Історія нашого земляка, військового медика Дмитра Селютіна, якому довелося побувати в полоні у російських окупантів, більш чи менш зачепила багатьох волинян. Зокрема, і через публічну діяльність його мами, крутої волонтерки. Окрім того, що постійно організовувала збори на передову, Наталія Ніколаєва разом з іншими мамами і дружинами, батьками і дітьми полонених на акціях «Полон вбиває» постійно нагадувала, що українська влада має активніше боротися за повернення своїх воїнів додому.
27-річний Дмитро військовий 36 бригади морської піхоти Військово-морських сил України, пішов уперше воювати у 2018-му: підписав контракт, коли дізнався, що в зоні АТО/ООС не вистачає бойових медиків.
Рятував поранених неподалік Водяного поблизу Маріуполя, а 24 лютого 2022-го він був у Широкіно (теж поблизу цього міста). З першого дня тут розпочалися запеклі бої, тож бригаді довелося відступити у Маріуполь, щоб зберегти життя захисників. Звязку з ним майже не було, потім він обірвався взагалі, а у квітні 2022 він зателефонував з невідомого номера додому з повідомленням, що він у полоні.
30 серпня його рідні отримали лист, який Дмитро написав три місяці тому. А далі – тиша. Дмитро Селютін повернувся в Україну у результаті обміну полоненими, після 2 років і 5 місяців перебування у російській катівні – 13 вересня 2024 року. Цього грудня він одружився. «Перший» розпитав у нього, що найважче було у полоні, як ставиться до насильної мобілізації і хто його обраниця.
«В «качалку» іграшки-стрілялки граєш? – Ти вояка!»
– Я проходжу службу і далі в 36 бригаді морської піхоти Військово-морських сил України. Але зараз я не на посаді: ні мого взводу, ні моєї роти вже не існує. Я у розпорядженні командира. Чому я після полону і далі служу? Зараз такі часи, що або живи війною, або живи для війни. Ну або… - якщо країна не потрібна тобі, то й ти просто їй не потрібен.
– Насильницька мобілізація має користь, тому що Там потрібно комусь бути – комусь стояти й захищати Батьківщину. Я розумію, якщо в людини є вагома причина, чому вона не може ставати на захист держави: якщо він багатодітний, єдиний годувальник в сім’ї, якщо має такі хвороби, які не дозволяють йому воювати.
Але якщо ти здоровий мужик, лоб, якщо в «качалку» 4 рази на тиждень ходиш, бігаєш, машинку водиш, в іграшки-стрілялки граєш? – Ти вояка! Іди-воюй! Ну час такий: не пощастило нашому поколінню – випала війна.
Мені теж було страшно їхати туди щоразу, і в 2019 мені було страшно, і в 2022 в Маріуполі. Серед моїх побратимів не було ні одного, хто б казав: «А я не боюся». Всі бояться помирати. Але треба розуміти, що це не для нас – ми робимо це для наших дітей, для майбутніх поколінь. Кожен сам тепер має зробити вибір, хто він є: громадянин своєї держави, патріот, людина, яка достойна мати національність українця, або він людина, яка дуже хоче звідси поїхати.
На передку є різні посади. Ніхто не каже: «Йди в окопи і штурмуй». Ще слава Богу, якщо стоять, то ще є кому окопи штурмувати. Прийди адекватно – навчишся, тобі покажуть і розкажуть. Начистоту? У полоні я питав в одного хлопця, теж полоненого, як він потрапив на війну. Його на вулиці забрало ТЦК. Тиждень навчань – і він на передовій. Питаю:
– А хтось досвідчений з вами був?
– А нас дронами, ФПВішками просто загнали в бліндаж, а потім зайшли туди і хенде хох – в полон тих, хто вижив.
І таких більшість! Не кажуть: «Я приїхав, пройшов навчання, мені підібрали підрозділ по моїх можливостях. Не кажуть, от, наприклад, «я не штурмовик, бігати не вмію, але я класний водій: буду пацанів возити або на евак забирати».
Є в нас, на щастя такі «неадекватні», які готові на штурм іти, - він «хворий» на то. (Я їх називаю умовно «неадекватами», а це справжні воїни!)
Є в нас, на щастя такі «неадекватні», які готові на штурм іти, - він «хворий» на то. (Я їх називаю умовно «неадекватами», а це справжні воїни!) І в нас таких багато – відчайдухів, яких така ситуація в країні не зламала, які підуть гризти за рідну країну. Такі ворога гризуть як барбарис. Але їм потрібні тили! Їм потрібні міцні надійні тили, як військові так і цивільні! Якщо вони будуть знати, що є за що стояти, що в них за спиною є підтримка, – вони будуть стояти. До останньої краплі крові будуть стояти…
Я не бойовий за вдачею: я не можу вбити людину. Росіяни – не люди, але я навіть їх не можу вбивати. В мене не піднімається рука. І це мій особистий принцип як медика: я не вбиваю. Ну і коли доводиться воювати медику, то воювати вже немає смислу. Так казав мені мій командир: якщо медик бере в руки зброю, значить іншої роботи в нього вже нема; а якщо нема роботи, то вже бій продовжувати нема сенсу. Я навіть після полону, після всього, хочу допомагати армії тим, чим можу, хоча у мене ні здоров'я, нічого вже немає…
Я навіть після полону, після всього, хочу допомагати армії тим, чим можу, хоча у мене ні здоров'я, нічого вже немає…
Знаєте, трохи образливо ,коли здоровий бик, я дивлюся, на вулиці іде – ну от все в нього в житті є, все в нього прекрасно, але він ж не розуміє, чого, завдяки кому в нього все так добре зараз! Далеко не ходи – ввімкни в інеті російські канали, порівняй і ти зрозумієш, як там живуть і як добре живеться тут, хоч і війна. Люди самі мають обирати. Моя думка залишається моєю, я роблю так, як я мушу, але в інших все на їхній совісті.
«За фразу «Я патріот» у полоні ми дуже сильно відгрібали»
В принципі я в полоні зрозумів одне: Україну не зламати, українців не зламати, що не роби не зламати. Я бачив, хто коло мене сидить. А за фразу, коли нас питали: «Ти националист? – Нєт, я патріот!» – ми дуже сильно відгрібали,але відповідь ми ніколи не змінювали! Я знаю, що моя країна буде триматися. Але просто мені образливо за інше. Я сидів там два з половиною роки і ми з хлопцями мріяли, як повернемось і як тут все буде… Ми приїхали і ті, хто був вартий багато чого, той залишився вартий, але таких людей не так багато, як хотілося б. До багатьох головне не доходить.
Я перебував у Костромській області, на півдні росії, у місті Ґаліч. Це був слідчий ізолятор, невеличкий, на сто людей, але повністю він був забитий військовополоненими . Нас трохи більше, ніж дозволено по нормах, всовували в камери, але не скажу, що катастрофічно. Жити можна було, бо я чув, що хлопців в двомісній камері і по п'ять, і по сім живуть, то оце важко, а в нас більш-менш.
Чергував біля 24-річного хлопця, щоб врятувати йому життя
Так склалось, що, коли я попав в полон, на мені була кепка з шевроном парамедика. То мене в перший же день, замість того, щоб бити, що там було традицією, мене розпитували, хто я і звідки, і як в полон попав, питали, що медик тут робить… А потім мене приставили до хлопця, полоненого теж, який здійснив спробу суїциду. Молодий, 24 роки. Я мав поставити його на ноги, бо він розбив собі голову дуже сильно, була загроза набряку мозку. Мене поставили за ним стежити. І дуже чітко дали знати: «єслі не доживет до утра он, то і ти тоже». До ранку він дожив. (Він досі в полоні). А тоді в нього уже була критична втрата ваги, почались психологічні розлади, він не говорив, ходив під себе, тобто повний комплект людини, яка жити не хоче. За два місяці я і ще там мені помагали ми поставили його на ноги, фізично реабілітували. За психічний стан я гарантії не давав, але в принципі, коли мене везли на обмін, я бачив, що він більш-менш у стані… Не було можливості поговорити,але я його бачив і він посміхався. А на початку ми біля нього, фактично, не спали по ночах, бо в нього ще шарікі за ролікі виходили і були повторні спроби суїциду. Але все-таки ми це перемогли і хлопця вберегли. А далі я почав потрохи оперувати, консультації проводити: і адміністрація була задоволена , і хлопці були задоволені, тобто і вівці цілі, і вовки ситі.
Знали, що у ЗСУ є великі перемоги, бо нас за це били
Там росіяни поширювали різну інформацію, що Україна впала. Але це було так смішно. Один із наглядачів дуже футбол полюбляв: і він ходить по коридору зі словами «Всьо, нєт вашей Украіни, всьо, Кієв уже взялі, можетє домой не возвращацца, дєлайтє рускіє паспорта…». А хлопчина там з одніє камери питає: «Гражданин начальник, разрєшитє узнать, шо там Украіна в футболє? – а той і відповів: «Та праіграла ваша Україна». Ну ми всім коридором посміялися: Київ начебто взяли, а українська збірна існує – у футбол грає!
Ми знали, що наші потопили «Москву» ( цей крейсер, флагман Чорноморського флоту РФ, потонув через ракетний удар 14 квітня 2022-го. – РЕД.). Знали, що підірвали кримський міст, том що нас за це били. Ми були в курсі, це нам, мабуть, були важливі оці моменти, коли нас б'ють, а нам приємно. За всі успіхи, які досягали ЗСУ, ми отримували люлєй. Один раз нас відмудохали так ,що ми в камеру заповзали... Я кажу: «Пацани, ми або війну виграли, або в НАТО вступили». Ну так били боляче. Але виявилося, що там був обмін і під час того один командир щось дуже дошкульне скзав росіянам. А поскільки він був офіцер з морської піхоту, то всю нашу морську піхоту,сержантів з матросами дружно покарали за це. Лише за його слова.
«І з тих пір пішла моя мама на волонтерську діяльність»
– Живемо у такий час що кожен має робити для своєї країни все, щоб вона стояла і була міцною. Тобто хтось - в комунальних підприємствах, хтось- на полях, на фронті, на заводах. Головне, щоб люди України разом зараз жили заради перемоги. Так воно має бути – жити з війною і робити те, що потрібно заради боротьби. Волонтерити… На сьогоднішній день, поки йде війна, то моя мама почала помагати в 2019 році, коли я вперше поїхав на ротацію…
Я їй дзвонив, а вже тоді під моїм крилом як медика була ціла рота, і казав: «Мама, нам потрібно те ,те і те». Це було потрібно не мені, а моїм хлопцям. І з тих пір пішла моя мама на волонтерську діяльність. Спочатку на мою роту, а потім із сусідніх рот хлопці просили, а мама допомагала. Потім вже почалась повномасштабна війна , то мама почала працювати в різних напрямках, не тільки в медицині, але й «поїсти, вдітись, помитись», ну і по знищенню ворога – закупівля дронів – це у неї основна фішка зараз.
Наближення зими хвилює більше, ніж якась політика
– Чесно, я настільки, мабуть, далекий від політики на сьогоднішній день ,що говорити про перемогу, поразку, режим затишшя я не можу і не хочу. Це не мого розуму діло. Мене більше хвилює, що наступає зима, чи що наші склади трішки попустішають, а животи в хлопців поповнішають і чи налагодять нормально доставку харчування і всього іншого, і чи буде в хлопців вистачати тих самих турнікетів і ковдр для поранених. Зараз кожен має думати про своє. Ти медик? Слідкуй за медициною. Генерал? Думай про те, як забезпечити отого комбата, щоб він отам зберіг особовий склад і кожен метр нашої землі. Про наступи говорити – не знаю, вони зверху, там їм видніше, як казав Висоцький. Поки ніхто не розуміє сенсу курської операції. Це було круто, ефектно, вау, але конкретно не розумію цілі. Дуже багато зараз спорів, але я впевнений,що це все робилося на дуже далеку перспективу і це зіграє для нас дуже позитивну роль у майбутньому.
«Збережіть хлопців, молодняк: купіть їм того дрона! Одного хай!»
Головне тепер нам – це потрібно контролювати, щоб зараз було добре. І це мають люди самі робити. Бо держава краде, крала і буде красти. Вона може дати більше армії, але не дає. Якщо люди зараз не візьмуться, просто війна закінчиться по тому сценарію, по якому зараз все йде. Збережіть хлопців, збережіть молодняк: купіть їм того дрона! Одного хай! Хай він «зніме» отого урода, який приїхав на нашу землю. Хай його зіб'є дрон,а не він прийде і принесе ще одну біду в хату. Це ж не важко. Одне життя за один дрон – дуже легко. Бережіть хлопців!
Люди просто не розуміють, як це там. Якби кожен потрапив туди на один день, всі би зрозуміли. Вони не розуміють, як воно – жити там! Як воно кожен день, знаючи, що можливо завтра помру. «О, завтра не помер, то як повезло – мій день!» В такому форматі хлопці там живуть: сьогодні не помру, то завтра…
Дякуємо за розмову та від імені «Першого» і наших читачів вітаємо Дмитра Селютіна і його дружину Яну із одруженням. Бажаємо щасливої долі під мирним небом! І, звісно, запитуємо, як вони познайомилися.
«Не так давно, - каже Дмитро, - Познайомились після мого повернення з полону. Моя дружина теж свого роду медик, фармацевт. Для нас розпис - це суто документ в кишені. В житті він нічого не міняє, головне,що люди кохають одне одного. Я звик, щоб все було офіційно, бо може,я завтра не дай Бог… в полон чи ще щось. Зараз такий час, що шлюб з військовослужбовцем кращереєструвати…».