- Я добивалася цього десь з 91-го. А вже в 93-му ми його відкрили. Ні, католиків у родині не було, але я живу тут, через дорогу від того храму. І польського коріння у мене нема, я українка. Я просто постійно думала: 500 років він вистояв, ну то як так, щоби він розвалився? Хоча совєти його майже й розвалили. Ви чуєте запах дусту?
Ми з Валентиною стояли у старому костелі в Затурцях. Зсередини відновлені у 90-х стіни до половини вже облущилися. Тут кажуть, що «трутизна так міцно в’їлася в ці мури», що дає про себе знати.
У неї тут є своє місце на лаві. Вона ходить і до православної церкви. Просто поруч живе і не могла миритися з руїною, тому колись затіяла операцію з порятунку костелу… А потім були інші.
- Ми пишаємося, - часто буде казати він.
- То історія наша, - говоритиме ця жінка.
- Я вже й сам такий, - усміхатиметься священик.
- Звідси їхала на допити… - тихо розповідатиме дисидентка.
- Дядя Юра! - гукатимуть підлітки.
* * *
Проїжджаючи повз Затурці, кожен мусово бачить місцевий «шанхай» у центрі – це низка магазинів над трасою. Тут сільрада, тут зупинка, тут навіть супермаркет. Бачить вежу костелу зліва. І стару дорогу до маєтку Липинського, який тоне у густих деревах і де тепер музей.
За цим всім є люди. Їх можна назвати мрійниками. Так чи інакше. «Не в кожному селі будуватимуть костел», - почуємо ми сьогодні. Й не тільки костел.
Затурці - велике село, тут живе більше 2 тисяч людей. Тут в ціні нерухомість. Колись то був райцентр, згодом радянська реформа все перекроїла. Нині ж українська реформа все фактично повернула. Затурці (колись село Локачинського району) - центр територіальної громади і гуртує навколо себе 26 дрібніших сіл.
«Ні-ні, ваш кабінет - на першому»
Юрій Ковальчук сидить у робочому кабінеті так, щоб дивитися в очі Вячеславові Липинському. Навпроти його стола - портрет посла України в Австрії часів Грушевського, публіциста, українського політика і фактично місцевого бізнесмена, тільки з іншого століття.
Кожен, хто народжується, росте і стає на ноги в Затурцях чує про цю постать. Навіть знає, що колишня місцева кантора з парком біля неї - то його родове гніздо. Але про те, наскільки це важливо і що це говорить про Затурці як місце сили, розуміє тільки згодом, коли дорослішає. Отак і він.
...«Ми дуже багато зробили для іміджу громади. Ми хочемо, щоб про неї знали не тільки в Україні».
...«У нас не тільки Липинський. У нас ще є Галшка Гулевичівна, засновниця Києво-Могилянської академії, ми вже готуємо з ними договір про співпрацю. Яке село ще має свою святу?»....«Остап Бендер знав «четыреста сравнительно честных способов отъема денег», ми знаємо 399 способів - як зібрати гроші для ЗСУ».
...«Я вас заведу в «Олів’є» на каву. У нас такий супермаркет, що до нього їдуть і з Торчина, і з Локач. І я цим теж пишаюся».
спиняють його «футбольні» вихованці
і називають «дядя Юра»
Ми домовляємося про знайомство із головою Затурцівської громади. Він каже: у нього похорон завтра. Однак просить якщо дуже хочемо, прийти геть вранці. Чекаємо у сільраді. До дверей з вулиці різко йде чоловік у джинсах та куртці, у сквері навпроти помічає під ногами порожню пластикову склянку, піднімає її і несе до смітника. То і є голова громади Юрій Ковальчук.
Хлопчаки у Затурцях його називають «дядя Юра». Для них він більше – тренер із футболу. Юрій Ковальчук – з місцевих. Тривалий час був депутатом сільради. 10 років відпрацював у футбольному клубі «Волинь». Зважаючи на цей досвід, розвивав футбол у Затурцях, організував дитячо-юнацьку команду. Каже, є три покоління місцевих дітлахів, з якими він займався футболом. Крім церкви, музею, костелу, підприємств і магазинів, які він показуватиме нам цього дня, окрема сторінка - футбольне поле там, де «раніше паслися кози».
- 10 років команда Затурців грала за першість Волині. Пишаюся цим. Не кожне село могло собі дозволити виступати в обласних змаганнях із футболу, – зазначає він.
Звідси, можна сказати, він починав заходити у місцеве самоврядування. І це, до речі, не такий уже й унікальний шлях.
- Я прийшов на посаду і кажу: «Мій кабінет буде на другому поверсі». А мені відповідають: «Ні-ні, Юрію Вікторовичу, ваш кабінет буде на першому, де й був: крайній і найближче до дороги, бо до вас постійно йтимуть люди». Так воно, до речі, і є, - розказуватиме Юрій Ковальчук.
Початок робочого дня. Двері в кабінеті рипатимуть кожних кілька хвилин. Кожен - «щось спитати».
Час від часу голові телефонуватимуть, і він говоритиме про похорон: в обідню пору десь прощатимуться з Героєм.
Реалії його головування такі, що прості буденні справи життя змушує час від часу поєднувати з прощаннями. Спинятися на те, аби провести Героя в останню дорогу.
- Але до складного періоду, до ковіду, до війни був хороший період. Ми почали багато напрацювань і реалізували багато проєктів. 2021-й провели потужно і таки багато зробили. У громаді 26 сіл: освітили майже 40 кілометрів, зробили 6 км водопостачання, мали великі плани на один інвестиційний проєкт… - розповідає Юрій Ковальчук.
поки у стінах ради – як «план на завтра»
На території Затурцівської громади зібралися будувати вітрові електростанції. Інвестиційний проєкт вартує 300 млн євро. Підприємство «Вест Вінд» вже отримало всі дозволи. Це мало бути саме те, за чим полюють громади найдужче: інвестиції і, кажуть у раді, «грандіозний проєкт, якого нема на заході Україні». Але війна тимчасово згорнула плани.
- Це наш головний проєкт. Ми готувалися до нього два роки і багато що під нього переробили у плані інфраструктурного розвитку Затурців. Мали будуватися 33 вітрових електростанції. Перша черга стартувала б уже цієї осені. З цим інвестором планували підписати інфраструктурну угоду про щорічне вливання не менше 5-ти мільйонів в громаду, – пояснює Юрій Ковальчук.
Адмінреформа підштовхнула Затурці до розвитку. Місцевий ЦНАП недавно відзначили у п’ятірці кращих в Україні. Тут ризикнули створити комунгосп, щоб господарювати на великій території самотужки. На кошти за воду ремонтують водогони. Планують надавати послуги із вивезення сміття. А в статут комунгоспу записали «навіть фантастичні речі», наприклад видобування щебню. На майбутнє.
«Ярику, аміго!»
у різних куточках світу.
Телефонує Ярослав з Англії...
Війна змінила багато. Вона розширила можливості у спілкуванні зі світом, каже голова.
Сьогодні він захоплено розповідає, як потоваришували із Замостям і планують обов'язково взяти собі за партнера якусь із тамтешніх гмін. Чи - як їздив до Замостя на зустріч товариства міст-партнерів, організації, яка діє вже не один рік, гуртує іноземців.
- Багато там говорили про Україну. Були там німці та іспанці, які, наприклад, на той час казали: давайте завершуйте війну, чого ви воюєте? Поляки нас надзвичайно підтримують, це відчувається. Коли мене запитали щось на кшталт того, коли ми будемо «цю війну закінчувати», піднявся поляк і каже: «Я відповім на це питання!». І став Войтек, і як розповів тому німцеві все: від часів Мазепи - до сьогодні. Ключове: треба відвоювати свої території, а тоді - мир.
Хтось тим часом телефонуватиме Юрієві Ковальчуку. Виявиться, то «Ярик із Англії».
Ярослав Куржавськи (поляк, який живе в Англії) як тільки почалася війна, знайшов голову Затурцівської громади. Коли Ярославові було 6, він гостював у цьому селі, тому вирішив: допомагатиме Затурцям.
Куржавськи організував допомогу в місті Лінкольн, там у польській школі під керівництвом директорки Аннети збирають гуманітарку і відправляють її із Замостя. Звідти її забирають затурцівські волонтери і везуть у різні міста України: Краматорськ, Харків, Ірпінь…
- Ярику, аміго! Дивись, у мене журналісти… - Юрій показуватиме товаришеві свій кабінет у телефоні і нас за столом, а тоді додасть: - Буде мир - ми поїдемо в Англію… Чого б нам потім, у мирний час, не купити там пожежну машину для сільської громади? Ну, це як приклад… От про я кажу, коли розповідаю, що можливості зараз розширилися максимально. Нам тільки миру - і все піде вперед.
Фото з архіву Юрій Ковальчука
Нині Затурці спорядили на фронт більше 30 автомобілів. Одним з перших на Волині цю роботу взявся організовувати заступник голови громади Володимир Бощук. Левову долю роботи виконують і тамтешні волонтери Володимир Поліщук та Олександр Новосад. Відверто кажуть, що гроші на автомобілі збирають на сільських концертах, що їх дають місцеві підприємці і «просто люди». Тут стараються підтримувати переселенців, які втекли з війни у цю громаду, навіть тоді, коли вони повернулися. Підтримувати їх навіть на відстані, бо:
- Мене дуже сильно вразила одна історія. Приїхали люди з Харкова у Затурці, жили тут в родичів, приходили до мене, ми спілкувалися, допомагали, як могли. І от вони мені пишуть якось: «Юрію Вікторовичу, ми вам дуже дякуємо за те, що ви нас тут так прийняли. Ми від’їжджаємо. Зайдіть в магазин «Олів'є» - ми купили вам дві кави. Це поки все, що ми можемо вам зробити». Уявляєте? Я був шокований. Це Руслана з-під Харкова, – згадує Юрій.
Більше 200 переселенців прийняла Затурцівська громада з початку війни.
Місцеву школу в 1979-му збудували так, що там ніякого підвалу. Будуватимуть сховище.
У Затурцях в стінах старої їдальні радгоспу тепер місцевий рибний цех, а в супермаркеті «Олів'є» продаються затурцівські оселедці і затурцівська скумбрія.
Вулиця 1 Травня тут уже - Соборності.
- Місцеве самоврядування - це постійна імпровізація. Ви можете зранку йти без різних думок на роботу, а за годину ви вже будете мати план. Треба весь час щось придумувати. Іншим словом це важко назвати, - підсумує Юрій.
І повезе нас в… «Олів’є» на каву, в костел, в церкву, в ще одну церкву, в музей, школу, на стадіон і під хату Харитона Сегейди.
Костел і церква
Затурцівському костелу Святої Трійці - кілька століть, бо він - із 17-го. Храму Святої Параскеви - 10. Років.
Надалеко від церкви стоїть ще одна - столітня. Її звели люди одразу після Першої світової, коли повернулися в село після евакуації і не застали мурованої. Звели, з чого могли, тому вона ледве тримається на столітніх дошках. Втім коли будували нову, стару вирішили не руйнувати. Вона стоїть, там зрідка служби, і схожа вона на музейний експонат.
Село, в якому вживаються різні храми…
За совєтів у костелі був клуб, а далі - хімсклад. Юрій Ковальчук виріс під ним, бо живе зовсім поруч. Валентина Челій - теж його сусідка.
Вона відкриває нам двері старої споруди. З дверей б'є в носа міцний запах хімії.
- Дусту, - поправлятиме Валентина.
Ця жінка 40 років була завідувачкою затурцівської бібліотеки. І майже весь свій вік вона бачила костел руїною - з народження аж до 93-го.
Каже, було страшно ходити поруч і жити поруч. Над костелем літали сови, миші, ворони і голуби. А їй хотілося це відновити. І взялася, як каже, «добиватися». Писати, ходити, звертатися.
Тепер у костелі має своє місце. Носить від костелу ключі і наглядає за ним. Розповідає, що тут служить уже сьомий ксьондз, ходить в костел кілька людей. Серед них - вона. Разом із тим у свята ходить і в православну церкву.
- Я голова костельного комітету, фактично створила той костел. Тут була страшна руїна. І дав Бог, допомогли поляки, і вже в 93-му його відкрили. Совєти трутизну сюди возили і хотіли його знищити, а то ж пам’ять на стільки поколінь. Довели до толку, але все обсипалося, бо ж та трутка в’їлася в стіни… - каже Валентина.
У костелі тихо, врочисто. На лавах подекуди теплі килимки, які хтось лишив. Ноти. Молитовники. Їдкий запах тут змушує думати про уроки минулого.
По інший бік траси, біля храму Святої Параскеви ми зустрічаємо отця Василя Кравця. Церква в селі - між стадіоном і школою.
У Затурці він приїхав 20 років тому, як і на Волинь. Тому на прохання розказати, чим місцеві люди відрізняються від інших, він сміється і каже: за 20 літ вже не скаже, вже сам такий.
- Надіялися на Бога, сприймали все як є, трудилися, мали бажання будувати церкву - та й все, – у ці кілька слів вміщається його життя і служіння в Затурцях.
Отець Василь дарує нам ікону з образом Галшки Гулевичівни, точніше Єлизавети Гулевич. Недавно, на Єлизавети, у цій церкві була перша служба на вшанування цієї святої. Тієї самої другої (після Липинського) історичної постаті, на яку спираються Затурці і навколо якої, каже Юрій Ковальчук, ця громада має «будувати собі імідж».
У Затурцях кажуть: «То наша свята, бо тут народилася»
після повернення з евакуації через Першу світову війну
Тут, в церкві, як в багатьох селах, крім молитви, люди гуртуються навколо допомоги військовим. Отець Василь купував бронежилетів, коли з цим було трудно. У дзвіниці збирали продукти. Церква допомагала заправляти автівки на фронт.
Фактично у всіх селах Затурцівської громади люди прихожани МП прийняли рішення про перехід у ПЦУ. Кажуть, лишилося тільки одне село.
Марія і Харитон
Кожне село має свої легенди. А має і людей, котрі - як легенди. Тут це Марія і Харитон.
Харитон Сегейда присвятив пів життя тому, що збирав докупи історію Затурців. Вчитель історії створив музей при школі і багато років, аж до старості-старості, проводив там екскурсії. Марив садівництвом, дендропарками і всяким таким, бо в душі - лісівник. Створив дендрарій і біля школи у Затурцях. Той уже старий, як і сам Харитон.
- Знаєте, це все вже треба було б змінювати на нове, якщо чесно. Але з поваги до Харитона Пилиповича це ніхто не зачіпає, це його життя, - пояснює голова громади.
Ми застаємо вчителя історії за хатою на полі. Харитон Сегейда на вітру грабається у землі і готує город до зими. Щиро так радіє, коли чує, що нам цікаво поговорити не тільки з ним, а й його дружиною.
- Вона давно чекає, - всміхнеться.
Марія Мельничук і Харитон Сегейда зійшлися вже у старшому віці. Познайомилися у школі в Затурцях. Живуть разом із середини 90-х. Вона весь час нам казатиме, що він її «підвів», бо обіцяв піклуватися про неї, а виходить тепер - навпаки. Живуть у його хаті. Хата фарбована у синє та жовте. Під хатою - квітник з чорнобривців, а навпроти нього, під стіною, маленька лавочка.
- Тут я приймаю сонячні ванни… - тепло скаже вона. - Це мій солярій, як у Лесі, тільки в неї був на даху білого будиночка.
Ця майже 80-річна жінка – все життя учителька української мови та літератури. Учителька із когорти луцьких шістдесятників. Це одна з тих студенток історико-філологічного факультету Луцького педінститут, котрі ходили на допити у відомій луцькій справі Мороза та Іващенка, якою фактично почалися в Україні процеси із переслідування та ув'язнення дисидентів.
- Усіх було семеро. Хто? Дмитро Полікарпович і Валентин Якович. Це викладачі. І нас п’ятеро: Леся Ковальчук, я, Мирослава Герасимович, Толя Панас і Костя Шишко. Костю ви знали? Він був великий художник і поет. Я його знаю з 5-го класу… - розказує Марія.
Це вона про той самий літературний гурток викладачів Дмитра Іващенка та Валентина Мороза, який вони організували у 60-х зі студентами свого інституту. Збиралися у гуртожитку,де жив Валентин Мороз. Читали вірші. «Ми всі любили поезію», - так пояснює Марія, що гуртувало сімох різних людей. Йдеться про вірші популярних тоді Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Симоненка, Дмитра Павличка. А ще - «Валентин Якович так натякав нам, на Союз…».
У 65-му, одразу після інституту, вчорашня студентка і шанувальниця поезії Марія Мельничук прийшла на роботу в Затурці, куди її, до речі, влаштував той же викладач і дисидент Дмитро Іващенко.
- Прийшли і забрали. 2-ге вересня. 1-ше - то свято. А 2-го йду з конспектами в школу. Ще не ця була школа, а стара. Таке приміщення стояло: хата довга така за Польщі побудована. Аж мій директор - перед входом. Я зразу щось відчула. Якийсь у нього не той настрій. Бо він якщо що, то одразу усміхається. А то - ні. А на майданчику школи - машина, бобік, я не звернула на це уваги. Мало чого: батьки приїжджають, вчителі… А він мені каже так сумовито трошки, але щоб мене не злякати: «Маріє Павлівно, ходіть до мене у кабінет». Думаю: «Щось не те». А там вже мене чекають. В ту машину - і повезли. Отак мене арештували. Запросили, точніше. Повезли в КДБ до меморіалу в Луцьку. В кабінеті тримали більше доби. Постійно балакали зі мною, весь цей час. А я «дєржала ухо остро». Треба було не проговоритися, - згадує.
Півтори доби тривав допит у кабінеті слідчого Ковтуна в КДБ. Сиділа і думала: «Це вже арешт чи ще ні?». Потім був суд у Луцьку. Тремтіла так, що Дмитро Іващенко потім так і написав у щоденнику. Надважливо було: нікого не підвести. Вона вважає, що не підвела.
Мороз отримав 4 роки, Іващенко - 2, обох відправили в табори. «А нас розвіяли», – додасть вона.
Потім Марія Мельничук, три роки відпрацювавши в Затурцях, перевелася в Луцьк. Кілька місяців була на декретному місці у 16-й школі. Мала звільнятися, директор прагнув її лишити, хотів поділитися своїм (!) класом. Скрізь дали добро. тільки в КДБ спитали: «А она члєн партіі?», «Может хоть кандідат в члєни?»...
Ще якийсь час вона працює в різних школах Луцька, а потім таки повертається в Затурці і кілька десятків років трудиться там вчителькою української мови та літератури.
Живе Марія з Харитоном дуже скромно. Журиться, що він не дбає про неї так, як обіцяв, що він егоїст. Але повсякчас поправляє на ньому то сорочку, то штани, то комір… Турбується дуже. Ми просимо сфотографувати їх на фоні хати - вони беруться за руки і усміхаються в камеру.
Вона так і лишилася дисиденткою, бо живе так, наче досі опираєтся всьому буденному. А коли її спитати «як вам?», то випрямляє спину і читає: «Наснився мені чудернацький базар…».
Там просто в кінці - легендарне від Ліни Костенко: «Я вибрала долю собі сама».
Поки ми були у них вдома, Харитон майже не розповідав про себе, хотів, аби Марія наговорилася.
- А він з тих, хто іменно так: в першу чергу думає про себе. У всьому. От я сніг розкидаю. Я колись малювала: має бути гарно, рівненько… А він туди-сюди і пішов. Ну, не знаю, чи ми легенди… Але зовсім різні. Він ніби то патріотом себе вважає, але той патріотизм «празнична одежина, а мій - то труд важкий. Гарячка невдержима» (сміється, - авт.), то Франко, - казатиме вона.
Чи полюбила вона Затурці? Адже відверто розповідає, що з Луцька її фактично викинуло КДБ.
- Я інакше б тут не була, якби не любила, в мене все через оце, - показує на серце. І додає: - Хоч, може, це й неправильно.
* * *
Володимир Оріховський чатує спокій під музеєм Липинського
Якщо «через оце» подивитися на все, що ми бачили у селі над трасою, то читаються зовсім інші Затурці, ніж ті, якими вони можуть здатися з вікна автівки чи автобуса, поки їх минаєш дорогою на Локачі, Володимир, Устилуг чи й далі.
Одного відрядження було мало, щоб роздивитися все у цьому селі. Наступного дня дощило. Надвечір приїхали у Затурці знов, щоб зайти ще в одну локацію - до колишньої садиби Липинських.
На воротях висів замок. Сипалося листя на автівку, бо здіймався вітер. Десь на порозі сидів сторож музею, але нас не чув.
Кілька кроків вбік і випадкові чоловіки, які ховалися від дощу під хатою, нам допомагають «видзвонити» сторожа. Володимир Оріховський відкриває мокрі ворота, каже: сторожувати історію - золота робота. Жартує, що ходить на чергування з котом, щоб краще спати. Пригощає нас ожиною, яку насадив сам на території. Розказує про стіни, які сиплються від грибка.
Маєток, який совєти «придержавили», тоді розмістили там кантору, а зрештою, його мало не довели до краху, врятували напочатку 2000-х, підхопивши ініціативу місцевих людей. А тепер мають рятувати знову, але - війна.
«Ми переможемо. А тоді все буде інакше, бо через ці всі події Україна стала відкрита для світу і це вже зовсім інші можливості», - казав напередодні хтось у кабінеті з портретом Липинського, на першому поверсі.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК
«доріжкою Ковальчука-Пенкалі».
Каже, то ті, завдяки кому вона тут є
Але наразі вже, певне, гамірно...
Тут планували оновлення
хто добивався оновлення храму
Але через те, що тут був хімсклад,
їх їсть грибок
Але – рідко. Село розбудовується
де роблять прожукцію з риби
Ну, і ми – не гірші)
Вчитель історії, який зібрав експонатів – на музей
Просто, але тепло
відчувала на собі гніт системи.
Може, тому що вільна зсередини...
Каже, за десятки років життя тут полюбила це село
* This publication was produced with the support of the European Union and the International Renaissance Foundation within the framework of the EU4USociety project. Its contents are the sole responsibility of of the authors and do not necessarily reflect the views of the European Union and the International Renaissance Foundation.