от камінь для перевірки талії – хто пройшов біля нього, тому за дієти можна поки забути.
Повітря тут особливе. Ми вбираємо його всім тілом і веземо з собою далі.
Дядечко-екскурсовод каже, що треба залишити в печері одну Наталочку, щоб інші могли вибратись наверх. На щастя, Наталочок ніхто віддавати не хоче.
«Кілька століть тому тут ходили каравани, навантажені айфонами, флешками і смартфонами…»
Хотин зустрічає нас насупленим небом і бабусями з пиріжками. Ми встигаємо потрапити у фортецю раніше, ніж почнеться гроза.
Тут розказують про якісь жахіття: легенду про замуровану в стіні принцесу, історію про поховану в замку дівчинку, бої, а ще – про середньовічні катівні.
«Ви точно впевнені, що вам потрібно це розповідати?» – вкотре перепитує екскурсоводка. Діти кивають: точно. І от лунають розповіді про різні способи катування: знімання шкіри, підвішування у вузькій клітці...
Грім і рясна злива додають їм страхітливості і містичності.
В автобус повертаємось мокрющими.
«Кілька століть тому через це місто ходили каравани, навантажені айфонами, флешками і смартфонами…» – жартує наш провідник.
Нам би теж не завадив караван, тільки навантажений сухим одягом і теплими покривалками.
«Ася, тебе покладемо спати з левеням»
«А там леви є?» – питає Аллу Леонідівну школярка.
«Нуу… Я думаю, що вони ввечері до нас прийдуть, – вдаючи серйозність, відповідає вчителька. – Ася, тебе покладемо спати з левеням. Вранці тебе будитиме».
Ася не дуже вірить, але задоволено усміхається. Як же вона здивується, коли дізнається, що леви таки є! Сидять у клітці на території готелю.
Їх четверо: двоє дорослих і двоє маленьких. І це так дивно – бачити цю невелику клітку тут, серед неймовірних пейзажів, зелені і свободи.
Готель «Теремки» на березі Дністра. Прямо з вікон видно каньйон. Десь внизу є пірс із кав’ярнею. Ідеальне місце, щоб смакувати кавою.
«Ми на пірсі!»
Вранці в каньйоні такий туман, що людей спершу чуєш, а тоді бачиш.
«Ми на пірсі! Тут така краса!» – це Алла Леонідівна по телефону говорить з кимось із рідних. І робить це мало не щогодини! Бо ж правді – є чим ділитися!
Їхати звідси не хочеться, але ж Кам’янець-Подільський нас чекає.
Діти кажуть, що це місто схоже на Луцьк. Тут також є затишні вулички, старезні будівлі, дорога з бруківки...
Ми довго ходимо цими вуличками, заглядаємо у всі цікаві місцинки, підслуховуємо ранкові богослужіння у церквах різних конфесій, розглядаємо прилавки, завалені сувенірними дрібничками.
Виявляється, у Кам’янці-Подільському колись була школа, в якій навчали… катувати людей. Так, щоб ті мучились, але не вмирали.
І тут теж є фортеця з катівнями і в’язницями для злодіїв, боржників і відьом. Тільки зараз у ній нікого не катують. Лишень прямо посеред старезних стін смажать шашлики та варять борщ.
У місті є багато стінописів, але наш маршрут чомусь біля жодного з них не пролягає. Важко тут знайти і нормальний магазин зі справжніми фруктами і йогуртом без цукру. Ні, Кам’янець-Подільський таки не схожий на Луцьк.
«Вчительку щось з’їсть, а ніхто й не врятує!»
Вже коли ми зовсім близько до Луцька, Алла Леонідівна раптом злякано скрикнула. Спершу ніхто не розуміє, що відбувається. Згодом маленька Ася знімає з її руки хруща. Автобус вибухає реготом.
«Та я не боюся хрущів, просто темно, я не зрозуміла, що це таке. Він такий шершавий… – пояснює мені вчителька. А дітям гукає зовсім інше. – Оце вчительку щось з’їсть, а ніхто й не врятує. Тільки Асічка маленька наважилась!»
Хтось жартує: тепер, Асічка, можеш просити собі хорошу оцінку за порятунок.
Вчителька виходить раніше. Спершу перепитує дітей, хто з батьків забере їх додому.
Мілена, Андрій, Петрик… Хух, з усіма розібралась.
Чимчикує додому і навіть не підозрює, що несе з собою того самого хруща. Його хтось, кого не можна називати, жартома підкинув їй у пакет.
«Це життя», – сказала б вона. Це і є життя.
Текст та фото: Наталя ХВЕСИК
Від туристичної агенції GEOеxpress:
Ми, компанія GEOexpress, з радістю йдeмо назустріч школярам, батькам та пeдагогам в іх прагнeнні подорожувати і пізнавати прeкраснe. Особливо приємно, що школярі є активними, допитливими та зацікавлeними, а класний кeрівник Алла Лeонідівна проявила сeбe як чудовий організатор, мудрий пeдагог і зуміла згуртувати 6А в єдину команду, яка з радістю відкриває красу рідної Украіни.
Щоб замовити тур у Кам’янець-Подільський, Чернівці, Закарпаття і не тільки, телефонуйте за номером 095 883 31 77 або 098 012 68 77.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.