Жінки з посірілими обличчями перебирають одяг в одному з луцьких центрів допомоги біженцям. Аби вдягнути своїх дітей. Дітей, які мусили поїхати за сотні кілометрів від дому без багажу і зворотнього квитка. Не знаючи, чи буде взагалі куди повертатися.
Їхні історії – без прізвищ та детальних фото. Бо коли вириваєшся з пекла, а твої рідні – досі там і з ними немає зв’язку, страх змушує бути принишклим та непомітним.
Проте їхні голоси мусять бути почутими.
«Встигнути за день до…»
Наталія з двома дітьми 6-ти і 15-ти років виїхали з Маріуполя 23 лютого, за день до того, коли війна з ракетними обстрілами прийшла на територію всієї України. За кілька днів до того, як російські війська окупували місто і перетворили життя там на пекло.
«Як ми це передбачили? Просто уважно слухали Путіна і читали між рядків. Тоді вже все було зрозуміло. Чоловік ще два місяці тому казав: буде війна. Давно вмовляв мене поїхати, просто кричав: «Їдьте, їдьте!», – пригадує жінка.
«Спершу ми жили в іншому місті. Але там нам почали натякати, що ми затрималися. Тому знову поїхали. Тут, у Луцьку, ми вже шість днів. Житло знайшли за оголошенням. А от друзі, які їхали через два-три дні, вже не змогли знайти нічого».
У Маріуполі лишились батьки, сестра, з якими вже шість днів не має зв’язку (розмова записана ще 8 березня, проте місто досі в блокаді – авт.).
«Я не знаю, чи вони живі, здорові. Чи мають їжу… Як я це переживаю? То сміюсь, то плачу – просто тихо сходжу з розуму», – каже Наталія.
«Поки ми в ступорі і навіть не уявляємо, що робити далі. Шукати роботу? А як? З ким лишити меншу дитину. За що жити? Що з нами буде?..»
Історії переселенців, які під час війни борються ще й з раком, можна прочитати тут.
«Поїхали, коли з вікна побачили, як стріляють танки»
В Олени з села Білогородка Бучанського району, що на Київщині, ранок 24 лютого, як і в багатьох українців, почався з вибухів. Хоча мозок ще довго відмовлявся вірити, що це справді вони.
«Перший був о 5 ранку. Я подумала: «Щось впало». Хоча шибки задрижали. Після другого: «Може, в нас щось з бочки крадуть». А вже після третього чоловік поліз у телефон. Інформації ще ніякої не було – лише через 10 хвилин з’явились перші новини: «Почалась війна», – пригадує вона.
У сусідньому селі дуже швидко розпочалися жорсткі бої, тож із першого дня вторгнення у Білогородці жили під звуки обстрілів. Спочатку – раз на годину. Потім – частіше і гучніше. П’ять ночей у погребі з двома дітьми: 2-х з половиною і 10 років. Ще кілька – на підлозі в коридорі.
«До нас приїхали друзі, але довго вони не витримали і рушили далі – тепер у Польщі. А ми лишилися, поки за вікном не побачили вистріли танків. Аж тоді сіли на потяг і приїхали до вас».
Евакуаційний потяг для Олени з дітьми не був таким тяжким випробуванням, як для тих, хто їхав до Львова. В ньому принаймні можна було сидіти – по 3 людини на одній полиці.
«Таке враження, що потяг просто крався, а не їхав – максимум 20 кілометрів за годину. В темряві, з вимкненими телефонами, щоб ніде не засікли, що тут багато людей. У районі Житомира потрапили під сирени – тоді якраз обстріли були в Коростені. Загалом так їхали 13-14 годин. Бог милував, нас пронесло і ми доїхали», – каже жінка.
Натомість мама, тато, брат, чоловік, свекри – всі лишились буквально за 10 кілометрів від Києва:
«Чоловік працює водієм на підприємстві і розвозить людей під обстрілами – це жах просто».
«Чому сюди? Тут живе сестра невістки. Закарпаття, ми зрозуміли, що не потягнемо. Там і житло, і продукти дуже дорогі. Куми зараз недалеко від Буковелю, то я шокована. Ціни космос. Ще й у потягах на Львів, Рахів люди буквально ходять один по одному. Там страшне робиться. У вас хоч вижити можна», – каже жінка.
У перші дні тут, на Волині, дивувалась тому, як багато людей ходить вулицями. Кожен крок дитини, кожні гучно закриті двері звуками нагадували вибухи.
«Ми до вас приїхали ще й тому, що звідси дуже близько до Польщі. Але не хочеться їхати з України – нас там ніхто не чекає. Тут свої люди, а там – чужі, хоч і дуже добрі. Тут чоловік у будь-яку хвилину може приїхати і нас забрати.
Колись, завдяки валам, наше село тримало оборону Києва. Сподіваюсь, і цього разу вони не дозволять дійти», – зітхає вона.
***
Телефон луцького Центру допомоги біженцям 0 800 403 132
Дитячий одяг, засоби гігієни, дитяче харчування, медикаменти та інші речі можна отримати у РАЦСі, що на проспекті Соборності, 18
У цьому ж приміщенні запрацював психологічний штаб, де безкоштовно допомагають усім охочим.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
