Богдана тримає «карточку». Вона її збільшила, надрукувала по-новому, взяла в рамку. Тепер у склі на тлі родини із двома дітками та собачкою відбивається обличчя жінки із сивим аж білим волоссям…
- Це наш Дружок, - засміється вона. - І платтячко в мене байкове, бо яке тоді ще могло бути?
Їй 74. А було рівно два, коли їх приїхали вивозити.
На світанку забряжчала калітка. За хвилину загриміли двері:
Виходьте! Можна взяти з собою перину і дві подушки, все інше - не положено!
Під грубою стояла діжка з тістом: вранці бабуся мали пекти хліб. Не встигли. То був ранок 10 вересня. Саме цього дня малій Богданці - рівно два рочки. Мама - вагітна і от-от народить. Вона ледве-ледве залазить на підводу. На підводі - бабуня, дідо, тато, дядько, тітка, вагітна мама і Богданка. Речі - тільки ті, що на собі. Ну, й подушки з перинами. Єдине, що дозволили взяти в ...Іркутську область.
про брата, який назавжди – в засланні
Їх повезуть у Радехів, а згодом доправлять у Львів в тюрму на Лонцького. Коли через багато років Богдана спитає тітку, яким було її дитинство, та скаже:
- А таким: солома, бетон, камера і ти мала ходиш і зачіплюєшся за ту солому. А люди з чужеї родини, які сидять поруч, бо їх теж вивозять ні за що, подають тобі руку, щоб не впала…
На тій світлині Богдані - років сім. То був саме той час, коли українцям у селі Кундулун ген в Іркутській області російського Сибіру, дозволили мати паспорти. Фотограф приїхав у їхню глушину зробити світлини на документи. І от зазнімкував її сибірське дитинство за сталінською рознарядкою.
Тривало воно 14 років. Свій перший робочий стаж Богдана здобувала саме там - вихователем в одному із інтернатів під самісінькою Бурятією.
Нині Бурятія - друга після Дагестану республіка росії, де найчастіше хоронять солдат, вбитих на війні в Україні. На фронті опиняються бійці з глухих сіл, часто – без жодної освіти. І в Іркутську область, яка поруч, і в Бурятію окупанти надсилають крадені в українських оселях праски-мультиварки-пралки… Натомість Богдана згадуватиме, що в 50-му вони ділилися з українцями мискою капусти.
* * *
Богдана Казнадзей-Лущак вийшла зустрічати нас аж на дорогу біля своєї хати в селі Полонка.
Першим біжить пес. Заплутавшись у лабіринтах мікрорайону навколо луцького цукрового заводу, ми довго шукали її хату. Цьому цукровому вона з чоловіком віддала пів життя. Пам'ятає його ще з тих часів, коли замість будинків навколо поруч із заводом стояла худоба з різних районів Волині. Щоб жом не возити у поліську тьмутаракань, худобу тримали просто під цукровим. Вона була там головним зоотехніком.
Мріяла бути вчителькою. Приїхала зі школи з сибірської глибинки. Й іспити у берестецький технікум складала …російською. То нічого, що львів'янка і українка. Вона мусила вчитися у російській школі. Бо вона з тих, котрих Сталін висилав у далекі Сибіри, аби розвіяти всю українськість світами і згубити її десь у тайзі. Не розвіялося.
А її у 1950-му – не питали...
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Кузьмови діти» втекли з Сибіру. Репортаж-спогад з Волині про совєтське пекло. Ч 1. СВОЯ ІСТОРІЯ
Чоловік Богдани Петрівни у роки постання незалежності керував цукровим заводом. Юхим Казнадзей був на 14 років старшим і пройшов чимало радянських щаблів у колгоспах та різних держвиробництвах, як от луцький КХП 2 (комбінат хлібопродуктів) та луцький цукровий завод.
КХП вона досі називає просто млином. І поміж своїми сибірськими спогадами згадає не раз, що саме при її чоловіку «на купол млина» підняли перший у Луцьку синьо-жовтий стяг. Юхима (а так звали її чоловіка) вже нема поруч.
Увесь час, доки Богдана Петрівна розповідатиме про пережите, поруч на стільці лежатиме канадський стяг. Над ним - світлини дітей і внуків. Час від часу вона відволікатиметься від історії про Сибір на історії про їхнє канадське життя.
Біле як молоко волосся. Чорна вишиванка вишита жовтим. Бере стілець, сідає, дістає згорточок із паперами і виймає зжовтілу від часу довідку…
Вона готувалася до розмови.
- Коли я взяла ту довідку, то була вже замужем. І протокол обшуку… Он бачите: нічого не виявили. Бо до цих пір я не знаю, за що нас - в Сибір. Ніхто з наших «в бандерах» не був.
Мельник Іван і Ганна, їхні діти Іван, Стефанія, Парасковія та зять Петро, мала внучка Богдана - всі, всі, хто був у хаті, 10 вересня 1950 року на хуторі Стирківці біля села Миколаїв на Львівщині, за рішенням Особливої наради при НДБ СРСР від 27 вересня 1950 року були виселені на спецпоселення в Іркутську область.
Про що цей папірець?
1.«Так моя мама стала куркулькою»
… «Як тільки моїй мамі минуло 15 років - її видали заміж. 6 січня їй було 15, а 19-го - її вінчали з Андрієм Кракавським. Треба було землю.
То був 30-й рік. У 1939-му на Польщі напав німець, і мамин чоловік пішов воювати. Дуже скоро Андрій помер у концтаборі. А його рідний дядько почав у мами відсуджувати її землю.
У нашому селі якраз стояли німці. У селі Миколаїв розмістили німецьку контору. А на Стирківці у меї бабусі був дуже великий садок. Баба казала, що німаки зробили там кухню, в садкові. Відтак, те все начальство приїжджало до баби, до хати, обідати.
Біля кухарів баба навчилася потроху шварготати і якось каже до німака, що в дочки помер чоловік, а тепер вона може лишитися без землі. Той велів, аби прийшли всі разом до гміни в Миколаїв. Там у гміні головний німець сказав дядькові, що він ні на що не має права, а вся земля - мамі.
Так моя мама стала куркулькою, бо отримала 13 гектарів землі.
Війна тривала. Наші мусили виїхати в село Середпільці (село в Червоноградському районі на Львівщині, - авт.), далі від обстрілів. Свекра мама там і поховала, а на наш хутір вернулася зі свекрухою. Отак і жили всі разом у тісній хаті. Ще тітка Степка і дядько Іван.
То був 45-й рік… Мама мала коні. І дід з бабою мали коні. І корови, і те все інше. Бабцін дід був солтисом. Як почали розбирати хати та мостити ними розбиті дороги, він дав трохи дерева їм. Так вони добудували хату.
Тато теж служив у польській армії. У Ковелі потрапив у полон. Але мому татові повезло: бо як кого із фермерів німаків відправляли на войну, то з концлагєра давали людей на допомогу його жінці, на обробку теї землі. Приїхала німкеня, і вибрала п'ять чоловік: з Ковеля, з Бродів, з Борочич та Лопатина. І мій тато попав до теї німкені.
Та була дуже хороша: садила їх їсти разом із собою за один стіл.
Перед тим, як почали наступати на Берлін, їх забрали до Польщі в Лодзь на підземний завод, де робили снаряди. У той час вже, тато казав, їм в конверті щотижня видавали гроши. Тоді він міг за ті гроши собі купити мешти і костюма. Тому наши хлопци всі по два-три костюма набрали. Як взяли Берлін, то сіли в поїзд з Польщі на Львів, а дорогою на той поїзд напали. Того, що з Ковеля, розстріляли в поїзді, бо не хотів віддати свого чемодана, заробляного.
Тата тут зразу забрали в руску армію, був там до 47- го. А тоді тут повіз до млина і встрів маму. Я в них родилася у 48-му році. 10 вересня.
Почалися колгоспи. Здали в колгосп коні, дві корови, тілну телицю, свиноматку з десятьма поросятами, два підсвинка… Оставили тільки два гектари землі. А в нашій хаті, де кімнати були по одну сторону і по другу, зробили державний магазин. Жили всі тільки по один бік. Дядька поставили там торгувати.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Марія, я же чєчєнєц», - казав мені Джохар Дудаєв». Розмова з бандерівкою з Волині. СВОЯ ІСТОРІЯ
Бабуся розказувала: вдень приїжджали енкаведісти - наберуть, наберуть, а вночі приходили лісовики - наберуть, наберуть. А платити треба, бо ж товар ти прийняв… І так до 50-го року.
Якось восени ввечері привели лісовики до нас дівчину. Віком, як моя тітка, з 24-го чи з 26-го. Жила з татом, який мав 83 роки. І чогось вона пішла в Радехів… Увечері ті, що з ліса (хто вони були? ну, в той час називали бандери) прийшли і привели її до нас додому, до хати, до меї бабці. Привели у ту першу кімнатку.
Вони її били з сьомої години до четвертої ранку. Били і мордували і невідомо що робили. Звали її Ганна.
Вона просилася, вона молилася.
- Хлопці, я ніде не була. Я нічого не розказувала. Я нічого не робила.
Як почало світати, забрали її з собою і пішли. Коли мої всі вийшли туди, не можна було дивитися: земля вся в крові. На стелі і стінах була жива кров. Той її тато 83-річний всюди її шукав, ходив полями і шукав… А потім люди знайшли його в полі замерзлого»
2.«Тоді всі сідали прилюдно. І ніякого встида»
… «Мені - рівно два роки. Того дня приїхали зранку коні з підводою. Погрузили нас на того воза. Завезли до Радехова. Там тримали в якомусь будинку.
Тітці Ксеньці сказали, що нас забрали. Та прибігла до хати - нічого нема, все вивезено. Навіть нічого не взяла вже, бо вже і курей, і все порозбирали сусіди. З плачем пішла додому, розчинила і замісила хліба, наступного дня 30 кілометрів несла дві булки хліба (в самеї ж четверо дітей) зі Сморжева до Радехова. Там, під тим будинком, стояла підвода, щоб нас везти на Львів уже.
Біля тієї підводи - з її села чоловік, Василь. Підійшла до того Василя і каже:
- Василю, забрали маму й тата навіть без кусочка хліба. От я спекла дві буханки, возьми передай їм.
Василь взяв той хліб, розломив ті дві булки хліба начетверо і кинув коням. Уявляєте?
Із Радехова завезли у тюрму на Лонцького, де зараз музей. Бетон, солома - і ми так сиділи в одній камері з іншими людьми. У листопаді мама народила там, у тюрмі, другу дитинку. Щастя в тому, що десь за два тижні перед тим, як вона мала народжувати, її забрали на другий поверх, і там вона була з братиком, а бабці дозволяли, щоб брала мене і туди піднімалася.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Усі земляні роботи вели в темну пору». І постав «штик Суворова» на кістках. МЕМОРІАЛ. СВОЯ ІСТОРІЯ
У Сибір їхали три місяці товарняком. Час від часу нас випускали, а навколо стояли з автоматами, щоб люди не повтікали. Випускали в туалет. Бо у товарняку стояло відро, але коли де траплялося місце, де всіх добре видно, то випускали. Тоді всі сідали прилюдно, ніякого встида, розказувала мама.
Ми приїхали на місце призначення 7 чи 8 травня. Мабуть, нас десь в лютому вивезли. І не було ніяких причин, розумієте. Землю повіддавали, худобу повіддавали - все повіддавали. Але я вам скажу, нашу хату забрали в Лопатин і зразу з неї зробили кантору сільпо.
До Іркутська кілометрів 120. Станція Зима. Від станції Зима - ще 60 кілометрів - і от село Кундулун. Воно на карті досі є. Навіть вулиця є, де ми жили…
У Кундулун нас завезли 16 родин. Всі - українські. Точніше 15 родин, а 16-й - хлопець десь із 30-го року. Він в тому селі і лишився, бо він одружився на рускій. Казали: “Качмар женився на рускій, шоб сюда не вертатися”. Він точно був зв’язаний з бандерами, тому назад повертатися не схотів. Лишився, має двоє синів, один, знаю, став лікаре».
Станція Зима – станція Східно-Сибірської залізниці Трансссибірської магістралі рф. І досі стоїть у місті Зима Іркутської області. І хоча йдеться про холодний Сибір, назва міста Зима не має стосунку до зими. Цей населений пункт на сході Сибіру названо від бурятського слова земе, яке перекладають як вина. За легендою, один із бурятських родів оселився тут, відбуваючи певну провину. Інша версія – остріг, де тримали полонених бурятів.
Разом із товарняками з українцями, в Іркутську область у 50-х роках відправлялися товарняки з литовцями, латвійцями та естонцями. На пожиттєве виселення вглиб Сибіру масово відправляли населення балтійських республік СРСР, так тривала окупація цих країн. А в Союзі це називали приєднанням Прибалтики до СРСР.
Станцію Зима згадувала литовська поетеса Рамуте Скучайте, яка приїхала туди 17-літньою, з батьками.
«Коли привезли на поселення, всіх зібрали і дали підписати папір, знизу було місце для підпису голови сім’ї, я там підписалася, що «така-то така-то висилається пожиттєво у місто Зима як член сімї, що брала участь у фашистсько-націоналістичних бандах». От мені зараз 83, і до цих пір не розумію, як я могла таке підписати?»
3.«Бо якби хто почув це все…»
народження брата Петра, який помер
одразу після станції Зима
… «Коли в Кундулуні в 62-му в мене там народився брат, я сказала, що він буде Петро - як той інший брат. І ніяк інакше.
Бо як тільки нас привезли зі станції Зима кіньми в Кундулун, наш Петро, який родився у Львові, зразу помер.
То було 9 травня. Він у нас ще навіть не був хрищений…
Кожному дали хату. В хаті стояла буржуйка, дровами палили. Ще там стояли дерев’яни ліжка, збиті тапчани. Над одним, пам’ятаю, була ширма, бо ж дві родини - вміщалося в одній хаті, і ще дядько та тітка…
Дядько довго не побув з нами, він женився. Ганна Олива, сама із Золочівського району, теж вивезена з батьками. Але її сестра була вивезена у Воркуту. Так по ідеї, як всі казали, шо сестра її була зв’язана з тими лісовиками, того її одну на Воркуту, а їх сюда.
Ви знаєте, в Кундулуні були люди з великої букви. Так казала моя бабуся і вся моя родина. В кожну хату не тільки нашу принесли по мисочці капусти, а й хто що мав: хто три літри молока, хто що. Ніхто не йшов нас відвідувати з порожніми руками. Люди позносили по відрові картоплі, щоб ми посадили. Земля там - прекрасна, ніхто ніякими плужками не робить. От вигорали - і ніхто нічим не копав: вилками підвернули корча, і та картопля вся тримається на корчові, тільки повідривати. На ті всі решта зим ми мали свої картоплі.
Це були місцеві жителі, вони говорили по-рускі і були рускіми. Ще там були челдони. Но шо то за нація челдони, я не знаю. Рускі казали на них челдони, но вони говорили теж по-рускі.
А потім нам на тиждень давали відро картоплі та дві булки хліба. З колгоспу. На всіх у хаті.
Щонеділі у Кундулуні ми збиралися в одній хаті. Я не знаю, звідки ті люди були, но прізвище у чоловіка, господаря хати, - Мацех. І от ми весь час ходили до того Мацеха в хату на службу. Бабуся, тато і я. Моя мама і тітка не могли йти, бо вже були доярками, а корови доїли тричі в день.
Вів службу отой Мацех. В тій хаті був образ. Молилися і отченаш, і вірую, і все інше. А вкінці служби я вам скажу, що досі це дуже добре пам'ятаю, хоть мене туди вели за руку, тихенько так співали:
- Ще не-е вме-е-ерла України….
Тихенько, бо якби хтось почув те все, то я не знаю, шо б то було отим 15-м українським родинам.
Із нами були люди з Яворівського району, подружка моя Софійка Савка, здається, ходила в паралельний клас. Були Рудики - брат і сестра, Мацехи...
Одна була навіть з Криму, татарка Тамара. Теж дояркою там. Наші всі українці корови доїли. Але вони чогось весь час із нею сперечалися. Бо українські дівчата казали, що Крим - то наш, а вона, татарочка, яка теж була вивезена в Сибір зі своєю мамою, казала: «Нє, он татарский». От чесне слово! А наші їй доводили, що то Україна і ще й доказували, що з України колись татари вивозили наших дівчат.
Передача Криму в склад УРСР сталася в лютому 1954 року. Одна з версій появи такого рішення Хрущова: після сталінської депортації кримських татар росіяни не могли справитися з тим, щоб належно господарювати у Криму. Економічно вигідно було віддати Крим в підпорядкування України, щоб виводила регіон із занепаду.
Восени вже мама з тіткою пішли доїти корови, нам стало легше. Як тітка їхала на заїмку на сім днів (за 25 кілометрів від села були поля, куди українців забирали на роботи, – авт.) їй на той час давали сім картопель і кусочок хліба. Тобто картоплину в день, щоб мала що варити.
Дідо мій сторожував, бо через хату була кантора і конюшня, він там працював. Тітка їздила на заїмку, тата поставили конюхом, дядька Івана - завскладом. Мама моя їздила зі всіма косити косою сіно, зграбували його і привозили кіньми на ферму. Платили трудоднями, але мало.
Поруч з нами жив голова колгоспу Ілля Кришкевич, мав чотири дочки, з якими ми дружили. Одна із них зараз живе в Саянську, інша - в Зимі. Дві не знаю де. З тією, що в Саянську, я спілкувалася донедавна. Вона працює медсестрою у місті. Знаю і номер будинку, і номер квартири, ми з нею ж товаришували, разом в школу ходили, в один клас. А батько її, оцей Кришкевич, весь час до нас на вечорниці приходив. Він мав з війни нагороди великі і все казав:
- Петро, давай я напішу їм. За што вас забралі?
Але він не встиг написати, нас звільнили і без того».
4.«І почали ми наново жити»
… «Поїхали ми в Україну в 58-му році, вже після смерті Сталіна. Правда, ми не мали права жити у Львівській області. Тоді було заборонено їхати у свою область. Але мій тато сказав:
- Я нікого не вбивав, я людям поганого не зробив, чого я маю ховатися? Я їду в своє рідне село.
Звільнили нас у червні, а виїхали ми тільки на Покрову. Сім суток добиралися. Мама, тато, я і мій брат Петро пішли до татової сестри жити. А бабця, дідо і тітка - до тітки Ксеньки. Пробули до 25 грудня в тітки.
25 грудня до неї прийшли із сільської ради і сказали:
- Якщо ви до 1 січня не виберетеся, то знов підете у тюрму, бо ви не мали права вертатися у Львівську область.
Батьки розвертаються і їдуть назад у село Кундулун.
Приїхали, купили хату і почали ми наново жити…
Мама і тітка знов пішли доїти корови. Тата обрали головним чабаном на 6 тисяч голів овець, ще й мав два чабана в подчинєнії. Літом виганяли ті вівці від села за кілометрів 20 - на пашу. Коли вівці ховали в корчі від спеки, вони заготовляли їм сіно на зиму. А ми: я, дочка татового чабана Ніна Суднікович, і брат мій Петро на конях оберігали тих овець. Цікаво було - страх.
А полуниці скільки - вам не розказати. А грибів…
Тримали там чотири корови. Бабця зранку виганяла корови на берег (за річкою зразу був ліс), брала відеречко і з тих корчів приносила повне грибів і бабок різних!
Але спочатку ми їли лободу. Я вам розкажу як: бабуся зривала її біля хати, на городі, який був при тій хаті, яку нам дали. Потім ставила воду на грубу, щоб закипіла. В ту воду опускала лободу, аби ошпарилося. І зразу ж виймала. А тоді те зіллячко поріже-поріже – і на сковородку. Якоюсь олією засмачить, піджарить… І оце ми їли. А приїхали ж у травні, нічого ж не мали, нас лобода рятувала.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Мама варили нам волок». Про старі рецепти. ТОМАЧІ
А де корови, то потім ще мусило бути і чотири телиці від корів, свиноматка, поросят з четверо таких вгодованих. Там ніхто не солить ні сала, ні м’яса: от бика зарізали, розрубали на четверо, на крюки підвісили в комору і коли треба - пішли зняли, відрубали, скільки треба, і варять. Сало солили в ящики, пересипали сіллю.
Щороку ми мали бочку насоляних груздів. Ми ходили в ліс і грузді збирали тільки білі, слизисті. Намочували грузді на три дні холодною водою, тоді солили в таку бочку, як з-під тюльки і в погріб її під хатою.
А ще - там завжди була бочка грибів на зиму, бочка синіх ягід (більші як чорниці). З тих ягід ми варили варення: вони так не зберігалися.
Збирали й брусницю. Засипали її в таку саму бочку, розводили цукровий сироп і заливали тим сиропом: їли потім всю зиму…
Мали кожного разу і бочку насоленої риби. У моєї подружки Галі Литвиненко тато там робив на млині. Млин стояв на воді, він поставить заставку - і мій тато лізе збирати рибу…
Жили там аж до 64-го. І може, б і не верталися, бо непогано було, але дідо і баба дуже просили, вони все хотіли вмерти на своїй землі.
І не обіжали нас. От хіба, як малими ходили на горку кататися. … Санками, буває, з’їжджаєш та часом зачепиш тако того руского. То другий раз почуєш від якеї дитини: «Ти бандера». Но щоб дорослі колись нас так називали всіх - того не було.
…А потім - всяке: хотіла бути вчителькою, а стала зоотехніком, вчилася в Берестечку на Волині, бо ми таки вернулися на свою Львівщину. Мій чоловік Юхим - з Волині, з села Лучиці. Доля звела нас в одному колгоспі в Одерадах біля Луцька: він - голова, я - його заступник і зоотехнік. Згодом він стане головою профспілки цукрового заводу, ще згодом - дирєктором млина.
Як тільки почався рух за Незалежність - він не минав нічого. Був на всіх тих руховських з’їздах у Києві.
А потім трапився час, коли він 57 днів сидів у СІЗО, бо не схотів ділитися з Кривицьким та іншими. Закидали йому, що незаконно виділяв гроші на пресу працівникам, навчання їхніх дітей млин оплачував, щоліта виділяв гроші на овочі, щоб закрутки люди поробили…
Потім я спитала в слідчого: «За що його?». Він каже: неправильно виписав два центнери зерна художнику, який намалював портрет Шевченка і повісив у себе в кабінеті…
На заводі за нього 300 людей підписалося. Зустріч із депутатами в Києві планувалася, навіть Лук’яненко мав їхати. Вони дізналися - і прийшов Юхим додому».
«Напишіть, хай ті орки почують… Десь там досі є мої однокласники, мої друзі, ми з ними дуже дружно жили, душа в душу. Я не буду називати їхніх прізвищ, але вони всі себе впізнають у моїй історії, бо те, що ми пережили, не забудеться. І ми справді були дуже дружними. Одна з подруг живе в Саянську, інша в селі Покровськ цього ж Зиминського району, ще були подружки, які жили на іншій вулиці і з якими ми гралися разом…
Цей голова колгоспу Ілля Кришкевич вже значно пізніше, після нашого повернення, приїжджав до нас у гості, жив у нас два тижні, їздив до мого дядька в Бурштин на Рівненщину, куди той вернувся з Сибіру. Ми дружили. Чого ж вони зараз відправляють своїх внуків нас убивати?
Я всіх їх пам’ятаю. Я так любила і люблю свою вчительку Віру Михайлівну, я в неї вдома жила. Їй під 80 зараз і я їй дуже вдячна за доброту і все, що мені дала. У неї бабуся з-під Полтави, вони були вислані туди ще з часів імперії розробляти землі. Я всім їм хочу сказати: схаменіться! Ми не претендуємо на ваші території. Ми нічого від вас не хочемо. Не йдіть на нас війною. Як це взагалі може бути? Напишіть, прошу...»
* * *
Тепер донька і внуки Богдани Казнадзей-Лущук (а їх у них двоє - Андрій та Наталія) - працюють та живуть у Канаді. Вона тішиться їхніми успіхами. А ті – стараються допомагати українцям, збирають там то одні, то інші потрібні тут під час війни речі й передають. Онуки Петро та Олена возили зібрану ними гуманітарку аж у польський Перемишль. Донька Наталя збирає необіхдні речі для допомоги у місті, в якому живе.
Їхня мама і бабуся тим часом садить квіти під хатою, тримає у найбільшій кімнаті своєї оселі канадський прапор і низку портретів рідних. Той єдиний, зі свого українського сибірського дитинства, теж взяла в рамку і береже.
Він їй - спогад про солому в тюрмі на Лонцького, про тримісячного братика, який помер, про тихеньке «Ще не вмерла» у дивній хаті-церкві з одним образом і Мацехом, про лободу, бочки з рибою та брусницею… І про інших «рускіх» десь під Бурятією. Яких уже нема.
У голові у Богдани з 1948-го «ніяк не вміщається», як може бути так, щоб ті, хто тоді у нетрях Сибіру в глухому селі виселеним Сталіним родинам, несли «по мисочці капусти», тепер всьому світу демонструють небачений рівень жорстокості до українців як таких.
«Мамо, як ви?..»
геть інший Кундулун
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК