Ці фото варто лишити для історії.
А цей репортаж випало написати тільки вранці 25 листопада. Хоча він з передніччя 23-го.
У вечір, коли Луцьк, а з ним і вся Україна мала дізнатися, як бути в блекаут і що воно – явище, якому навіть немає назви українською, ми з фотографкою Людмилою Герасимюк вийшли з дому, куди вже встигли повернутися з роботи ще в обід. Бо світло зникло вдень.
23 листопада Україна зазнала чергової масованої ракетної атаки. Вона стала критичною для енергосистеми. Усі АЕС перейшли в аварійний режим роботи. А міста і села після заходу сонця поринули у темінь та холод.
– Я вирішила вийти і пофоткати цю темряву Луцька. Хоч приєднатися? – раптом написала Люда.
Я вдягнулася і пішла пішки у центр міста. Була 17-та, і вже – суцільна темнота. На тротуарі з людьми розминалися навпомацки. На дорогах такий рух, що здавалося: всі це місто залишають.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: МОЄ місто сьогодні. 28 лютого
* * *
Місто жило трохи дивним життям. Мало в яких вікнах горіли свічки. Тролейбуси стояли на дорогах і виглядали трохи апокаліптично. Дуже гріло світло у вікнах ресторацій та кафешок. Ми тішилися і крізь вікна фотографували людей при свічках у кафе, це був якийсь вогонь життя.
– Дивись: квіти! – раптом смикнула я Люду.
Коли все місто розбігалося по хатах, порожніло на очах, ховалося у мрячці, яка тут же ставала слизькою дорогою, бо температура падала швидко, на звичному місці, біля аптеки у самісінькому серці Луцька сиділа жінка і продавала ...квіти.
Вона світила собі ліхтариком. В ногах стояли хризантеми з ромашками у кольоровому целофані...
– Це ще мамині квіти. Це не мої, я б і не йшла, дівчата, я маю іншу роботу, - сміялася жінка.
Каже, вийшла увечері, бо ...мусила. Чекає машину, щоб їхати додому. А поміж тим – продає.
– Чуєте, дівчата, тут оце хлопець підходив щойно, казав, що з Німеччини. Просив: «Я такого ще не бачив, дайте сфотографую». А я кажу: мене – ні, а квіти – будь-ласка. І сфоткав, і пішов.
Її квіти вселяли найбільше віри. Їх ніхто не купував. Але вони змушували усміхнутися.
І було світла більше – як ніколи
* * *
Луцька стометрівка того вечора була жахливо темною. Напочатку вулиці працювала «П’яна вишня», магазин Winetime, як вулик гудів «Сім23». Ближче до пам’ятника Кості Шишку була тиша.
Десь о 19-й ми добралися до «пункту незламності». «Погана назва», - думала я. Кожна хата такий пункт... біля нього метушилися рятувальники. Підлітки під наметом намагалися зловити інтернет – марно.
Усередині було дуже людно. На столах – іграшки, Новий Заповіт, вода... Десь діти з батьками в черзі. Хтось намагається у тому хаосі сидіти за столом і працювати за ноутбуком, але виходить слабо, інтернету не вистачає. Біля розеток із зарядками чергував чоловік у формі ДСНС.
– Люди стали йти, як тільки пролунав сигнал повітряної тривоги, а після відбою взагалі масово. Тоді ми вже почали додавати переноски. Наплив величезний, черга є, самі бачите. Зразу було більш напружено, зараз трохи спокійніше, всі чекають, ми робимо максимум можливого, - пояснював старший прапорщик Володимир Чабан.
Просимо дозволу зробити кілька кадрів.
– У нас треба просити, - бурчить чоловік із черги.
– Все нормально, хай знімають, - спокійно каже Чабан.
Люди – напружені, вони мало усміхаються, у них попереду – доба без світла. І ніхто не знає, чи тільки доба.
* * *
Тільки 25 листопада у Луцьку вдалося стабілізувати ситуацію із енергопостачанням, теплом та водою. Але ця стабільність така хитка, як перший лід на калюжах у листопаді.
Того вечора повернутися додому після 19-ї було складно. Слизько. Громадського транспорту меншало. Хтось їхав у бік Набережної і гучно слухав в машині: «Хай би вже весна»...
Цієї вже зимової осені більшість лучан (а з ними вся країна) без світла прожили понад 30 годин.
«У зв‘язку з додатковими 60 мВт ПрАТ «Волиньобленерго» почергово вмикає електроенергію усім мікрорайонам та прилеглим селам нашої громади на кілька годин», - такими словами починав ранок 25-го мер міста Ігор Поліщук.
Далі - буде!
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК