Як луцький «Адреналін» став прихистком для біженців, їхніх собак, черепашок і геконів

Алла і Умка приїхали з Сум

Станом на 15 березня, на Волинь офіційно прибуло 19 тисяч біженців. Частина транзитом – дорогою в Європу, проте більшість поки лишається тут.

Людей, чиї домівки в зоні бойових дій, волиняни селять всюди: у власних квартирах і будинках, у спортзалах, нічних клубах, церквах.

Одним з таких місць став розважальний центр «Адреналін» у Луцьку.

«Нас годують, як в ресторані. Навіть собаці корм дали»

«Ми до війни займались відпочинком. Займаємося цим і тепер», – каже власник РЦ, голова правління групи компаній Volwest Group Віктор Корсак.

Відпочинок, щоправда, тепер інший. У кафе «Стопкадр» на підлозі поклали понад 100 матраців і тричі на день годують «гарячим» тих, хто приїхав із сіл і містечок, що постраждали через російський напад.

«Умови спартанські, але можна прийняти душ, взяти одяг, якщо потрібно, поїсти гарячого. Це дуже допомагає, коли люди три дні були в дорозі і їли, що прийдеться. Вчора для дітей проводили заняття з малювання – така собі арт-терапія. Малюнки вони повезли з собою в Європу», – каже Віктор Корсак.

Віктор Корсак каже, що досі займається організацією відпочинку. Правда, тепер іншого
«Спартанські» умови в кафе Стопкадр

Не погоджується з тим, що тут спартанські умови, Алла з Сум, звідки вона їхала три доби з донькою, подругою, похресником та псом.

«Тут дуже добре. Нас погодували, як в ресторані. Навіть собаці корм і котлети дали, дитині – повні жмені шоколаду.

Насправді в Сумах ми не мажори: я працюю прибиральницею на пошті за «мінімалку», тому це для мене шикарні умови. Тим паче, що в останні дні вдома не було вже ні світла, ні води. Ми думали хоча б про килимок на підлозі, а тут таке», – зізнається жінка.

З України родина не хоче їхати. Доросла донька жінки вже шукає роботу, аби «трохи пересидіти, поки в Сумах неспокійно, і назад поїхати».

Алла хоче побути в Луцьку, поки вдома неспокійно

Трьома потягами, лише один з яких їхав 27 годин, дісталась сюди Наталія з донькою та німецькою вівчаркою. Вони з Донеччини, живуть неподалік Святогірська, де окупанти обстрілювали навіть лавру.

«Зірвали два мости. Щодня стріляли. У якийсь момент ми вирішили, що більше так не можемо», – каже жінка.

Загалом гості з тваринами тут – не рідкість. В «Адреналіні» приймають не лише зі «звичними» собаками, котами. Були також морські свинки, черепашка, гекон.

«Навіть після обстрілів аеродрому наші переселенці казали, що тут набагато краще і спокійніше, ніж вдома», – зазначає директорка бізнес-академії РМВА Тетяна Репницька.

Останніми днями тут приймали групу акторів сумського театру, дітей-спортсменів із Вінниці.

Сім’ї ж з маленькими дітьми або вагітними жінками, як тільки звільняється місце, переселяють у хостел, що теж працює на території РЦ «Адреналін». Там вже умови більш приватні і люди лишаються довше.

Читати також: «Я не знаю, чи живі мої рідні». Історії переселенок, які шукають безпеку в Луцьку»

Наталія з донькою і собакою їхали через всю країну
Дітям тут влаштовують майстер-класи. Кажуть, арт-терапія
Більшість картин діти забрали з собою в Європу

«З Бучі з черепашкою в кишені»…

В одній з кімнат хостелу зараз живе родина з 9 людей та незвичний біженець – черепашка на ім’я Череп. Він приїхав у кишені власниці з Бучі – однієї з найбільш гарячих точок російсько-української війни.

«Ми його знайшли малесеньким на вулиці, коли тільки вилупився. Було холодно, ще й повз у бік дороги. Тому ми забрали його – вже третій рік живе у нас. Не могли його кинути. Мабуть, це перша черепашка-біженець», – каже Вікторія Батура.

Їхній будинок в Бучі опинився в окупації. Намагаючись дістатись столиці, російські солдати влаштували пекло мешканцям Київщини.

«Спочатку зникла вода, потім – світло, ще через пару днів – газ. Ми відкрили стару криницю, якось розчистили її трохи. Готували на кострі і боялися, бо ж ті, на танках, як тільки бачать дим – стріляють. Бояться, щоб їх не закидали коктейлями.

Калітку ми проволокою закрутили, щоб їм хоч важче зайти було.

Запаси їжі були, але як зникла електроенергія, все в морозилці почало пливти, псуватися. А магазини ніякі не працювали.

В принципі, коли ми йшли, їжі ще трохи лишилося. Дали ключі сусідам, щоб забрали, але вчора вони не змогли вийти зі свого дому через обстріли», – розповідає жінка.

Мабуть, перша черепашка-біженець
Вікторія Батура разом з великою родиною приїхала з Бучі

Родина довго не наважувалась на евакуацію. Офіційно людей вивозили з центру міста (куди небезпечно було йти через обстріли) та з села Романівка (шлях неблизький і людей дорогою теж обстрілюють).

«А в нас то баба 85 років не хоче кидати хату, то я – бабу, а діти – мене. Отак і сиділи».

Врешті один із чоловіків вирішив розвідати шлях – разом із сусідом вибрався лісовими стежками і повідомив дорогу рідним.

«Зв’язку практично не було. Лише бабин телефон, що тиждень тримає зарядку, хоч одну поділку показував. І то – в одному-єдиному місці: в ванній, над пральною машинкою. То ми ловили ту «антенку» і раз на день виходили на зв’язок».

Історії переселенців, які під час війни борються ще й з раком, можна прочитати тут.

В той же день офіційну евакуацію скасували через обстріли – приблизно 50 автобусів так і не змогли виїхати. Проте родині Батур вдалося вийти самотужки. Шлях був непростим – з 10 кілометрів бабусю довелося вести під руки.

«Вона вже казала: «Та киньте мене, йдіть самі!». Але нічого, дійшла. Потім, правда, два дні тут відлежувалась», – пригадує Вікторія.

На одному з відрізків шляху сім’ю, а також кількох інших людей підібрав волонтер. Звичайний легковий автомобіль вмістив 13 пасажирів: дітям довелося лізти в багажник. Лише на задньому сидінні їхали 7 людей. Так вдалося дістатися до вже знаменитого підірваного романівського мосту в Ірпені. На щастя, тоді не було обстрілів і люди змогли безпечно дістатися Києва.

«Ми смердючі, бо ж готували на кострі, з тиждень немитим волоссям в Києві виглядали, як бомжі. З собою не мали практично нічого. В кого були запасні труси, а в кого й ні», – каже Вікторія.

У Луцьк родина приїхала, бо поблизу живуть далекі родичі. Вони ніколи не бачили один одного, проте біда єднає: практично незнайомі люди допомогли відмитись, відпочити, дізналися про прихисток в «Адреналіні» і привезли сюди кілька мішків городини.

«Тут дуже гарне ставлення та умови. А порівняно з нашим льохом чи й хатою в останні дні (всі вікна ми забили одіялами, щоб світло не проступало, навіть від свічки), то взагалі», – зізнається Вікторія.

Що далі робитимуть, Батури, як і більшість переселенців, не знають. Проте вже беруться допомагати. Вікторія, кухар в мирному житті, волонтерить на кухні:

«Я просто сиділа в сховищі під час тривоги і почула, що дівчат не вистачає. Подумала: «Це мій шанс». Така рада, що можу працювати. Поки на кухні, відволікаюсь від своїх думок і новин. Прийшла вчора втомлена в кімнату і думаю: «Боже, як добре».

85-річна бабуся дорогою казала: «Киньте мене»
Останні дні родина жила в Бучі без води, світла та газу
Тепер діти шукають втішення у творчості

Волонтерка хостелу Анна Єкименко-Поліщук каже, така допомога – не рідкість. Чоловіки, яких тут небагато (обов’язкова умова – стати на облік, в тому числі у військкоматі), ремонтують електрику, виносять сміття, організовують чергування для охорони.

Запасів їжі та одягу достатньо. Проте якщо хтось хоче допомогти, тут радо приймуть пральні порошки, капці (готельні одноразові або гумові).

Телефон колцентру Центру допомоги біженцям в КРЦ «Адреналін Сіті» 095 124 90 08

Адреса: м. Луцьк, вулиця Карбишева,1

Адреси і телефони інших місць поселень біженців на Волині можна побачити тут.

Текст: Віта Сахнік

Фото: Людмила Герасимюк


#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина «Перший» тримає стрій. Недохакери, ідіть за кораблем!
Наступна новина Поки зі сховища театру в Маріуполі вийшло лише 130 людей. Їх там було вдесятеро більше
Схожі новини