Пів на восьму ранку. На вулиці ще темно і моросить противний дощ. Похмурими парковими алеями, підсвіченими хіба синьо-жовтими парасольками, до зоопарку «підтягуються» люди в робочому одязі. Хоч як би їм хотілося залишитися в теплому ліжку, дозволити собі це вони не можуть. Бо щоранку – у будень чи вихідний, локдаун чи кінець світу – на них чекають понад 1700 екзотичних та не дуже підопічних Луцького зоопарку.
Один з тих, хто поспішає на роботу, – 24-річний Олександр Ясюк. Хлопець міцної статури з подряпинами на руках і тигровим принтом на светрі лише два місяці тому повернувся з армії, однак новачком у звіринці його не назвеш. Юнак працює тут з 2016 року, відколи студентом 3-го курсу біологічного факультету прийшов на практику.
«Це мала бути робота на літо, але трохи затягнулася», – зізнається він.
«Тигра не змусиш навіть поїсти. Він робить тільки те, що хоче, і тоді, коли сам вирішить»
Олександр – годувальник хижаків. Під його відповідальністю – великі коти (тигри, леви, рисі, сервали), вовки, ведмеді, лисиці, круки, орлани, сови, видри, фретки, пелікани… і лелеки. Вони теж їдять м’ясо! Всього – 26 видів і 113 тварин. Але це ще небагато, каже, бо в тих, хто годує копитних, – понад 200 підопічних.
Більшість тварин годувальник називає на ім’я та впізнає в «обличчя». Пояснює, тигра-самця від самки вирізняє не тільки розмір, а й «спокійніший погляд». Звичайному відвідувачу помітити це складно…
Робочий день починається з прибирання майданчика для вигулу левів і тигрів. Звідти треба забрати кістки і все, що тварини лишили з попереднього дня, а натомість покласти свіже м’ясо. Сьогодні це ноги молодої свині. Молодої, щоб без зайвого жиру була. Але з шкірою та шерстю, які потрібні великим котам для нормального травлення. Щодня раціон відрізняється – тваринам також дають яловичину, курятину, рибу, вітаміни. Інколи, щоб леви і тигри більше рухалися, м’ясо можуть покласти на камінь, підвісити на ланцюгу, заховати в гарбуз (як це робили на одному зі свят).
«У природі лев за раз може з’їсти до 15 кілограмів, але там у нього можуть бути і періоди голодування по кілька тижнів. А оскільки наших ми годуємо щодня, це для них завелика порція. В середньому вони з’їдають 5-10 кілограмів м’яса. Влітку інколи влаштовуємо розвантажувальні дні і пропускаємо годування. Це для них корисно», – розповідає годувальник.
«Київські ветеринари взагалі сказали на дієту посадити левицю Дашу – затовста вона. Але нам якось шкода…» – додає директорка зоопарку Людмила Денисенко.
Коли їжа розкладена, час запускати хижаків. Перегородка, яка відділяє вольєр від майданчика для вигулу, з гуркотом відчиняється. Думаєте, одразу після цього Нік і Даша вибігають на запах м’яса? Аж ніяк. Їм ще треба принюхатися, подумати, чи варте воно того. Неголодні…
«Коли був сніг, вони два дні тільки голови висовували, бачили його і назад ховалися», – каже Олександр.
Цього разу снігу немає. Тож пара поважних котячих (Ніку вже 16 років, Даші – 13, хоча в природі такі особини живуть максимум 7-8 років) вирішує вийти на сніданок на свіжому повітрі. Поки вони їдять, годувальники зачиняють двері, щоб безпечно прибрати їхній вольєр. Там миють і дезінфікують підлогу. Розкладають нові іграшки. Це може бути старе взуття (котячі шаленіють від запахів), шерсть барана, гілки, які були в вольєрі копитних, колоди, об які тутешні мешканці точать кігті, старі м’ячі (тигриці Тріші одного вистачає на 5 хвилин, тому, якщо маєте вдома зайві, приносьте в зоопарк). У тієї ж Тріші стоїть офісне крісло, з якого вона вже повністю зняла оббивку. Це вам не домашня киця!
Коли вольєр прибраний, час залишити його і дозволити левам повернутися. Тепер треба знову розкладати їжу надворі для тигрів. Але тут все йде не за планом і смугасті більш ніж годину вилежуються у своєму будиночку пузом догори, навіть не думаючи йти їсти.
«Вигнати їх ми ніяк не можемо. Тільки, коли самі надумають», – каже Олександр Ясюк.
«Леви і тигри нас знають, але ми з ними не обіймаємося»
Головне в роботі з великими хижаками – вчасно закрити усі можливі двері і перегородки. А для цього – пам’ятати, який із десятків ключів до чого підходить.
«Я досі з ними не розібрався. Буває, треба підбирати потрібний», – зізнається годувальник.
Прямий контакт і з левами, і з тиграми заборонений. Навіть із тигрицею Трішою, яку тут вигодували з пляшечки з першого дня її життя, бо батьки від смугастика відмовилися.
Тоді кілька працівниць зоопарку щовечора забирали малечу додому, бо її потрібно було годувати спеціальною сумішшю щодві години. Олександр до цього процесу не зміг долучитися – приносити тигреня додому заборонив власник орендованої квартири. Але він доглядав за нею вдень.
Тріша впізнала одного зі своїх «названих батьків» навіть тоді, коли той рік провів в армії. Попри це, заходити до вже дорослої тигриці у вольєр заборонено з метою безпеки.
«Хижаки повинні знати своїх годувальників на випадок екстрених ситуацій. Якось в неділю, коли зазвичай найбільше відвідувачів, хтось кинув кота на літній майданчик, де саме були леви. Їх терміново треба було забрати з вулиці – відволікти, переманити. Але панібратства й обнімашок у нас немає. Як і дресури. Ми не цирк. Наше завдання – годувати і створювати комфортні умови тваринам», – пояснює директорка зоопарку Людмила Денисенко.
З левеням на світську вечірку? Подумайте ще раз
Єдиний виняток із суворих правил дистанціювання з великими хижаками – левеня Лана. Нова мешканка звіринця, поки не доросте до загрозливих розмірів, може розраховувати і на ігри з годувальниками, і на чухання плямистого животика, яке так любить.
Лана оселилась тут кілька тижнів тому після того, як побула… домашнім улюбленцем. Її подарували людині друзі, як статусну річ, яка й око тішитиме, і викликатиме заздрість у гостей світських вечірок. На щастя, попередній господар вчасно зрозумів, що не впорається з доглядом особливого кошеняти, і привіз його до Луцького зоопарку.
Тепер левиця звикає до 3-разового віп-годування м’ясом, рибою, яйцями, шматує м’які іграшки, бігає за шнурівкою. Щоб зробити спілкування з нею безпечнішим, доглядальникам довелося попрацювати з поганою (чи точніше хижацькою) звичкою Лани зненацька стрибати на людей ззаду.
«Ніхто її не бив (це категорично заборонено у Луцькому зоопарку) і навіть не сварив. Просто, коли вона це робила, максимально ігнорували її – не давали зовсім ніякої реакції. З часом Лана зрозуміла, що так не отримає уваги і перестала стрибати на спину», – розповідає Олександр про секрети «переконання» диких тварин.
Коли левеня повністю виросте (мінімум за рік, а то й два), його спробують підселити до дорослих особин. Ця ідея має шанси на успіх, бо такі тварини все ж живуть прайдами у природі. Тим паче, що левиця Даша вже намагається захищати малу, коли на неї крізь грати ричить Нік.
З часом відвідувачі Луцького зоопарку зможуть спостерігати за створенням нової лев’ячої сім’ї.
***
Левиця Лана – не єдина мешканка зоопарку, яка має домашнє минуле. Білосніжна лисиця Арія приїхала у листопаді. Досі звикає їсти щось, окрім фруктів і солодкого сиру.
«Спочатку на м’ясо зовсім не реагувала, але підмішуємо індиче філе, то вже потрохи їсть», – каже Олександр.
«Кілька разів їздив на виклики до дівчини, яка завела єнота, але не могла з ним дати ради. Він і квартиру розносив, і кусався. В результаті тварину тримали на балконі. Дівчина навіть попросила нас забрати його. Ми забрали, він вже почав звикати, а через тиждень господиня подзвонила і сказала, що без нього не може жити. Мусили віддати…» – згадує годувальник.
Фретку Фредді теж принесли люди, бо кусався. В зоопарку витратили багато часу, щоб відучити його від цього, зробити ручним: «Але потім я пішов в армію, повернувся, а він знову став кусатися – відвик».
Через «люблячих» господарів у звіринці зараз зимують 52 черепашки і понад 150 кроликів, більшість із яких вдома тримали навіть не у клітках, а у відрах.
«Розчаровує, що люди купили тварину, награлися і не знають, що з нею робити. Ще й нормального догляду не забезпечують», – каже годувальник.
«Рись Марися мурчить, як кицька, і любить, коли чухають за вушком»
Після левів і тигрів час годувати дрібніших хижаків. На щастя, готувати нічого не треба. Лише нарізати м’ясо, рибу та інколи додати фруктів. У кожної тварини - складений ветеринаром раціон.
Вовки своїх годувальників помічають здалеку, стають на задні лапи і виглядають, що ж їм сьогодні принесуть. Але, як тільки Олександр підходить, ті ховаються в будиночку і сидять там, поки у вольєрі не приберуть і не порозкладають їжу. Ні, не зі страху. Просто знають, що так буде швидше.
«Ніхто їх не бив, не сварив. Перші рази я приходив, довго чекав, поки вони набігаються, сховаються у будиночок, а тоді аж розкладав їжу. То вони зрозуміли, що цей процес можна прискорити. Розумні тварини», – пояснює годувальник.
Улюблениця Олександра – рись Марися.
«Урчика, її співмешканця, забирав з Черкаського зоопарку, але він не дуже ручний. А Марися приїхала з Харкова. Спочатку була перелякана, не виходила з будиночка. Тижні два витратив на те, щоб налагодити контакт. Заходив, проводив з нею час. Врешті Марися звикла», – каже він.
Тепер до рисі треба навідуватися частіше, бо та любить погратися і підставляє вуха, щоб їх чухали. Мурчить, як звичайна домашня кицька, тільки голосніше. А ще від радості може стрибнути передніми лапами на плечі. До цього треба бути готовим.
«Їй подобається, коли заходиш до неї після віварію (там розводять мишей). Тоді Марися готова черевики вилизувати», – зізнається Олександр.
Якщо усі попередні тварини в першу чергу були раді бачити своїх годувальників, а не миску з їжею (у багатьох ще щось позалишалося з попереднього дня), то лелеки виявилися справжніми ненажерами, готовими битися за рибу. Їх тут 26 штук, і всі травмовані. Принесені людьми в катастрофічному стані.
«Відвідувачі приходять, дивляться і кажуть: «Ой, мені їх так шкода». Але деякі з них в зоопарку вже живуть 3 і навіть 5 років, а в природі вони дуже швидко загинули б», -– наголошує Людмила Денисенко.
Водночас у звіринці категорично проти того, щоб забирати з природи нетравмованих тварин. Ті ж лебеді – неперелітні птахи і зазвичай не потребують людської допомоги.
«Так само не варто чіпати дитинчат. У 95% випадків їхня мама десь поруч, але боїться підійти через людей. Але, якщо вже взяли в руки, то справді рятуйте, бо переконати маму прийняти дитинча, яке має на собі людський запах, не вийде. Тому в ідеалі, якщо тварина нетравмована, просто пройти повз і не чіпати», – пояснює Олександр Ясюк.
«А оце – наша найнебезпечніша тварина», – каже годувальник, показуючи на вольєр із круком. У відповідь на мої здивовані погляди нагадує, що з левами і тиграми один-на-один не перетинається. А от до великого птаха доводиться заходити просто у його будинок.
«Він може на голову стрибнути, поклювати. Дуже самовпевнений, не розуміє авторитетів», – сміється хлопець.
Тому до круків, каже, завжди заходить разом з напарником. Щоб, якщо що – швидше зреагувати. Напарник Олександра – Володимир Даюк – працює тут 9 років. Раніше чоловік займався ремонтом техніки, але в якийсь момент не стало замовлень. Прийшов в зоопарк і залишився навіть після виходу на пенсію. Він один із небагатьох працівників, хто застав зоопарк ще до реконструкції. Відтоді, запевняє, все дуже змінилося. І умови для тварин стали «людськими».
Надмірну увагу тутешні мешканці сприймають по-різному. Тиграм, наприклад, байдуже. Єдине, що їх може дратувати, – це спалахи фотоапаратів і телефонів, тому часто відвідувачів просять знімати без спалахів.
«Лева якось рознервував натовп. Він ричав, але це не допомагало – людям тільки більше подобалося. Врешті він розвернувся і помітив всіх. Люди вибігали, плювалися, ображалися, але йому стало спокійніше. Але це все ж виняток. Зазвичай же, якщо тварина зовсім не переносить уваги, ми її відселяємо туди, де люди не ходять», – каже Олександр.
«Найважче в роботі з тваринами – це… люди»
До обіду в годувальників зазвичай рутина – рознести їжу, прибрати, переконатися, чи всі поводяться, як зазвичай, чи ніхто не хворіє.
Після – облаштування вольєрів, у тому числі прикрашання до новорічних свят. Декорації повинні бути такі, щоб і тваринам цікаво, і гостям красиво. Але це взимку, коли відвідувачів менше. А влітку, коли зоопарк заповнений людьми, працівникам доводиться стежити не тільки за підопічними. У першу чергу – не за тваринами. Бо чимало візитерів жбурляють у вольєри все, що під руку трапиться. А для жителів зоопарку, які можуть з’їсти «подарунок», це смертельно небезпечно.
«У тигрів знаходив цукор, буряк, моркву, батон. Зазвичай люди хочуть не так погодувати тварину, як просто чимось у неї кинути, щоб вона почала рухатися. Були жіночки, які кричали: «Я хочу, щоб дитина погодувала мавпочку чи кізочку, чого ви мені забороняєте?». Я пояснюю, що тварина може від цього померти, а вона далі: «Я заплатила гроші, я маю право», – пригадує Олександр.
«Це дуже засмучує. Якщо й виникало бажання звільнитися, то влітку – після подібних історій», – додає він.
Попри це, позитив від спілкування з тваринами поки переважує. Олександр, який прийшов у зоопарк на третьому курсі університету, не уявляє себе в офісі у костюмі – на «звичайній» роботі.
Ну, бо дійсно, хто захоче сидіти за комп’ютером, коли можна майже щодня чухати рись за вушком?...
Текст: Віта Сахнік