«І здєсь кулакамі здєлалісь». Репортаж-спогад з Волині про совєтське пекло. Ч 2. СВОЯ ІСТОРІЯ

Цього року у самісіньке Різдво мені написали просте повідомлення: «Наша бабуся дитиною втекла з самого Сибіру. Там їхня родина опинилася за УПА. І вона хоче все розказати»…

У свої 87 нині лучанка, а загалом корінна мешканка села Підгайці Зіна Кондратюк здумала, що прийшла пора розказати більше.

За іронією долі, її спогади згодом будуть дуже перегукуватися з тим, що відбуватиметься навколо.

Цій жінці, до якої ми ще у січні цього року ходили писати спогади, довго не казали, що в лютому почалася війна. За суттю, за змістом – та сама, яку вона вже бачила і від якої вона вже тікала. Тільки тепер утікають інші діти.

Рідко буває, коли тебе, журналістку, просять прийти, аби ти зафіксувала чиєсь минуле. Частіше – просиш ти, переконуєш, пояснюєш. Цього разу за нами приїхали внуки, привезли до однієї із садиб у приватному секторі Луцька, запросили всередину, посадили за стіл, зробили кави і наставили пирогів із сиром, поруч – розклали унікальні світлини…

Зіна Кузьмівна сиділа навпроти. Її донька час від час кутала матір у щось тепле, підказувала, допомагала згадати…

...За плечима старої жінки була стара радянська «стінка» з томиками книжок, совєтськими рибками і кришталем. Слова, які іноді не без сліз видавлювала із себе Зіна, розбивалися із дзенькотом в той кришталь. Здавалося, вони б’ються в радянські будні.

Їх, слова, вона носила дуже довго. Багато з них повторювала своїм дітям і внукам тисячі разів. А щодо деяких навіть тепер зауважувала: «Може, то того не можна казати? Ну, ви дивіться… Як не можна, то не пишіть». Час від часу плакала. Але потім знову розказувала.

- Можна. Уже все можна, - періодично тихо і ніжно, щоб не сполохати спогадів, намагалася пояснити я.

Я лишу цю розповідь максимально такою, якою її чула. Зрідка розповідатиму тільки про те, якої долі зазнали її герої і що з ними зараз. Я почула її 10 січня 2022 року. А вже чуть більше, ніж за місяць, знову якась дівчинка в Україні могла згадувати, як на її очах почалася війна, як вона стала очевидицею страшного терору з тією ж «припискою». Це повторилося, бо подібних історій було дуже мало у наших підручниках, у наших телевізорах, а відтак – у наших головах.

Треба виправляти помилки.

«Виносять і виносять мертвих людей»

… «Тут 1947 рік начинається. До того така голодовка, шо вам не розказати. Люди як мухи каждий день мерли.

Сестра Валя не з нами, в тюрмі десь.

Один старший брат Ваня їздив там по селах кіно ставити. Вони все його просили: «Ваня, покажи пару фільмов, не ході нікуда, покажи». Накормлять Ваню і сто грам дадуть. А він кіна показує… То за нього мама була більш спокійна.

 *  *  *

Аж якось мама бере мене і старшого на два роки брата Яшу за руки і веде дивитись: великий дуже двір,  в кругову отак - двоповерхові будинки. Багато. Ну, й люди всі виходять.

Весь час виносять мертвих людей. І виносять, і виносять. А такий був драбиняк, хура, дві драбини по боках й дошки посередині, то на нього нагрузять тих людей і везуть, і везуть…

 *  *  *

Я така була цікава, крепко все мусила підслухати. Знала, що можна сказати, а що не можна. Людей навколо - повно! Аж чую ззаду голос.

- Привєт. Куда оні іх возят? - каже мужик до мужика.

А другий йому відповідає тут же:

- Ти би бачив, шо воно робиться отам… Там такий великий котлован вирили і завозять та викидають всіх туди. Большой-большой горкой накладают тєх людєй… Потом засипают пєском, зємльой, єще раз пєском і зємльой с камушками і запускают трактор. Тот трактор пока всьо нє утрамбуєт… Потом пару бутилок карбовкі заллют, травой засєют і помінай как звали.

Отак вони просто в тій ямі тіла засланих людей притоптали, притоптали, засіяли чи ні… Але це досі десь там, в Єнісейську, є. Я знаю. Я ці хури з трупами, які їхали і їхали, бачила.

Усе то люди, які вмирали там від голоду. Вам не передати, скільки їх багато: гора».

«Параход їхав на Ігарку»

… «Ну, й коли я вдома вже мамі розказала, шо я підслухала в дядьків, то мама, довго не думавши, бере нас з Яшою за руки і Євангеліє, виводить на вулицю до тих людей, де вже мертвих носять.

В стороні стала і тако навмання Євангеліє розложила на голови та «Отченаш» проговорила. Читає нам вже...

Там пише в Євангелії: «Ісус Христос з своїми учнями поїхав за озеро те. Озеро як море велике. І він покинув учнів, а з двома приїхав. Ну, а остальні приїдуть пізній». То мама вже зразу зрозуміла, що якщо вона нас відправить, то ми заїдемо додому, а ті решта пізній (половина ж сім’ї осталася…).

- Діти, втікайте, я ходила ноччю на пристань, сьогодні є параход. Втікайте, - каже вона.

Мені вже було 12. Братові пішов 14-й. То й ми поїхали. А хто шо тоді боявсь? Ніхто ни за шо ни думав.

 *  *  *

Не плакали. Мама, може, пізніше плакала. За 20 кілометрів від нас Ігарка, там кінцева була зупинка. На тій Ігарці зробили такий наказовий пункт. Хто провинився - туди.

Мама нас відправила і зразу зложила свої речі, зібралася на Ігарку. Все склала, сіла і сидить. Прийшов до неї міліціонер. Може, й думав що, бо параход відправився, літак відправився. А кругом же участковий дєжурив і підсилав своїх зразу.

Прийшов міліціонер, поздоровався, пройшов по хаті і каже до мами:

- Куда ето ти собралась?

А вона:

- На Ігарку.

- А зачєм?

- Термін відбувати. У мене двоє менших дітей вмирали з голоду. Я їх відправила на Україну. Хай там вмирають.

А він - аж в хаті загриміло, таким голосом кричить:

- Женщіна! Ето впервиє в жизні я віжу женщіну, что в етом прізналася. Раскладивай своі вещі, нікуда ти не поєдєшь.

Мама осталася там сама. Згодом Яшу привезли до мами назад. Вони обох вернулися додому в 1957 році.

 *  *  *

Параход їхав до Ігарки. Ми зайшли в параход вдень. Я закрилася в туалеті. Бо чотири туалета там було. Хтось шарпнув - зайнято, то йде в інший. Отак я в туалеті ховалася, а Яша - між людьми.

Параход рушив - ми повилазили. А там вже вигрузилися і пересідали.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Моя баба жила в Нью-Йорку». Слідами однієї депортації. СВОЯ ІСТОРІЯ

 *  *  *

З нами ще їхала жінка з Колківського району чи за Ківерцями якийсь там район. Вона була мать-героїня, всіх дітей же біля себе не мала, бо тоже одне втопилося, одне вмерло... Та жінка втікала з кількома дітьми до Ківерець. Погодилася нас взяти з собою. Мали їй гроші за білети дати. Але потім вона передумала і не хотіла нас. А син старший, що з батьком в Сибіру оставався, казав до неї:

- Якщо хочеш вернутися, то бери їх, бо спитають де твої діти.

Записано то 10 дітей, а 10 у неї не було. Ну, і вона ніби передумала. Але тільки ніби. Вже тоді ми потратили гроші, які мали, булку хліба купили (з дому взяли булку хліба, та нам її вкрали в Красноярську через її дітей, бо ж заставила нас глядіти їх, а сама десь пішла).

Попри це, коли вона приїхала, то брат все одно позичав гроші, щоб їй віддати. Там 200 чи 300 рублів, вже не згадаю».

«Господи, як я зійду з того вагона?»

… «Так поїздом їхали з самого Красноярського краю на Москву. Перша наша зупинка була в Свердловську. Там я вперше за багато часу побачила все з городини. Такий базар на пероні: і картопля, і яйця, і сметана, і молоко - всьо. А я так сама до себе кажу:

- Аа-а… то тут вже десь є село...

Я вийшла і кажу до жінки на тому базарі:

- Дайтє малєнєчка…

Думаю, щось може дасть. А вона:

- Ой, ідітє, вас много здєсь ходіт.

Глянула на мою руку і на мене, взяла столову ложку молока набрала. Я ковтнула. Ну, такий ковточок хороший для дитини… Хороший, знаєте...

 *  *  *

Приходить брат і каже до мене:

- Зіно, там в останньому вагоні, в тамбурі, на вулиці стоїть два жилізнодорожника, але там біля їхніх ніг лежить два кусочки хліба. Я встидаюся (йому вже майже 14 було), а на тебе гляне - і подасть.

Я так подивилася: така красіва форма, видно, нове обмундіруваніє, а посля кажу:

- Дядєнька, дядєнька, подайте той хліб.

Він як на мене глянув, то як і не стояв: сів і подав той хліб. А на тому хлібові - отакий зелений мох порослий. Два шматочки: більший і менший. Ми в селі росли, в нас стільки хліба завжди було, і кури, і свині його їли, однак ми не бачили такого моху й не знали, як з ним повестися. То ми намочили менший шматок. Правда, мох відійшов, але хліб розтанув. Усе одно ми його не викинули. Випили ту воду з хлібом. А вже на другому шматкові то витирали той мох. Їли й водою запивали.

Ото було все наше харчування до Луцька.

У дорозі були 15 діб. У Москву їхали четверо діб, а з Москви до Києва - троє. Але вагон стояв скрізь то пів дня, то день.

Вагони були, можна сказати, порожні. Якісь їхали поруч євреї, родина, може, чоловік п’ять. Вони так в кутку сіли, консерви повідкривали рибниї. Так всьо пахне. Я підійшла і кажу:

- Дайтє малєнєчка…

То він мені степір’ячко з цибулі дав. Але я думала: брати чи не брати. Потім така: «Ай, возьму». З’їла ту степір’їну, і вже до Луцька більше нічого не мала в роті.

З Києва до Луцька їхали добу. Нічого не хотіла. Лежала ни жива ни мертва. Їду і нічого не думаю, навіть за їдло, а тільки думаю: «Господи, як я зійду з того вагона? Ноги не працюють. Не ходять».

«Ми Кузьмови діти»

… «Ми приїхали, Яша мене підняв і каже:

- Зіно, помаленьку давай зійдемо, бо, може, поїзд поїде, то хтозна куди завезе.

Зійшли і чотири кілометри йшли сім годин пішки. Чотири кілометри - з вокзалу до Теремного. Я ногу ставлю і не можу переступити, в суглобах все затвердило.

 *  *  *

Втекли з Сибіру в червні 1947-го. Приїхали такі зголоджені до тітки. Вона в хату нас не пускає. Ми кажемо:

- Ми Кузьмови діти…

- Які Кузьмови діти?

 Але син каже її з ліжка:

- Мам, то Зіна говорить, відкрийте!

Ми прийшли, а вона:

- Діти, їсти не дам, бо сьогодні хоронили два плєнних, які зайшли до когось, дядько роздобрився, налив по тарілці супу, дав булку хліба. Вони як присіли, то й не встали. Зразу померли. То вона нам зразу линула тільки по дві чайних ложки теплого молока.

Ця тітка в Теремному – то татова рідна сестра. Її теж їхали вивозити разом з нами. Тільки вони рішили перевірити, за що ж то її вивозять. Подивилися, що її чоловіка поляки забрали, значить, він був за совєцьку власть, то вони її оставили. Тітка п’ятеро дітей похоронила.

Згодом брат поселився в тітки, а я пішла до дядька Лукаша Романюка в Підгайці.

 *  *  *

Як Яші виповнилося 16 років, його прийшли вночі забрати і кажуть до тітки:

- А де тот ребьонок? Поєдєм туда, єслі дядька оформіт опєкунство, то ми єйо нє будєм брать.

Вони приїжджали за мною, але як же дати відправити двоюрідної сестри дочку? Тоді ж тут з хлібом не так було, як на Сибірі? Було і сало, і молоко, і всьо. Оставив дядько мене, оформив опікунство. А тут ще народилася дитинка маленька - няньку треба. Я крепко любила її, вповивала.

 *  *  *

Дядько той вже пройшов війну, вернувсь додому - зачались калхози. А він був коваль на всю округу: із далеких сіл приїжджали до нього.

Начали калхоз робити. Сусід вступив в партію. Син вступив. Уже синові дали в канторі зарплату, вони вже ніби - комуністи. Десь якось той дядько їхав звідкись, взяв соломи і собі на сідушку поклавв. Той сусід написав заяву, що такий-такий вкрав солому. А дружили ж з дєцтва. І дали дідькові шість років тюрми!

І кажу: як то так, що ніхто не подумав, що він війну пройшов, до Берліна з автоматом дійшов? От весь час і думаю не раз, і говорю сама з собою…

Коли Яша вернувся в Сибір, то там, в Єнісейську, його взяв на роботу той дядько з Колок. Михалко його звати було. Каже йому:

- Шо ти в тій сапожні заробиш? Ходи до мене, станеш людиною».

«Щоб мене взяли на бойню»

… «Я ж пішла від дядька до тітки. Там моя сестра Валя раніше носила в одне місце молоко, в тих людей була дитинка три роки. Вона - вчителька, він в редакції чи друкарні, де газети печатают. Тітка вже мане начала в калхоз посилати, в 12 років. Люди старші вже на мене поглядують: ніхто не кричав, але, може, там шепталися, що дитину посилає замість себе. От і каже мені ця Валіна подружка:

- Зіно, ти тут згорбися від тієї тітки, вона тебе в калхоз зашле навєчно.

Я лишилася в неї глядіти дівчинку, щоб де на дорогу не вискочила.

 *  *  *

Тут паспорта треба робити мені вже. А теремнівські хлопці раз в четвер приїжджали до нас на вечорниці. Один із них пішов до главного інженера м’ясокомбінату, така Валентіна Сідоровна була там, і розказав про мене. Вона комуністка була, але подзвонила на убойний цех, щоб мене взяли на бойню.

 *  *  *

Хоч я ще дитина, але вже йду і роблю. От вже мені учнівські дали. А відробила пару років там – і першу зарплату получила: аж 800 рублів.

 *  *  *

У Ківерцях був такий магазин… Не знаю, може, і досі є. Хто яка держава не існує, то той магазин там завжди. Матер’яли і фактура всяка. Тітка пішла туди і набрала мені на пальто бастону по 50 рублів, на костюм - дешевше, пару туфлєй купила, на два плаття штапелю.

Прийшов з армії там один хлопець у той цех де я робила і жартома йому сказали:

- Женися…

Я вийшла заміж, а він начав гуляти. Уже Любі нашій було 5, а він все бив.

 *  *  *

Мене комуністки взяли на виховання, Валентіна Сідоровна і Любов Прокоповна з бойні на м’ясокомбінаті. Вони мене оберігали. Одна комсомолка Люба Шкляр писала в обком комсомолу, що «бандеровку оставили, а її сократили». Але то вона така робоча була»

«На них вдягали навушники»

… «А тепер про нашу Валю.

Коли був суд, її засудили без права переписки, самий жорсткий режим, який там був. Їх завезли на якісь копальні, в шахти. Якусь руду добували. Там ув’язнені навіть не мали права між собою спілкуватися. На них надягали навушники. Вони весь час жили в шахті, і їх не випускали наверх. Узагалі.

 *  *  *

З усіх областей, з каждого района їхав поїзд повний, нагружений людьми. І дорогою скидали трохи.

Коли туди, до нас, привозили багато людей, мама йшла в развєдку, всіх питати, де чий хто сидить і зразу адресу свою дає. Може, там є така й така. Так вона шукала Валю.

Раптом присилають пісьмо. Дали Валіну адресу, мама написала їй, що і тато помер тут, і дідуньо помер уже в той час, в селі.

Потім розказували, що Валя як те почитала, то дуже плакала. Плакала, що тато помер. А може, ще думала, що то вона причина тому всьому.

 *  *  *

Не знаю яким чином, але вона умудрилася там завагітніти. Народила дитину і вже мусили її випустити наверх. Так вона там опинилася на поселенні. А після того, як помер Сталін, була реабілітація. У 57-му вона з сином приїхали в Україну. Сину було біля 3-х років, він з 55-го.

Приїхали осінню, зайшли в садок і яблуня там. Малий побачив ті яблука і питає:

- Мама, а что ето такоє?

Ще поки Сталін живий був, то таке творилося. А як Сталін помер, то в Москві був такий голова Вєрховного Совєта Росії, до якого всі писали про помилуваніє. Була ж вишка - 25 років, а Валя мала 15. Дуже багато люду мало по 10 чи 15. Ну, і він знімав те. Тут диви й десь та й проскочить, що він не пойме, «почєму столько много людей сідіт» і вивезених. Все він розумів.

За той час, поки прийшли совєти і до сталінських времьон, 20 мільйонів людей не стало в Україні вкраїнців. А народитися вже не народилося стільки….

«Може, того не можна казати…»

… «Щоб ви собі знали, що в 1946 і 1947-ім році була там сільнєйшая голодовка. То в лагєрах шо зробили, начали геть таких в’ялих роздягати наголо, виводити і тисячами з трансбоя поливати холодною водою і заморожувати, тоді вже складали в штабєля…. Я не знаю, може, того не можна казати...

 *  *  *

Навесні 15 червня річку Єнісей навмисне взривали, бо там досі був лід. Тому дуже довго там земля була замерзла, то виводили сильніших, вони копали ті котловани - і тоді бульдозером всіх туди. Що було з тих тіл - огризки, бо цілу зиму  біля них і вовки, і лисиці, і птіца…

 *  *  *

Правда, вже 57 році приходить братові телеграма, сестра пише: «Яша, повністю прийшла амністія. Сказали, куди хочете, то їдьте, на всі чотири сторони».

Вона сиділа у в’язниці в Комі АРСР.

 *  *  *

Я тако думаю: чого Валя пішла в УПА? Тоді Бандера виступив протів совєтського союзу, протів німців і хотів свою армію збудувати. І він збудував.

Вона була патріотка. І тато був патріот. Ми всі її підтримали. Ніхто ніколи їй не докоряв. Вона прийняла своє арестування і те все - як положено. І ми мовчали. Ніхто навіть з нас, дітей, ніколи не сказав, що вона «влізла, куди не треба». Ніхто.

Багато тоді молоді пішло в УПА. І коли прийшли совєти, дуже багато почалося арештів».

«Зіно, давай зайдемо в нашу хату»

… «Хата наша?.. Хараз розкажу. Як ми приїхали, то нас запросили у Воротнів. Ми вдвох так намучилися, поки туди з Яшею зайшли. Йдемо назад, каже до мене Яша:

- Зіно, ти бульше можеш щось сказати, давай зайдемо в нашу хату подивимося, але ти скажи їм, що ми не требуватимемо її, а просто подивимося.

Я на язик була гостра. Зайшла, вибачилася, кажу, що ми йдемо з гостей і хочемо подивитися , як ми тут жили.

Нам відчинила жінка, каже:

- Будь-ласка, заходьте, ми вас зараз погодуємо.

Ми відповіли, що наїлися, але воно сказала, щоб посиділи, а сама повернеться. Не було, не було, аж тут повернулася. І:

- Отак, діти, ми будуємо хату, ми скоро будемо звідси переходити. Тому ми вам віддамо цю хату і ні копійки з вас не візьмемо. Ви будете тут жити.

А тут голова калхозу, комуняка такий Пузанов… як почув, то одразу каже:

- В майом сєлє не буде бандеровцев.

Я і тоді подумала, і ще сьогодні думаю: та треба було підійти і сказати: «Чиє село - моє чи твоє? То ти в бандеровском селі?». Але думаю, якщо сталінець, то візьме і ще раз на Сибір вивезе, тому промовчала.

Мама повернулася. Так і жила з Яшею. Яша женився на Ліпі, у них хлопчик народився. А коли я здумала втікати від чоловіка, то я прийшла до Яши, і вони взяли мене на квартиру. Ліпа взяла обняла і каже:

- Зіно, невже ж я тебе не прийму?

 *  *  *

Ліпа з Крупи. У них дуже велика була хата. Вони теж були багатирі. Ми ходили з нею в архів, щоб записали нам все, що в нас забрали. Я то там так собі, а Ліпа все хотіла хату. З Крупи ту хату перенесли і зробили з неї в Теремно клуб. Вона туди ще на танці ходила, і там вона ще й з братом освідчилися…

 *  *  *

Сім’ю Ліпи теж вивезли на Сибір. Сестра її в тюрмі сиділа, старша. Але коли вони приїхали з Сибіра, то сестра вже тут хату поставила. І вона, і її чоловік сиділи за політику.

Пізніше Ліпа втікає з Сибіру і їде до Гольки, до сестри, в Теремне. А коли приїхали наші, то Яша теж в Теремне ходив в клуб. Вона була вищого класу модельєр, вона демонструвала моди, шила і всьо… Була гарна, дуже акуратна.

Ліпа – то Лошак Олімпіада Сидорівна…

Друг Яшин прийшов у клуб і каже:

- Яша, дивись но, ти нежонатий, Ліпа незаможня, ти глянь, яка гарна дівчина.

Яша розказував:

- Зіна, я як придивився, то і правда, вроді нічо Ліпа.

Там ще був конкурс танців, а Яша дуже любив танцювати. І вони з Ліпою зайняли перше місце, коли танцювали танго. Встав Яша і йде на тих танцях прямо до Ліпи. Він підійшов, вона встала, а він каже:

- Ліпо, виходь за мене заміж!

В неї сльози на очі навернулися, щось стояла, мовчала і мовчала, а посля каже:

- Добре.

 *  *  *

Як нас виселяли, то вислали три родини з Підгаєць. Ковальчуки, мама Параска і п’ятеро дітей, а батько Карпо сидів у в’язниці, як наша Валя. І ще був один Семенюк… Він з нами їхав у вагоні. Тільки ми їхали в малому засіку, а він у великому. Але його десь по дорозі зняли. Його самий менший син родився, що в нього верхня губа від носа четверту частину не мала. А сестра до родичів пішла, вони її там закрили, й довго вона не вилазила на світ. А пізніше пішла як потєплєніє…

А в тюрмі сиділо значно більше наших підгаєцьких людей».

«Ти пасмотрі, оні уже і здєсь кулакамі здєлалісь»

… «Були багаті. В нас не було такого, що ми в чомусь нуждалися. Садок гарний був, мама дуже вміла пекти і варити. Завжди як наготує на Паску… Або як запросить гостей, то такий стіл накриє… А Валя вже доросла, то вона помагала накривати. Всьо готовили. І холодець. Тушили капусту. Робили голубці. Пекли м’ясо і бочки. Всьо.

Ліниві пироги робили. З тертої картоплі, з вареної картоплі голубці. Розмаїте готовили.

 *  *  *

Баба Ганька, мама моя, посадила города в Єнісейську. Йдуть два п’яних аборигена і кажуть:

- Ти пасмотрі, оні уже і здєсь кулаками здєлалісь… Началі раскапивать і сажать. Нада раскулачівать.

А я якраз в туалет вийшла, той так далеко від хати був, сховалася, чую і думаю: «Ото добре, що ти не знаєш ще, що тут бандеровці живуть…».

Наша хата рідна досі є. Був біля неї хлів, клуня. Льох ще сьогодні є. А криницю закидали.

…Сьогодні, коли Росія пішла війною на Україну і спопеляє її міста ракетами, і виплекала ненависть до українського у мільйонів громадян РФ, ці спогади – то паралелі.

Бо, як розповідає Зіна Кондратюк, «якщо що, то вони завжди їдуть в 4 ранку».

Тільки то про інших фашистів…

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Юлія КОЦЮБА

• #село Підгайці
• #Своя історія
• #історія Волині
• #Зіна Кондратюк